До США за мрією. Чим хворий 13-річний мукачівець зацікавив американського вченого зі світовим ім’ям?

«Ми везли в валізі подарований американським вченим шматочок скелета найбільшого зі знайдених на Землі древніх ящерів і боялися, що нас затримають на митниці»

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

13-річний школяр з Мукачева, хворий на гемофілію, здійснив свою давню мрію – зустрівся зі знаменитим палеонтологом, професором Чиказького університету Полом Серено.

Додому з Америки батько і син Закутні (обидва Андрії) поверталися через Київ і по дорозі заїхали до нас в редакцію. Вони були сповнені вражень, але трохи втомилися від перельоту і зміни часового поясу.

– Удень шалено хочеться спати, а вночі не можеш заснути. І головне, Wi-Fi в готелі на ніч вимикають, – поскаржився восьмикласник. – Але в порівнянні зі здійсненням моєї давньої мрії – така дрібниця!

13-річний Андрійко особисто познайомився з людиною, про зустріч з якою давно мріяв, – знаменитим американським палеонтологом, керівником багатьох наукових експедицій, професором Чиказького університету Полом Серено.

«На зустріч з професором з Нью-Йорка в Чикаго ми з татом хотіли приїхати на велосипедах»

Наукою про ящерів хлопчик захопився … років з трьох – після того, як мама прочитала йому вголос дитячу енциклопедію про динозаврів і показала картинки.

– Скоро я сам навчився читати, – розповідає Андрій. – Весь свій час присвячував тільки цьому. Навіть в садок носив свої книжки, бо інше мені було нецікаво.

– Моя робота була пов’язана з далекими поїздками, – каже батько хлопчика Андрій Закутний, – і звідусіль я намагався привезти сину літературу. Ну, і намагався брати його з собою, відвідували з ним найбільші музеї природознавства.

– І все ж ти мріяв про зустріч саме з Полом Серено. Чому?

– Це мій кумир. У моїй колекції – касети і диски з документальними фільмами про його експедиції і знахідки. Я їх часто переглядаю. Є багато теорій з приводу життя динозаврів, але укладення Пола Серено здавалися мені найбільш достовірними. У моєму розумінні він – палеонтолог, який не фальсифікує, а створює реальне уявлення про динозаврів. Я намагався знайти вченого, писав на його сторінці, але довго нічого не виходило. Допомогли співробітники благодійного фонду «Крона», які зуміли зв’язатися з його сестрами. Ну, а потім, після листування, Пол Серено сказав, що йому буде цікаво зі мною зустрітися.

– Чим же український школяр зацікавив вченого зі світовим ім’ям?

– Думаю, головне, що ми з татом хотіли приїхати до нього… на велосипедах. Прилетіти на літаку в Нью-Йорк і потім подолати тисячу миль до Чикаго по дорогах декількох американських штатів. Можливо, саме це його і зацікавило, все ж 1200 кілометрів на велосипеді – це не так легко.

– А чому не можна було купити квиток на внутрішній рейс?

Батько і син пояснили, що велопробіг по Америці мав стати фінальним у задуманій ними серії. Перший веломарафон вони зробили влітку минулого року з Мукачева в Берлін (відстань 1350 кілометрів). Другий – цього літа, з Мукачева до Маріуполя (1600 кілометрів). Подорож Штатами повинна була стати третьою …

«Кровоспинний препарат довелося через друзів діставати в Європі»

Коли Андрійкові виповнилося півтора року, медики виявили у нього гемофілію – рідкісне захворювання, пов’язане з кров’ю. Воно передається по жіночій лінії, але хворіють на нього тільки чоловіки.

– Для мене це був удар, – зітхає батько. – Все ж для будь-якого чоловіка хлопчик – це спадкоємець. Мрієш, як будеш разом з сином їздити на риболовлю, ганяти в футбол. І тут все це потрібно було виключити.

