Надія КЕРЕЦМАН про «людських дітей», пасулю з капустов та про те, як бігала півночі

Студенти – народ веселий, але й догодити їм непросто. Утім викладачі, як правило, цього й не намагаються робити. Тож після закінчення університету у кожного залишаються теплі й не дуже згадки про тих, хто сіяв у їхніх душах розумне, добре і вічне.

Тож і не дивно, що одних викладачів колишні вихованці пригадують із любов’ю, а про когось навіть говорити не хочуть. Утім доцент кафедри історії Стародавнього світу і Середніх віків УжНУ Надія КЕРЕЦМАН завжди залишається для студентів другою мамою.

Саме їй належить вислів, що став крилатим у стінах УжНУ – «людські діти». Про таких, як вона, кажуть – педагог від Бога. Тож якою є її викладацька ноша, як вдається знайти спільну мову зі студентами, якими були роки навчання у самої Надії Павлівни. Про це та інше вона розповіла під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ».

– Пані Надіє, чому Ви вибрали в житті саме викладацьку діяльність? Чому пов’язали долю з історією? Це – Ваша дитяча мрія?

Дитина у 17 років ще якихось конкретних фантазій щодо робити, як правило, не має. Не кожна, звісно. Хтось наслідує батьків і змалечку хоче йти стопами близьких. У мене у такому віці ще ясного бачення майбутнього не було. Мене,скажімо, дуже цікавив дизайн. Але тоді ще й такого поняття в нас не існувало. Я думала, що вступатиму до інституту легкої промисловості, оскільки батько був виробничником.

Та він вирішив, що економічна спеціальність не підходить для жінки. Така робота пов’язана з відрядженнями, а на його думку, берегиня сімейного вогнища, повинна знаходитися вдома. Чому я вибрала історичний – досі не знаю. Закінчила експериментальний математичний клас у школі. Проте читати дуже любила і читала багато. Навчальні дисципліни мені давалися легко всі. Звісно, історію та літературу просто обожнювала. Тож спробувала і вступила… Можливо, так мало бути. У педагогіці я також себе не бачила. Три роки займалася археологією разом зі своїм нині, на жаль, покійним чоловіком. Загалом у мене було кохання з першого погляду із першого курсу і з 1 вересня. Це були дуже щирі романтичні стосунки. Моя перша в житті любов.  Справжня і єдина. Потім наша археологічна тусовка розпалася: Вася під впливом проф. Г.Павленка обрав собі тему «Герцен і Німеччина» Подалася на пошуки нової проблематики і я. Грішна, як виявилося, в археології мені найбільше подобався…Керецман. Мене завжди цікавила і була близька, тепер би сказали, культурологічна проблематика, особливо історія мистецтва. Так я «зустрілася»зі своєю темою- національно-культурним відродженням слов’янських народів, зокрема чехів.  Дипломну роботу  писала по історії чеського театру. Після закінчення університету  по розподілу потрапила в  Берегівське МПТУ. Не без стресу. На п’ять груп одна дівчина, явне протистояння майстрів і вчителів, що грішили певним снобізмом, зарплата – копійки, гуртожиток – на околиці міста, спільний для учнів та прєподів – убитий.  Дуже було важко спочатку. Я, коли кажу сучасним студентам про «синдром петеушника» – я знаю про що йдется. Але потихеньку цю вольниць вдалося , ні, не приборкати, а укласти джентльменську угоду. Важко, натужно, але слухали. Хочу сподіватися, що поважали, бо за рік із хвостиком роботи не дозволила собі крику, образ, або принизити своїх вихованців. Зрештою, у нас із ними склалися нормальні відносини. Більшість із них володіли лише угорською і трохи російською. Але з ними було весело. То були 1982-83 рр.. Української не знали тому викладала російською. Згодом, уже коли  навчалася в аспірантурі, хлопці ще довго писали мені листи, сумували, а я за ними і за колегами, бо зжилася зі всіма, нормально комуні кувала і з вчителями, і з майстрами. Все ж перспективи були невеселі і тому за поради стрийка – проф. І.Гранчака подалася в аспірантуру до Львова. На час мого вступу був конкурс на археологію і, особливо шалений, бо теми кон’юнктурні, дисертабельні – радянське будівництво. Я, як «одинокий тополь на Плющихе», вибрала ХІХ ст. Здавала іспити з історії КПРС, історії СРСР (то був би не Львів, оби питання не були з історії України. Який був облом!). Поприкалувався з мене вчений секретар інституту, веселий був чоловік. На моє запитання що я маю готувати на іспит з англійської мови, сказав, що маю мати з собою і зробити переклад з  будь-якої (!) оригінальної, тобто, видавництва не радянського, книги. Будь-яка та будь-яка. Іршавська  сусідка, шкільна вчителька англійської мови, знайшла мені роман Голсуорсі. Тож я зайшла на іспит із романом. Екзаменатор «землю гладив». Досі смішно. Але випробування пройшла успішно. Львову я багато чого в житті завдячую. Ті три роки були незабутні і надзвичайно насичені. Середовище активно почало вичавлювати з мене радянщину. «Жила» в архівах, спецхранах, часто читала ті матеріали, що не стосувалися моєї теми, але відкривали очі на багато тоді невідомих мені сторінок історії України (наприклад, листи репресованого Г.Хоткевича). Багато спілкувалася. Мала друзів реставраторів, археологів, художників. З ними активно движували: походи в гори, зібрання в Тустані, виставки, концерти, вистави і спілкування, спілкування. Коли повернулася в Ужгород, відчула якийсь культурний вакуум. Рятувало спілкування з дуже розумним, начитаним моїм чоловіком і наша колосальна бібліотека.

