Як Ужгород відбився від половецького набігу

Що поробиш, перші письмові згадки про міста, як правило, пов’язані з нападом на них різних чужинців. Не був винятком і Ужгород.

Наприкінці ХІ століття на місто напала половецька орда. Їй набридло швендяти причорноморськими степами, закортіло здоровішого гірського повітря, тож прикочувала саме сюди. А може просто всі інші місцини вже були розграбовані, тому тодішнім джентльменам удачі доводилося заглиблюватися у все глухіші місця, куди ще не ступала нога жодного порядного розбійника, де досі процвітала лишень дрібна злочинність у виконанні самих туземців, а тепер вони мусили вже познайомитися з діяльністю справжніх професіоналів, пише газета  «Наш Ужгород».

Як би там не було, а угорські хроніки таки пролили скупу сльозу над тодішньою долею Трансильванії, Закарпаття і Словаччини. Очевидно, саме у зв’язку з цим набігом надалі значно активізувалася розбудова замків у нашому краї, завдяки чому вони досі зберігають привабливість для численних туристів, котрі злітаються на них, як мухи на мед. Що ж, немає лиха без добра. Якби не переляк від половців, то й не мали би ми нині, на чому робити туристичний бізнес. А так…

Коротше, половці заштовхали нас в історію, хоч ми тому опиралися як лише могли. Вони з’явилися зненацька – зовсім як перші приморозки після затяжного літа, коли наші комунальники хапаються за голови і ніяк не можуть розпочати опалювальний сезон. Можливо, традиція сформувалася якраз ще у ті часи. Половці закрили собою увесь виднокрай. Куди не глянь зі стіни тоді ще дерев’яного замку – вони були усюди: справа, зліва, попереду і позаду. Причому перебували у постійному русі і гармидері. Уся та маса якнайактивніше демонструвала свої розбурхані емоції, котрі не обіцяли купці ужгородців, що закрилася за стінами замку, нічого доброго. Щоправда, й містяни тодішні були не ликом шиті. Серед нас було чимало людей, які побували у бувальцях, самі не раз воювали – і нападали, і оборонялися. Особливо виділявся такий собі Шимон – чи то варязької крові, чи то романської, чи, може, й нашого роду. А втім, він так багато мандрував і воював у стількох військах під стількома прапорами, балакав стількома мовами (а ще більшу кількість розумів), що сам давно вже не згадував, хто він і звідки. може, і згадував, проте нікому у тому не зізнавався. На ньому живого місця не було. До нашого міста він заблукав, аби тихо-мирно дожити віку. Проте не судилося.

Зараз усі погляди були обернуті саме на нього. Він же не відривав очей від половців. Ми уперше побачили, як ті очі поступово наливаються кров’ю, стають спершу рожевими, потім яскраво-червоними, а відтак і взагалі багряними. Його лице, щойно ще цілком людське, поступово набувало вовчих рис. Волосся стовбурчилося дибом. Я чув, що бувають такі воїни-вовки – берсерки, але уперше бачив подібне наяву. Коли Шимона почало аж трусити від люті, йому дали коня, на якого той прожогом скочив і кинувся до фортечної брами – її ледве встигли прочинити, а то він її би зніс і навіть не помітив би.

У принципі, він не був якимось там ненависником половців. А навіть якщо і був, то тільки наполовину. Бо половчанок він, навпаки, ніжно любив. Нізамі, який увічнив красу половецьких жінок у своїх безсмертних рядках, тоді ще не було навіть у проекті. Не було навіть його батьків. Але для того, щоб закохатися у половчанку, зовсім не обов’язково бути видатним поетом. Та й навіть поетом так собі – не обов’язково. Потрібно тільки одне – мати очі, а до них голову. Все інше чоловіча природа чинить вже автоматично. Але всемогутній Господь з тільки йому притаманним гумором сотворив кожну троянду з обов’язковими шипами. Схоже, у багатому на пригоди Шимоновому житті була якась степова сторінка, згадувати котру йому тепер було особливо боляче. Проте й кидатися сам-один на тисячі і тисячі половецьких кіннотників – то було очевидне шаленство. За якусь мить Шимон, що нестримно нісся на противника, мусив неминуче накласти головою, якою він зовсім не дорожив, і з якою, чесно кажучи, навіть не дружив. Аж раптом в останній момент ті налякано змовкли, а потім розвернулися і дременули навтьоки. Ні з того ні з сього!

Ми на стінах спершу не зрозуміли, що відбувається. Аж раптом і ми побачили, що все небо навколо вкрито білими прозорими вершниками, які несуться галопом у бік воїнства. Хреститися почали навіть ті, хто, здавалося би, ніколи цього не робив. Усі відчули, що за нас саме небо. Божі вершники пролітали над нашою фортецею, котра на їхньому фоні здавалася горіховою шкаралупою, і неслися геть за горизонт, де незадовго до того зникли половці. Більше ті ніколи до Ужгорода не поверталися. Нишпорили цілою Європою, а от до Ужгорода – ні ногою. Як людині вдалося організувати оту небесну підтримку ангелів – досі лишається загадкою. Коли найсміливіші з нас вийшли з фортеці і наблизилися до самотнього вершника, той був зовсім не від світу цього. Кінь виглядав значно адекватнішим за нього. Ми ледве зняли героя з коня і віднесли до опочивальні. Шимон проспав три дні і три ночі, а коли прокинувся, то не пам’ятав геть нічого. Ще й здивувався: чого ми до нього причепились. Адже Провидіння діє через нас, але ніколи не посвячує нас самих у свої плани.

Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено