Закарпатка вперше зустрілася зі своїм чоловіком у 7 років, виходила з власного тіла, заснула у труні біля мертвої сестрички

Розповідаючи читачам  про людей різних професій, котрим за родом діяльності доведеться зустрічати прийдешній Новий рік на роботі, ніяк неможна  обминути увагою  і тих, чия робота – створювати свято для інших.

Знайомтеся: Аліна Кучинська – тамада, ведуча свят, разом з чоловіком Дмитром Варгою дарують «живу музику» та пісні на різноманітних заходах. Весела, позитивна, жвава. Однак під час спілкування з нею, відкриваються такі штрихи до портрету життєвої долі героїні, що мимоволі думаєш: «Куди тим мексиканським та бразильським серіалам!», пише газета «Мукачево Expres».

>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Та, попри те, що в цій розповіді багато тяжкого, містичного, трагічного, її цілком можна вважати святковою, адже в ній, наче в добрій казці, перемагають добро і світло.

Пані Аліно,  доля привела Вас до Закарпаття не так і давно. Як це сталося і звідки Ви сюди переїхали?

О, це дуже незвичайна історія. Наші з чоловіком Дмитром Варгою життєві шляхи перетиналися тричі разів І нарешті зійшлися в один спільний. Причому, живучи в різних куточках України (я родом з Житомира), вперше ми зустрілися, коли мені було 7 чи 8 років. Друга зустріч була в 1986 році, невдовзі після Чорнобильської катастрофи. То були спортивні змагання Українського товариства сліпих (УТОС). А я чемпіон України з легкої атлетики і академічної греблі.  Змагання відбувалися в Мукачеві. Після цього ми з подругою влаштували концерт в місцевому гуртожитку УТОС. А  Діма нам акомпанував. Він же музикант. Тоді, пригадую, він був такий худорлявий і з довгим волоссям. Ми з Дімою обоє інваліди зору. Тільки я хоч і слабо зряча, та все ж на одне око бачу. А чоловік втратив зір, коли йому було всього 8 місяців.

А що з ним сталося в такому ранньому дитинстві?

Лікарі начебто виявили у нього на одному оці пігментну пляму, котру випалювали ультразвуком. В результаті перестаралися.  Після цього одне око осліпло, інше теж перестало розвиватися. ..

Третя наша зустріч відбулася під час фестивалю «Буковинські візерунки». Оскільки ми впізнали одне одного, якось після концерту зустрілися, і Діма вирішив трохи вилити душу, бо на той час іще й року не пройшло, як померла його перша дружина. Потім він запросив мене на фестиваль «Мукачево запрошує друзів». Цей фестиваль щороку проходить у нашому місті й дотепер. Після цього я вже й залишилася тут. Ми з Дімою поєднали долі, будучи вже зрілими особистостями. Тому відразу виробили стратегію стосунків – 4 правила, котрі ніколи не порушуємо. Перше – ніколи не обмежувати одне одного, не нав`язувати іншому власних переконань. Друге стосується дітей. У нас на двох їх троє. Тому ми вирішили, що у нас такого нема – «твої діти», «мої діти». Усі – наші. Тепер вже й онуків – наших – троє. Третє правило: ніколи не мовчати, не замикатися в собі. Виникли якісь непорозуміння чи образи – сіли і обговорили проблему, розібралися в причинах і наслідках, а не кожен сам по собі мовчки страждає. Четверте правило на перший погляд смішне. Ми дозволяємо одне одному «погуляти на стороні», але за жодних обставин не приводити когось іншого до родинного гніздечка. Виглядає як жарт, але в ньому є свій прихований сенс. Будь-яке табу, заборона породжує спокусу. А от у нас цієї заборони нема. Отож, і спокуси нема.

Ставши подружжям, ми почали міркувати, що б нам цікавого вигадати для людей, що мають проблеми з зором. А я ж завжди горіла якимись ідеями, на місці не сиділа. Вже живучи у Мукачеві, здобула вищу освіту за фахом психолога. І у нас виникла ідея створити спілку талановитих інвалідів. Так у Мукачеві з`явився «СТІмул». Скоро цій спілці вже буде 8 років. Ми з Дімою називаємо її нашим спільним дитятком. Паралельно ми започаткували спільний сімейний бізнес – стали співати в ресторанах, на весіллях, згодом і на корпоративах. Я маю музичну освіту. Закінчила музичну школу і три курси музучилища. Коли вперше вийшла заміж, навчання довелося кинути, але основи є. А от Дмитро – самородок. Він ніде не вчився музиці, вона просто живе в ньому, він її відчуває, тому він чудовий музикант.