– Ви читаєте студентам курс «Історія Середніх віків», «Історія західноєвропейського Середньовіччя» та «Людина доби Середньовіччя». Що зараз об’єднує ту історію і нинішній час, яку спільну рису людей тієї доби і сучасної можете відзначити?

– Я багато курсів підготувала і викладала. У фаворі  питання історії культури і людина Середньовіччя. Завжди кажу студентам,що вивчаючи попередні епохи,ми не маємо права на зверхність, не припустимою є модернізація. Історію потрібно поважати, вона вже сталася, відбулася і їй байдуже, що ми про неї пишемо. Це вже наші проблеми, нашого знання, професіоналізму, совісті, якщо хочете. Порозуміти, розкрити до кінця історичну минувшину нереально, навіть якщо нам здається, що ми про ті часи все знаємо. Наш час – зовсім інший. Не кращий і не гірший. Просто інакший. Тому і про спільні риси говорити не випадає. Ми всі люди, що живемо щоденними турботами, але ми люди, що плачемо, радіємо, мріємо. Дуже багато аналогій виникає, коли мова йде про суспільно-політичний розвиток. Будь-яка тема, яку розглядаємо зі студентами має зв’язок із нашим сьогоденням. У дуже багатьох явищах «лапчата ростуть» у Середньовіччі.

– Добре. А коли йде мова про Середньовіччя, у думках чомусь виринають поняття про церкву, інквізицію. Як гадаєте, кого б із сучасних ужгородців чи закарпатців спалили на вогнищі за «інакомисліє»?

-Багатьох. Мене, напевно, одну з перших. Я брюнетка, дуже емоційна, говорю, розмахуючи, допомагаючи собі руками. А ще є «добрі люди».  Фіглюю. Тепер не до спалення часто закликають . Зараз читаю в соцмережах дописи та коментарі, у яких наші земляки та й не тільки  про тих, хто їм не подобається, або коли хтось щось накоїть, пишуть: «Убити, розстріляти, стратити!» Думаю собі: «Люди добрі! Це все вже було!»  Як так можна думати у ХХІ столітті!  А щодо Середньовіччя, не можна його зводити до інквізиції. Той історичний період я дуже люблю, хоч жити в ньому не хотіла б. Та доба взагалі вирізнялася емоційністю. Люди і раділи, і плакали «по повній». Життя було дуже важке і людина шукала собі віддушини. Відірватися від суєтності можна було,наприклад, у церкві. Уявімо, що простий ремісник із маленької задимленої хатки, де весь час займався домашніми справами та зароблянням грошей на потреби родини, думав про господарство, дружину, дітей, потрапляв у розкішну атмосферу храму.  На месі у готичному соборі під його склепінчастим перекриттям він відключався від усього буденного, насолоджувався розписом, вітражами, органною музикою, співом. То був справжній релакс. У мене самої в наш час у готичних церквах мороз по шкірі і дух перехоплює.

– Зараз інтерес українців до історії зростає. Хоча, з іншого боку, фахівці вже доволі давно говорять про «отруєння історією», мовляв, її в нашому житті стало забагато. Як можете пояснити такі тенденції?

– Я не можу сказати, що історії багато. Просто є люди, які видають із себе надто розумних, як наприклад, графомани… і самі ж балдіють від того.  Скажімо, прочитала людина одну книжку і починає стверджувати:  «От я знаю, бо там було написано». Та одного видання мало, щоб щось аналізувати. Треба розумітися у процесах, явищах, у тій реальності, яка тоді існувала. Має бути акумуляція знань. У професії історика повинна бути величезна начитка, життєвий досвід. Те, що в людей є інтерес до вивчення історії – дуже добре. Тим більше, що зараз можливостей, де знайти інформацію, багато. Завжди кажу, що дуже багато в тому, що ми маємо зараз таку ситуацію на сході, винні саме вчителі історії. Ми ніби не в одних вузах вчилися, не одні й ті ж книги читали, не по одних і тих самих програмах.   Там досі Радянський Союз у головах, ніби й не було всіх тих років, які прожили ми. Там життя неначебто застрягло у часі. Так не повинно було бути.  Хоча совка і в нас достатньо.

– Чому ж тоді історія так часто стає об’єктом маніпуляції у руках наших політиків?

-Якби політики цікавилися історією і знали її! Зазвичай цього не спостерігається. Коли політики  маніпулюють фактами – ще не велика біда. Проблема, коли історики уподібнюються жінкам за викликом.

На жаль, у нас трапляється і таке. Спершу людина має бути людиною. Я – спершу християнка, а все інше – партії, уподобання – потім. То – другорядне. В історії ж погано, коли одні міфи розвінчуються, а інші одразу створюються взамін. То того ж потрібно вчити дітей історію перемог. Не може бути лише історія поразок, бо то катастрофа для нації. Кажуть, що найбільша наша національна біда – це коли на одну булаву одразу три гетьмани.  Та краще хай буде і сім гетьманів, лише не один монарх, бо тоді починає формуватися  рабська психологія, коли перед царем б’ють чолом. На щастя, Україна такого ніколи не мала. Правда, на жаль, у суспільстві такі люди з психологією рабів є. Вони принижуються перед кимось, а потім намагаються принизити тих, хто  знаходиться нижче них на соціальній драбині.

– Ви виховуєте майбутніх істориків та, можливо, громадських діячів, політиків. Які надії покладаєте на своїх студентів?

– Дуже великі! Дуже їх люблю!

– І вони Вас також. А Ваш вислів  «людські діти» вже став крилатим  на історичному факультеті. Як він  з’явився?

-Не знаю. Мені просто кайфово робити зі студентами. Я їх просто люблю. У студентах завжди бачу дітей. Ставлюся до них так, як би мені хотілося, аби ставилися до моїх власних. Зі своїми я ніколи не сюсюкалася. Для мене вони завжди були як дорослі, просто маленькі на зріст. Ніколи, абсолютно ніколи не принижувала і не принижую дітей.

– Через це вони й ставляться до Вас так позитивно. Процитую лише деякі висловлювання студентів: «Найкраща і найбільш людяна викладачка», «Я б теж хотіла мати такий вигляд у такому віці», «Її розповіді цікаві, фантастична жінка!», «Надія Павлівна – неймовірний оратор». У чому секрет Вашого успіху? Як домогтися довіри від студента?

-Любити дітей – і все. Я взагалі щаслива людина, бо мені приносить задоволення те, чим займаюся. На жаль, є викладачі, які не люблять дітей. То – просто катастрофа. Таких людей пускати до них не взагалі можна. У той же час є викладачі, яких колись у чомусь ущемили й тепер вони намагаються самоствердитися за рахунок вихованців.  Я б таких до шкіл та вузів теж не пустила. Є такі, які оживають тоді, коли починається сесія. У інший період вони непомітні. Це – теж проблема.  Ще гірше, коли студентів використовують у якихось оборудках. І вони потім залякані роблять те, що їм кажуть. Так бути не повинно. Діти не мають боятися! Щоб працювати з ними, їх потрібно любити!

– Який відсоток успіху студента залежить від викладача?

– Це більше виявляється у школі, коли вчитель – авторитет для учня. Студенти вже свідомі і самостійні люди. Вони хочуть отримати максимально багато корисної інформації. Тут уже мають більше значення такі чинники, як вміння викладача подати матеріал, а не особисті якості. Студенти мають викладача поважати, але для цього вони мають отримувати потрібні знання. І дуже приємно, коли вони думають і відстоюють власні позиції. А от подальший успіх уже залежить від кожної людини конкретно. Наша справа – лише направляти.

– Як гадаєте, чому наші випускники їдуть працювати за кордон? Можливо, й не масово, але все ж…

-Мала я такого студента, який зараз викладає в Америці. Він знайшов себе саме там. Проте  якщо людина хоче, має інтерес, буде розвиватися хоч де. Головне – бажання. Все інше – відмовки. У нас зараз теж багато можливостей для реалізації. Тому шкода, що дехто виїжджає. Але кожному своє. Щодо навчання чи роботи за кордоном, то тепер взагалі існує багато грантів, можна навчатися посеместрово, стажуватися в інших державах, набиратися досвіду. Ми таких можливостей у свій час не мали. А тепер – свобода.

– А чи хотілося, аби Ваші сини пішли Вашими стопами?

