АНОНС. Як закарпатка заснула у труні, побувала на тому світі і мертва сестричка веде її по життю

Часом люди роблять трагедію з якихось дрібниць, чи впадають в депресію, наприклад, зламавши палець

Аліна Кучинська живе в Мукачеві десятий рік. Пройшовши через тяжкі і навіть трагічні життєві випробування, знайшла в нашому краї і щастя, і спокій. Щоправда, легким її щастя не назвеш, та й спокій відносний. Чоловік Аліни Дмитро Варга – інвалід з дитинства, повністю втратив зір іще 8-місячним малюком. Та й сама Аліна, котра теж іще з дитинства мала проблеми з зором, повністю втрачала його після тяжких побоїв першого чоловіка. Згодом зір частково відновився, однак і зараз можна сказати, що у подружжя на двох – одне зряче око. Однак такі обставини не пригнічують жінку, що звикла завжди боротися і перемагати. В Мукачеві вона об`єднала навколо себе інших інвалідів зору, створивши спілку талановитих інвалідів «СТІмул», де кожен має змогу реалізувати свої здібності та вподобання, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Оскільки Аліна має гарний голос, а Дмитро – від природи талановитий музикант, вже кілька років подружжя заробляє на життя, співаючи на весіллях та інших чужих родинних святах. Ми зустрілися з Аліною, щоб детальніше поговорити про цю подію, однак під час спілкування відкрилися такі спогади героїні, котрі навряд чи залишать когось байдужим.

> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Аліно, переживши стільки випробувань, що б Ви хотіли побажати тим, хто буде читати наше інтерв`ю, який головний мессидж донести?

Часом люди роблять трагедію з якихось дрібниць, чи впадають в депресію, наприклад, зламавши палець. Люди, не робіть з мухи слона, шукайте у повсякденні позитивне і саме на ньому зосереджуйте свою увагу. І тоді жити буде значно легше і приємніше. Не хочу хвалитися, але моя життєва історія – приклад того, як треба чіплятися за життя, не втрачати надії навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Я стільки разів була на самісінькому краю прірви, але відчайдушно боролася. І мені завжди вдавалося викарабкатися. Мабуть, це через те, що я маю дуже сильного власного ангела-охоронця.

Що Ви маєте на увазі?

Обкладинка свіжого номера закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Ой, то дуже болюча історія, хоча й часу вже пройшло багато… У мене була молодша сестричка, яку я дуже любила. Її звали Лєночкою. Коли я пішла в перший клас, їй було півтора рочки. Пригадую, ми часто спали разом, обійнявшись. Вона мене теж дуже любила. Коли Оленка захворіла на запалення легенів, ніхто й подумати не міг, чим все обернеться. А тоді ж іще не було одноразових шприців, уколи робили скляними, які після кожного вживання дезінфікували кип’ятінням разом з голками. А люди ж різні бувають: хтось більш відповідальний, а хтось халатно до своїх обов’язків ставиться. І за таку поведінку часом комусь доводиться розплачуватися життям. Моїй сестричці в лікарні занесли стафілокок через ін’єкції. За три дні дитина померла. Може, я не зовсім розуміла, що сталося, а може, не хотіла приймати такий стан речей. Дитяча психіка – вона ж особлива. Словом, я тоді прийшла зі школи і побачила у вітальні труну з Оленкою. Навіть не згадаю вже, де саме в ту мить була мама. Напевно, в тяжких клопотах десь відлучилася. То вже потім, трохи згодом, дім наповнився людьми. А тоді я побачила сестричку, залізла до неї в маленьку домовину, обійняла її і заснула поруч з нею. Можу тепер собі уявити, що пережила моя бідолашна мама. Але люди їй сказали, щоб не чіпала мене, не витягала з труни силоміць. Мовляв, я сама туди залізла, мушу сама й вилізти. Так і сталося. А всі осінні квіти після того випадку у мене асоціюються з похороном. Тому я не люблю ні хризантем, ні жоржин, бо їх було багато в Оленчиній труні.

Як жінка перестала кульгати, скільки операцій їй зробили? Які аномалії з нею відбувалися у житті?

Про це та інше читайте у свіжому номері закарпатської газети «НЕДІЛЯ».

У продажу від 12 січня.

zakarpatpost.net

 

 

Коментування вимкнено