Я знаю, що Ви дружите з народною артисткою України Лесею Горовою. Як ви познайомилися?

Ми брали участь у проекті «Відчинилося життя». Це спільний проект оркестру Львівського театру ім. Марії Заньковецької та обдарованих незрячих виконавців з різних куточків України, підтриманий зірками опери й естради. Там ми познайомилися, і вже після другого чи третього концерту здружилися. Вона дуже чуйна людина – не тільки талановита виконавиця. Я попросила її допомогти у підготовці концерту, і вона відразу ж відгукнулася.  Десь років 8 тому я почала вишивати бісером. Вишила для Лесі в подарунок сорочку. Вона часто її на концертах вдягає. Мені це дуже приємно. Ми дружимо й досі. Коли у нас в Мукачеві відбуваються якісь творчі заходи «СТІмулу», я запрошую Лесю і, якщо у неї нема запланованого концерту десь в іншому місці, вона завжди приїздить.

А у вас у спілці талановитих інвалідів беруть участь тільки митці сценічного мистецтва?

СТІмул –  це єдина в Україні організація, яка об`єднує інвалідів зору, творчих людей усіх жанрів. Коли Господь позбавляє людину якогось з чуттів, Він щедро компенсує його чимось іншим. Так, серед інвалідів зору в Мукачеві є і художники, і ті, хто дуже гарно виготовляє власноруч якісь вироби. Ми влаштовуємо виставки, ярмарки з продажу цих витворів. Наша діяльність допомагає виправити помилку совдепії. При союзі створювали своєрідні гетто, що відокремлювали інвалідів з різними проблемами  від суспільства. На такій політиці два покоління людей прожили. Тепер, щоб допомогти людям з тими чи іншими обмеженнями адаптуватися в соціумі, і водночас виховати суспільство в адекватному сприйнятті інвалідів як повноправних громадян, потрібне не одне десятиліття.

Вас з чоловіком часто запрошують проводити весілля, корпоративи. А новорічні свята доводилося організовувати?

Так, і не раз. Новорічну ніч ми провели в Німеччині з українськими піснями для тамтешньої діаспори.

Як вам вдалося отримати таку пропозицію?

Восени гостювали у кума, котрий теж грає на весіллях та інших святах. Він вже кілька років живе в Німеччині, і є дуже популярним серед діаспори, бо в тих краях чи не єдиний, хто проводить українські вечори. І саме під час нашого гостювання йому надійшло замовлення на Новорічну ніч, а вона у нього вже зайнята. Тому він порекомендував нас. Ми мали змогу зустрітися з замовниками, показати записи наших виступів, роботи на святах. Ми сподобалися, нас запросили.

Ви перевдягалися в новорічних персонажів?

Та ні, нашим замовникам це не потрібно. Все, чого від нас чекають – наша музика і пісні. Дрес-код – вечірнє вбрання. Репертуар – від народних до дискотеки 80-х. Трохи конкурсів, тематичних забавок.  А Дідом Морозом, іще живучи в Мукачеві, перевдягався саме наш кум. Пригадую, як ми разом грали новорічну ніч в «Інтуристі». І кум проводив вікторину, жартома пообіцявши, якщо всі питання відгадають, стриптиз від Діда Мороза. Ото була йому халепа, коли таки на всі питання відповіли, і знайшлися принципові гості серед дам, котрим було замало того, що Дід Мороз зняв свого кожуха, шапку і бороду з вусами. Вимагали повного стриптизу. А народ вже був підігрітий міцними напоями. Довелося втручатися охороні готелю. Отож, готуючи новорічні розваги, вигадуючи щось оригінальне, варто не переборщити.

Якісь іще курйози під час новорічних заходів траплялися?