-Хотілося. Вони мали бути третє покоління педагогів. Задатки є. Але вони обрали інший шлях.

– Якось у Фейсбуці Ви згадали про власні студентські роки: «Яка ж у нас була офігенна молодість! Особливо палеолітична експедиція в Королево». Розкажіть про цікаві подорожі і своїх однокурсників.

-Це повинна бути окрема розмова. У мене дуже багато цікавих згадок. Курс у нас був просто «зашибісь»!  Ми вчилися, як «урваті», пахали, як воли, але і відривалися по-повній, вдихали життя на повні груди. У нас була своя театральна студія, ми ставили вистави, «капусники», випускали курсову стіннівку, разом ходили в гри, кіно, святкували, дні народження, весілля, народження «наших» курсових дітей. То був золотий час. Потім ми щороку зустрічалися після закінчення університету, потім після п’ятиріччя збавили обороти і зустрічалися кожну п’ятирічку.

– А чому в нас діти більше знають про історію стародавнього Риму, ніж про власне місто?

-Якщо говорити про школу, то вчитель має зацікавити, сам вивчати, шукати дані, «запалити» вихованців. Але й погано, що так складені програми. Дітям забивають голови зайвою інформацією і не доносять потрібну. Тепер параграфи в підручниках великі, а наповнюваність корисними даними  слабка. Інформації має бути мало, але вона повинна бути якісною.

– Зараз у нас багато екскурсоводів. Вони розповідають туристам таке, що не завжди відповідає дійсності. Що можете сказати з цього приводу?

– Найкращі екскурсоводи – це історики. Серед них – багато моїх колишніх студентів. Вони дійсно готуються до екскурсій, відповідають за свої слова. Федір Шандор, до слова, теж історичний факультет закінчував. Але, на жаль, серед екскурсоводів є й такі, хто до історії не має жодного відношення і вигадує різні міфи. Я розумію, що є такий маневр, як «завлєкаловка», але при цьому інформація повинна бути хоча б наближеною до історичної правди. Для чого городити таке, від чого самому смішно. Як, наприклад, той же ясен Масарика. Так. Масарик тут був, але він те дерево не садив.

– Робота-роботою. А чим займаєтесь у вільний час? Як відпочиваєте?

-Не люблю відпочивати. Найкраще почуваюся із дітьми на роботі.

– Хобі маєте?

– Люблю читати.

– А що конкретно?

– Все. Єдине, що зараз не читаю – це фантастику. Балдію від історичних романів, публіцистики, книг про мистецтво… Деяку літературу перечитую по кілька разів.

– Де в основному черпаєте інформацію: із телебачення, газет чи з Інтернету?

– Телевізор взагалі не дивлюся. Найчастіше з Інтернету. Але найбільше подобається з книжок.

– А як щодо подорожей?

– Коли є хороша компанія, то чому б ні. Але відколи помер Василь (чоловік пані Надії – прим. авт.), не мандрую. У нас було однакове світосприйняття, мені з ним було цікаво.

– Ваша улюблена страва?

-Їх багато. Скажу, як називала в дитинстві: пасуля з капустов, крумплі печені на шпорі, мамчина суканиця. Коли ми з чоловіком приїжджали до родичів у Іршаву, стіл там валився від наїдків. Закарпатська кухня мені найбільше до душі. Люблю м’ясо, зелень всяку. Подобається пекти і їсти.

– Поділіться якоюсь таємницею або розкажіть веселу життєву історію, про яку Ви не розповідали іншим.

-Такого було дуже багато. Загалом я людина не спортивна, а якось на четвертому курсі ми з подругою вирішили, що нам потрібно бігати вранці. Жити ми на БАМі. Автобус тоді ще туди наверх не їздив, зупинявся біля «Веселки». Тож щоразу я прокидалася першою, бо в мене був такий внутрішній будильник. І от одного разу я годинник не так перевернула. Сплю собі і дивлюся, вже шоста ранку. Одягнулася, пішла дівчат із ліжок зганяти.  Вони так важко вставали. Ми зібралися, пішли до виходу, спустилися чорним ходом, а двері зачинені.  Ми – до чергового, кричимо, як то, вже давно треба було відчинити, нам вийти треба, а він – спить.  І тут раптом я відчула, що тут щось не те. Та й черговий каже, які бігати, коли ніч на дворі. Глянула я на годинник, а там – не шоста година, а північ. Лише тоді зрозуміла, що подивилася спросоння на циферблат не тим боком. Ну й сміху було після тієї «пробіжки»! Два роки ми згадували про той випадок, а хлопці які коломийки не придумували, там завжди я була «прописаною» і те, як бігати ходила. А взагалі подібних кумедних історій безліч.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Коментування вимкнено