Для початку ми заборонили в сім’ї слово «інвалід». І запропонували синові зайнятися плаванням. Він, до речі, показував непогані результати. А коли Андрійко захопився наукою, подумали: відмінно, нехай буде наука. Як раптом одного разу син запропонував мені: «Тату, давай на мій день народження з’їздимо в Берлінський палеонтологічний музей на велосипедах». Я розгубився. Адже навіть не знав, що він вміє кататися. Виявляється, його навчила старша сестра. Адже це травмо небезпечно і з його хворобою так ризиковано!

– У мене дійсно було відчуття неповноцінності, – зніяковіло визнає підліток. – І я вирішив показати на своєму прикладі, як люди з обмеженими можливостями можуть здійснювати свої мрії. Якщо людина вірить в тебе, то її підтримає будь-хто. Я дуже вдячний, що тато мене підтримав.

– Знайомі крутили пальцем біля скроні: мовляв, не морочте голову, сідайте на потяг і їдьте, – продовжує тато хлопчика. – Але я подумав: є дитяча примха, а є мрія. Примху можна перетерпіти, а мрію – не можна.

40-річний чоловік, який з дитинства не сідав на велосипед, і 12-річний хлопчик, що ледь освоїв двоколісного коня, почали тренуватися. Долали по 50-60 кілометрів в день – путівцями, лісовими стежками і пересіченою місцевістю. І невідомо, кому було важче – дорослому або дитині.

– Іноді я думав: «Хоч би він відмовився від своєї затії!» – говорить Андрій-старший. – Бачив, як син втомлювався. Але він не відмовився.

Організація велопробігу – оформлення віз, бронювання готелів – теж коштувала багато клопоту. Але в підсумку все вдалося.

– Правда, два рази, в Відні і Празі, довелося ночувати на лавці на вулиці, – посміхається хлопчик. – Але у нас були спальні мішки. Долали по 120-130 кілометрів на день. В останній день, коли до Берліна залишалося 178 кілометрів, дуже хотілося дістатися скоріше. Тим більше, що там нас чекали мама і сестра. Вони поїхали до Німеччини на автобусі. Нам допоміг… дикий кабан. Навігатор вів нас з якихось нетрів, і тут з-за кущів вибіг величезний звір. (Сміється.) Ми як закрутили педалями!

Засміявшись, Андрій-старший обійняв сина:

– Чесно кажучи, після подолання всіх цих труднощів я почав пишатися сином. Відправився подорожувати з хлопчиськом, а закінчив зі справжнім чоловіком.

Другий велопробіг – до Маріуполя, ще більш тривалий по відстані – батько і син назвали «За мир на українській землі». Раніше сім’я жила на сході країни. Поїхала звідти за два роки до початку війни.

Марафон до Маріуполя закінчився благополучно. А ось під час пішохідно-лижного походу Карпатами протяжністю 400 кілометрів татові довелося чимало похвилюватися …

– Андрій впав, коли їхав на лижах, і вдарився коліном, – згадує батько. – Рани не було, але при гемофілії дуже небезпечний гемартроз – внутрішній крововилив в суглоб. У таких випадках треба відразу, протягом двох годин, колоти кровоспинний препарат. Але у нас його не було, пишуть ФАКТИ.

– Чому?

– У районній поліклініці, до якої ми прикріплені, його на руки не видають: мовляв, якщо поранитесь, приходьте і ми вам зробимо укол. Потім виявилося, що препарату в поліклініці взагалі не було. В знак протесту сім’ї гемофіліків навіть голодували під міськадміністрацією. А ми тоді, в поході, натерпілися страху. Дістали препарат через друзів в Європі.

«Пол запросив мене в свою величезну, в три поверхи, лабораторію. Думаю, там знаходиться тонн п’ятдесят скам’янілостей »

У свій третій веломарафон – по США – батько і син Закутні повинні були відправитися в жовтні. З отриманням віз і покупкою квитків їм також допоміг український благодійний фонд «Крона». Але проїхатись Америкою на велосипедах в результаті не вдалося.

– Підкачала погода, – пояснює батько. – В горах Пенсільванії випав сніг, і ризикувати не хотілося. Я вирішив перенести захід на весну. Син, звичайно, дуже засмутився. Але тут раптом виявилося, що день зустрічі з ученим вже затверджений і потрібно чітко дотримуватися графіку.

Тоді батьки вирішили влаштувати хлопчикові сюрприз. Батько сказав, що потрібно у справах з’їздити до Києва.

– О шостій годині ранку мене напівсонного повезли в аеропорт, – згадує Андрійко. – Те, що ми летимо в Америку, зрозумів лише над Атлантикою.

– Андрію, розкажи, ти залишився задоволений зустріччю?

– Просто неймовірно. Коли ми під’їхали до університету, я так нервував, що просив супроводжували: «Давайте поїдемо назад, будь ласка». Мене, звичайно, ніхто не слухав. Але, коли я побачив Пола, всі страхи зникли. Пол виглядав трохи старше, ніж у фільмах (днями професору виповнилося 60 років. – Авт.). І видно, що він зовсім не кабінетний вчений – з засмаглим обличчям, сильними руками. Адже йому доводилося махати кайлом по десять годин на день! Ми спілкувалися через перекладача. Він мені дуже сподобався – простий і відкритий. Пол розповів багато чого цікавого. А потім запросив в свою величезну, в три поверхи, лабораторію. Думаю, там знаходиться тонн п’ятдесят скам’янілостей.

– Які найцікавіші експонати?

– Наприклад, одна з найнеймовірніших знахідок – близько півметра скам’янілої шкіри майазавра. Це була молода тварина, максимум чотири метри в довжину. Але товщина шкіри на череві досягає трьох сантиметрів. А адже майазаври виростали до 13 метрів. Порівняйте: у найбільшого крокодила захисний шар шкіри всього півсантиметра. Цінність знахідки в тому, що за нею ми можемо судити про текстуру луски або оперення. Але шкіра динозавра – велика рідкість, оскільки гниє першою. Ця скам’янілість дивом збереглася в м’яких шарах боліт в штаті Вайомінг.

Є там і приголомшлива знахідка з Марокко – скелет спинозавра, величезного ящера з гребенем на спині, великим, як вітрило. Його довжина сягала 18 метрів, а область рота – до дев’яти. Це мій улюбленець з дитинства.

А ще нам показали три скелети динозаврів, про які навіть не розповіли науковому співтовариству! Вони тільки привезені з експедицій, офіційна наука про них не знає. Я був одним з перших людей, які його побачили! – з гордістю вигукнув юний палеонтолог. – Найбільш рідкісна знахідка в колекції вченого – цілісний скелет, знайдений в позі, в якій він помер. Уявіть, мінімальний тиск землі на глибині двох метрів (а приблизно на такій глибині його знайшли) може досягати 14 тонн. З огляду на те, що земля спотворюється, шари міняються, пласт, де лежить скелет, може зламатися навпіл і розповзтися на десятки кілометрів. А він пролежав цілим 65 мільйонів років.

– Вам дозволяли фотографувати?

– Так, майже все. Більше того, на прощання професор навіть … подарував мені осколок хребця найбільшої тварини в історії – з сімейства зауроподів. Доросла особина довгошийого ящера досягала 35 метрів. Але оскільки вони доживали до 300-400 років і щороку «додавали» мінімум по 20 сантиметрів, то могли зростати і до 60 метрів.

– Так у тебе є шматок кістки цього звіра?

– Так. Він ще не отримав назви. Ми боялися, що нас з ним затримають на митниці. Поділилися побоюваннями з професором, але той у відповідь розсміявся: «Скажіть, що підібрали на вулиці шматок каменю. Та й все … »

Крім походу до Чиказького університету батько і син за тиждень встигли побачити дещо ще. За допомогою консула України з культурних зв’язків Євгенія Дробота зустрілися з представниками української діаспори, поїздили по місту.

Навесні вони знову збираються в Америку. Задуманий велопробіг потрібно втілити в життя  обов’язково.

zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)