Щось схоже було, коли ми проводили новорічне свято в одному з санаторіїв. Так само в розпалі святкування до нашого гітариста підійшла пані і почала до нього приставати. Каже: «Я хочу цю ніч провести з тобою не тут, а деінде?»  Він їй у відповідь: «Та я ж на роботі, я не можу». «Тоді якого дідька я заплатила 400 гривень?» – обурилася жіночка. Так що, специфіка новорічних заходів у тому, що народ відривається на повну, тому навіть ті, хто на тверезу голову – солідні і порядні, «під градусом» можуть бути непередбачувані. А було одного разу й таке, що я сама випадково на святі ялинку звалила. У мене в Одесі кума має власний ресторан, і вона запросила нас з Дмитром провести там у неї новорічне свято. Свято вдалося, тільки от ялинка трохи постраждала.

Ви з Дмитром разом 10 років, а повінчалися цього річ. Чому тільки тепер?

Так, ми прожили ці роки разом у зареєстрованому, але не благословенному вінчанням шлюбі. Причин декілька. По-перше, такі речі мають бути виваженими, до цього треба дуже серйозно ставитися. По-друге, я вже була раніше вінчана. Щоправда, дозвіл на скасування того шлюбу я отримала іще від папи Іоанна Павла II. Причини розриву були дуже вагомі. Я зазнавала від колишнього чоловіка фізичного насильства, терпіла побої, іноді з тяжкими наслідками. Пережила два інфаркти, втрачала повністю зір через травму голови. Наважившись з часом на нові стосунки, якось вже й не думала про вінчання. З Дімою все зовсім інакше. Ми справді ніби створені одне для одного. Він – моя справжня половинка. Часто буває, що, не змовляючись, одночасно якусь фразу скажемо, або ж з першого слова продовжуємо думку одне одного. А до того, що треба ці стосунки закріпити вінчанням, підштовхнула несподівана смерть нашого друга. На похороні знайомий священик зауважив, що життя може обірватися в будь-яку мить,  а ми все відкладаємо важливе на потім. А можна і не встигнути.

Аліно, Ви говорили, що колись пережили клінічну смерть. З чим це було пов`язане і які залишилися відчуття?

Це було у віці 15 років, коли мені робили чергову операцію на травмованій нозі. Від больового шоку я впала в кому і 4 хвилини знаходилася в стані клінічної смерті. Пригадую, як підіймалася над власним тілом, бачила, як мене оперують. А коли піднялася вище, моя покійна сестричка завернула назад, сказавши, що мені туди ще не час. Наскільки легко було виходити з власного тіла, настільки важко повертатися. Це такі жахливі відчуття, які я запам`ятала на все життя. А взагалі, то особлива, містична  історія. Коли мені було 7 років, померла моя півторарічна сестричка Оленка, котру я дуже любила, спала з нею. А тоді я прийшла зі школи, зайшла до кімнати, де стояла маленька домовина з Оленкою, залізла туди до неї і заснула біля мертвої сестрички, чим дуже налякала маму, котра саме в тяжких клопотах десь відлучилася. Їй сказали, щоб не чіпала, не виймала мене сонну з тої труни. Я прокинулася і сама вибралася. А зовсім скоро після того зі мною стався нещасний випадок. Ми жили біля пагорба, з якого зірвалася велика каменюка, що травмувала одну ногу і майже повністю розтрощила другу. В Житомирській лікарні, куди нас з мамою привезла швидка, хотіли ампутувати ногу. Мама плакала: напівсліпа, та ще й без ноги… А водій швидкої, у якого в Києві в інституті травматології працювала сестра, забрав нас і відвіз туди. Довго мені ту ногу збирали докупи. Впродовж кількох років я пережила багато унікальних операцій. Але ногу не тільки зберегли. Я після того ще  й спортом займалася, перемоги здобувала.

А сестричка, хоч і з того світу, супроводжує мене все життя у видіннях. Вона і дітям моїм імена дала, і з Дімою звела, підказала уві сні, що це – моя людина. Стільки пережито тяжкого, неймовірно болючого. Але саме після переїзду з Житомира до чоловіка в Мукачево, я ніби заново на світ народилася. Життя сповнилося світлом, любов`ю. І ми обоє теж стараємося нести іншим любов і світло. Вже четвертий рік співпрацюємо з проектом з озвучення книг для інвалідів зору. Незважаючи на інвалідність, живемо повноцінним життям, працюємо, заробляємо. І хочемо побажати кожному в Новому році насамперед любові і порозуміння, адже саме любов сповнює змістом наше життя. А ще – ні за яких обставин не опускати рук і жити повноцінним цікавим життям.

Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено