Чому наш край балансує між книжкою і виделкою?

Куди б я не потрапив, скрізь шукаю книжки. Завітавши в гості до когось, починаю оглядини з книжкової шафи.

Вона може розказати про господаря більше, ніж CV чи досьє у спецслужбах. Крім того, шукаю книжки й книгарні на летовищах, у нових містах і країнах, музеях і на базарах. Та найцікавішим місцем, де я побачив книжки, була Чорнобильська зона. І був приголомшений.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Бо попри гігантські масштаби катастрофи й тридцятикілометрової зони відчуження, найбільше в Зоні вражає безмір людського пороку. Варто трохи освіжити в пам’яті деталі: аварія на Чорнобильській атомній електростанції трапилася 31 рік тому, 26 квітня 1986 року. Тоді вибухнув реактор, після чого в довкілля було викинуто понад 300 Хіросім радіації.

Комуністична влада СРСР на перших порах всіляко намагалася приховати трагедію, і 1 травня у містах, в тому числі тримільйонному Києві, що розташований всього за 150 кілометрів від епіцентру вибуху і в напрямку якого того дня віяв вітер, відбулися традиційні демонстрації. Замість дотримуватися карантину, позачиняти вікна й уникати свіжого повітря, мільйони людей було вигнано на центральні площі міст. У перших рядах з комуністичними транспарантами йшли діти, пише День.

Але вже за кілька днів, коли про аварію дізнався весь світ, було прийнято рішення про евакуацію населення з тридцятикілометрової зони навколо електростанції. Чому саме 30 км, ніхто не знає. Серед учасників ліквідації побутує версія, що генерал, який керував операцію, просто накреслив циркулем коло на карті, а вже потім виявилося, що воно саме такого розміру. Хай там як, а до 6 травня влада виселила з цієї зони понад 200 тисяч людей, понад сотня міст і сіл стали безлюдними. Місцевим мешканцям перед евакуацією заборонили забирати з собою речі, крім документів і найнеобхіднішого одягу.

Я знав про це з книжок і документальних фільмів, тому дуже здивувався, потрапивши в Зону: у покинутих будинках, квартирах, школах, магазинах, заводах майже нічого не залишилося.  Мародери, якими переважно були самі ліквідатори, розікрали все. Зі стовпів було знято електрокабелі, бо вони виготовлені з кольорових металів, всі пересувні металічні предмети також вивезено й продано на металобрухт. У квартирах покинутого міста Прип’ять не залишилося жодної батареї опалення, навіть на шістнадцятих поверхах. Ліфти вже не працювали, тобто грабіжники зносили важкі батареї на собі.

Потім їх продавали в Києві, який після падіння комунізму переживав будівельний бум. Ясна річ, ніхто покупцям не казав, що це радіоактивно забруднений метал. Так само з квартир, ресторанів і навіть шкільних їдалень було викрадено всі тарілки, ложки, ножі та інше – і ними, напевно, досі хтось їсть, не відаючи нічого про радіацію. Скільки чорних квіток раку розцвіло в людях, які гріються біля цих батарей у себе вдома, що їдять цими виделками й п’ють із цих кружок? А скільки людей досі з захватом дивляться на картину у себе на стіні, не здогадуючись, що та висіла в оселі жителів Чорнобиля, тож зараз променіє не красою, а смертельною радіацією?

Отож, з помешкань винесли й продали все – на думку мародерів ‒ цінне: техніку, посуд, одяг, чаші умивальників, килими, картини, радіатори, крісла й дивани. Залишилися там лише потрощені великі меблі, що їх важко транспортувати, і …книжки. Так, саме в книжках злодії не побачили жодної цінності, тож вони досі валяються на підвіконниках, шафах, підлозі шкільних класів. Так книжка вчергове програла конкуренцію з виделкою, чи не точна ілюстрація всього нашого часу?

Андрій ЛЮБКА

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено