Ужгородець пропрацював на одній роботі 60 років, не бував на лікарняному і не хоче на пенсію

Так любить свою справу, що навіть ніколи не мав часу для жінок

Сьогодні довго втримати молодь на одному робочому місці досить важко. Пропрацювавши місяць-два, багато хто вирушає у нові пошуки місця під сонцем. Усім хочеться легкої роботи та високої зарплати.

Проте досягти задуманого не завжди вдається, тож чергова вакантна посада швидко набридає.

Звісно, так роблять не всі, але нині, за словами роботодавців, знайти хорошого працівника дуже важко.

Обкладинка газети «Наш Ужгород»

Люди старшого покоління часто мають інший підхід до роботи. Їх виховала інша система. Вони бояться змін і деколи працюють там, де звикли… навіть за мізерну зарплатню та понаднормово.

Серед таких патріотів своєї справи Іван Шеба з Ужгорода.

Майже 60 років свого життя чоловік віддав Ужгородській взуттєвій фабриці.

Величезне підприємство у самому серці Ужгорода нині працює на мінімальну потужність. Але там пораються найбільш віддані працівники. На подвір’ї охорона, кілька собак, величезна залізна огорожа. Всередину не пускають.

Питаємо, де знайти Івана Івановича, механіка фірми.

Після телефонного дзвінка охоронця перед нами з’являється надзвичайно скромний, худорлявий чоловік із сивими скронями. Він не йде, а біжить…

«Я думав, що комусь щось полагодити треба, – усміхається він, зрозумівши, що перед ним не хтось зі співробітників, а журналіст. – Та не треба про мене писати, я ж не начальник. Директором ніколи не був».

Те, що у його трудовій книжці всього два записи – для нього нормально, в цьому він не бачить нічого особливого.

«Почав працювати в 16 років. Відразу після училища. Тоді починав трудову стежку на фабриці у Дніпрі. Далі була служба в армії. Відтак повернувся до Закарпаття. Тут було моє серце, до цього краю я прикипів душею, бо тут народився і виріс, – починає розповідь чоловік. – Загальний стаж у мене 64 роки. Із них 58 – на Ужгородській взуттєвій фабриці».

«Іван Іванович навіть у відпустку не хотів ніколи йти, – долучається до розмови його колега. – Він – справжній фанат роботи. Його й жінки не цікавили, лише б обладнання працювало».

За майже шість десятиліть у Івана Шеби на роботі траплялися різні випадки. Бувало, якісь механізми ламалися у найбільш незручний час або перед Новим роком, коли треба було найбільше продукції виготовити.

«За радянської влади були плани, які всі повинні були виконувати. Тоді все було під суворим контролем влади. Тож коли не працював якийсь механізм, я негайно закочував рукави і йшов лагодити. Від цього залежала ефективність роботи усього підприємства. Працівники дуже переймалися тим, щоб встигнути замовлення виконати вчасно та якісно. Іноді бували дуже серйозні поломки. Тоді й спав на роботі, щоб тільки втрясти все, завести станки. Вони ж, як серце, як годинник для мене. Деколи бували й такі випадки, що доводилося телефонувати в інші обласні центри, у столицю, консультувався з фахівцями більш високого рівня. Але, слава Богу, немає такої ситуації, яку б не можна було вирішити,- наголошує ужгородець. – Були в мене й помічники, і учні. Пишаюсь ними. Усі талановиті і порядні люди. Приємно про них згадувати».

На запитання, як проводить вільний час, чоловік лише знизує плечима.

«Не знаю. Не вмію відпочивати. Іноді приємно поїхати кудись на природу. Але то буває рідко. Найчастіше, коли випадає вільна хвилинка, допомагаю іншим, щось ремонтую. Немає в мене такого, щоб лежати й дивитись телевізор. Без діла сидіти не міг ніколи, навіть молодим. Робота для мене – це рух, а рух – це життя. Саме це тримає мене на цій землі, це дає здоров’я та віру в себе», – каже він.

Друзів Іван Іванович теж завжди мав переважно серед колег.

«Коли робота об’єднує – це дуже важливо. Добре мати з кимось спільні інтереси, тоді ніколи не нудно, є про що поговорити. Не буде ж товаришувати мисливець із зоозахисником, правда. Мають бути спільні точки дотику в поглядах. Колектив – це єдина спільна родина, там людина проводить найбільше часу», – наголошує Іван Шеба.

Чоловіка співробітники й справді дуже поважають. І не лише через вік, але й за його відповідальність та працьовитість, за золоті руки та чуйне серце.

«Він із тих людей, хто живе заради спільної справи, – розповідає колега Івана Івановича Юрій. – Йому їсти не треба – роботу давай. Навіть з температурою не раз приходив і виконував свої обов’язки. Вміє підбадьорити, підтримати, розважити анекдотом. Веселий і позитивний такий наш ветеран».

Цікаво, але навіть мрії чоловіка пов’язані не з якимись особистими речами, а з фабрикою.

«Дуже хочеться, аби все запрацювало, як колись, на повну потужність, аби фірма процвітала, щоб було багато замовлень, – ділиться він заповітним бажанням. – Наше підприємство на ринку вже дуже давно. За цей час купувалося стільки різного обладнання! Наші працівниці завжди вдосконалювали навички виробництва дитячого, чоловічого, жіночого взуття. У нас є розкрійний, заготівельні і кравецькі цехи. Скільки ж сил та енергії, зусиль та тепла людських рук вкладено в усе це».

Також ужгородський механік люб’язно ділиться історією фабрики ще з чехословацького періоду. Він знає все, що відбувалося тут від самого початку створення підприємства.

«Колись фабрику називали імперією Баті – не Януковича, а чеха Яна. Тоді вплив цього сімейства на Закарпатті був дуже великим, – наголошує він. – Нині мало кому відомо, що славетний Пасаж теж колись належав Яну Баті, власникові справжньої взуттєвої імперії. У наш час мало хто навіть зі старожилів називає той провулок Пасажем Баті. А ще в самому центрі міста поруч із готелем «Корона» у нього були крамниця та взуттєва майстерня з назвою «Палац Баті». До речі, в інших містах нашого краю цілий ряд швейних та взуттєвих фабрик також відкрили саме чеські підприємці».

А на заслужений відпочинок іти Івану Шебі зовсім не хочеться. У колективі йому цікаво й комфортно, він зовсім не шкодує, що ніколи навіть не замислювався про зміну роботи.

І справді говорить він про взуттєве устаткування з таким захватом, що приємно спостерігати, як у нього при думці про складні механізми спалахують очі. Можливо, цей молодецький запал та любов до роботи і дозволяє чоловікові у 80 років залишатись таким енергійним, життєрадісним та юним душею.

Марія УЖАНСЬКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено