Як від собачого кохання на світ з’явився закарпатський Патрон

Друг бійця АТО, син «сепаратиста» ловить у річці рибу та раків

У нашому місті живуть чимало собак – домашніх улюбленців чи безпритульних, дворових, кімнатних, на територіях підприємств. Та є один особливий пес, про чию долю можна знімати кіно. Власне, він вже й потрапляв у кадр, коли знімали кіно про війну – ту саму, яку за чотири роки ніхто офіційно війною назвати не наважився. Тому що Патрон – так кличуть собаку – сам родом з тієї війни.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Батько Патрона стояв на блок-посту у бойовиків з ЛНР. Коли наші блок-пост відбили, сепаратисти, втікаючи, кинули пса напризволяще. Собака став своєрідним живим трофеєм і швидко прижився біля наших бійців. І не просто прижився, а знайшов собі подружку серед собак, що жили в частині, невдовзі й потомством обзавівся. Так від собачого кохання на лінії вогню на світ з’явився Патрон. Були у нього і братик з сестричкою, але одне з цуценят загинуло під колесами машини, друге підірвалося на міні. Війна – вона ж нікого не щадить. Від неї страждають не тільки люди. Єдине вціліле щенятко виховувалося при кухні. Напевно, це й допомогло вижити. Спільний улюбленець, невдовзі Патрон найбільше прив’язався до високого ясноокого хлопця.

Єдиний син у батьків, Станіслав Шух тоді вже удруге за покликом душі і після оббивання порогів військкомату перебував у зоні АТО. Написавши заяву, пішов служити за контрактом, пройшов курс навчання прикордонників у Чопі. У складі прикордонних військ відслужив у зоні АТО перший термін. Після його закінчення привіз додому кота. Шкодував пухнастика, адже бачив, що тваринам на передовій вижити іще важче, ніж людям. Невдовзі батьки віддали вусаня з міської квартири в добрі руки, туди, де котові житиметься іще краще.

Удруге, занудьгувавши на службі у військкоматі, пішов у бойову бригаду і знову потрапив на схід. Поєднував функції прес-офіцера і солдата, помічника гранатометника. Там і зустрів Патрона.

…Зараз Станіслав у тривалому відрядженні. Патрона доглядають його батьки, але ж усім відомо, що коти прив’язуються до оселі, а собаки – до людини. Завітавши у гості до родини Шух, застаю таку картину: Олександра-Іванна Іванівна, мама Стаса, мов дитину, що зробила шкоду, суворо відчитує Патрона, а потім і показує причину тих нотацій. Посеред кімнати – витягнуті з тумбочки речі Стаса, що перебували з ним на війні. Щось погризене, щось просто розкидане. Господиня скаржиться, що відтоді, як син поїхав з дому і вже тривалий час відсутній, песик ніби таким чином проявляє свій протест. Іще поки Стас був удома, але мусив щодня йти на роботу, Патрон ніби боявся, що господар залишить його. Сумував, нудився, хоча завжди вчасно нагодований, вигуляний татом Стаса.

– Я щаслива, що син повернувся додому живим-здоровим, – закінчивши виховну бесіду, говорить мама бійця. – Нехай би хоч кого звідти привіз, хоч наречену з місцевих, я би прийняла. А тоді, в грудні минулого року, знаючи, що він їде додому, ми поїхали зустрічати аж на перевал. Цей бідний пес їхав усю дорогу з Донбасу до Закарпаття на підлозі в набитому «бусику». Перші дні взагалі від Стаса не відходив. Не треба було йому ні нашої ковбаси, ні нашої ласки. Варто Стасикові десь без нього вийти, сидів біля дверей і чекав. Стас купив ванночку, у якій дитину купають. Ми Патрона гарно викупали, він же у нас кімнатний пес, хоча батько його був мисливським собакою, і ці гени передалися нашому. Коли Стасик гуляє з ним на березі Латориці, то пес і рибу з води вихоплює, і раків ловить. Може і птицю якусь впіймати. Нам часто пропонують віддати Патрона мисливцям. І я навіть неодноразово говорила про це синові. Не тому, що Патрон нам заважає чи додає клопоту. Йому було б краще жити не в міській квартирі, а десь на мисливському подвір`ї. Але Стас категорично проти. Каже: тоді і мене разом з ним віддайте.

Там взагалі така історія була, коли хлопці виїжджали з зони АТО додому. Вже всі машини були зібрані, все готове, час виїжджати, а Патрон десь занапастився. Чи побіг на полювання, чи ще кудись з іншими собаками. Стас не знаходив собі місця, просив зачекати, шукав Патрона. Я це добре пам’ятаю, бо ми йому в той день кілька разів телефонували, знаючи, що син має виїхати додому. Колона мусила виїхати без собаки, і вже потім Стас повертався по нього за 40 кілометрів, умовивши когось з водіїв. Коли вони приїхали назад, песик вже сидів у кімнаті, де жив Стас, і чекав, такий розгублений і нещасний. Тому тепер, коли син кудись їде, Патрон так само страждає, дуже боїться, що господар залишить його. Хоча ми з чоловіком його і доглядаємо, і пестимо, але він чекає Стаса.

Мама бійця згадала, що саме стало для її сина поштовхом піти воювати в АТО. Як журналіст він досліджував тему «бабських бунтів» , що свого часу нашуміли в Ракошино та деяких інших населених пунктах, що мали монастирі чи церкви Московського патріархату. Адже матері – вони у будь-якому місті чи селі матері, їм шкода своїх синів на війну посилати. Однак в інших місцях таких жіночих протестів з перекриванням автомагістралей не було. Хлопця обурило таке штучне розпалювання конфліктів у час, коли в країні і так іде війна. Він вирішив, попри те, що мав усі шанси не потрапити в жодну з хвиль мобілізації, піти на війну з власної ініціативи. Після третього звернення це йому вдалося. Зараз досвідченого прес-офіцера кличуть працювати в Івано-Франківськ, до Києва. Тож мама і бойовий друг Патрон з тривогою чекають на повернення Стаса з відрядження і рішення, яке він прийме щодо свого подальшого майбутнього.

Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)