Мама одного із засновників відомого гурту «Без обмежень», маючи онуків, продовжує вчитися і має півня на ім’я Сара Роберт фон Генріх
А ще вона пише вірші, малює, грає на різних інструментах, шиє, в’яже, гачкує та постійно в пошуку і русі
Кому з людей, що перетнули позначку 40, за якою, якщо вірити крилатій кіношній фразі, життя тільки починається, не знайоме відчуття того, що роки мчать швидко, а ще так багато не зроблено?
> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Одні переживають такі сплески емоцій легше, інші – як особисту трагедію. Багато шансів і можливостей – змарновані, і ти вже навряд чи зможеш досягти чогось вагомого, важливого. Однак є чимало щасливчиків, у котрих і справді найцікавіше починається саме після сорока.
Розповісти читачам «Мукачево Express» про власний шлях до успіху, котрий оминув кризу середнього віку, погодилася талановита Тетяна Рибар, художниця, поетеса, мама одного з засновників популярного музичного гурту «Без обмежень». А ще – чудова господиня, на обійсті котрої добре уживається чимала різнопера та різношерста братія. Гуси, кури, індички, морські свинки. З останніми пов`язана неймовірна свіжа історія порятунку кількох людських життів, пише газета «Мукачево Expres».
Тетяно Стефанівно, що то за дивовижна історія про ваших морських свинок, якою нещодавно поділилася в соцмережі поетеса зі Львівщини Тетяна П`янкова?
У серпні Таня з чоловіком та шестирічним синочком були у нас в гостях. Тоді саме у Таниного Юрасика був день народження, і я подарувала хлопчикові пару морських свинок, котрих ми назвали Джордж і Пеппа. Це було б звичайним випадком, якби не ця новина від Тані. У ніч з 16 на 17 листопада у їхньому домі, який опалюється дровами, щось несподівано сталося з димарем. Уся родина спала, і тільки маленькі подаровані тваринки наробили галасу і врешті-решт розбудили Тетяну, коли увесь дім вже був заповнений густим димом. Страшно навіть подумати, що могло статися. Але ця історія змушує задуматися над тим, що у нашому житті не буває нічого випадкового.
Крім свинок, у вас іще повний двір всякої живності. Коли ви на них усіх знаходите час?
О, вони мене надихають. Звідки б не прийшла – відразу до мого живого куточка. Обожнюю давати клички своїм вихованцям. Гуси, качки, індики, кури звичайні, німецької породи «Брама» – дуже, до речі, лагідні – та англійської породи «Орпінгтон» – доволі войовничі. Сім півнів. Найголовніший Сара Роберт фон Генріх. Шикарний чорний індик Патрік. Пара гусей – фаворитів Мартон і Гафка. Домашня птиця відповідає на мою любов взаємністю, підходять близько, не бояться, їжу з рук беруть. Ще є стара кішка Бренда і приблуда Ася, А, ся? Іще маємо морських свинок Петью і Мет. Їхнім першим потомством були Джордж і Пепа, ті самі, які потрапили до сімейної пари поетів і зіграли роль янголів охоронців. Маємо нове потомство Жан і Жанна.
Крім живності, і сама садиба, сад потребують уваги та догляду. Але, коли все це любиш, воно не обтяжує, а тільки додає нових емоцій та відчуттів. От недавно виноград довелося обривати. То я чекаю особливого настрою, молитву «Отче наш» читаю перед збором врожаю. Вже три роки, як почала робити своє вино. Наче вдалося добре.
Та Ви по-справжньому багатогранна особистість?
О, як той котик Матроскін з мультика (сміється). Граю на домбрі, фортепіано, дримбі. Колись в юності мама добре грала на дримбі. Почала їх колекціонувати. Колись давно закінчила курс моделювання… Кроїла і шила для себе сукні, спідниці і навіть брюки ризикнула пошити. У студентські роки плела светри, вигачкувала собі ексклюзивний купальник. Ще досі шию ляльки, правда, все рідше..
Ви стали розвиватися як творча особистість активно вже у зрілому віці. Розкажіть, як це сталося, що підштовхнуло.
Вірші я почала писати ще в школі. Але потім це захоплення аж на 20 років загубилося посеред буднів. Здобуття професії, створення сім`ї, дітей на ноги ставити… А коли цей потік повсякденних клопотів раптом стих, я почала відчувати порожнечу, яку потрібно було заповнити чимось новим.. Аж одного разу ніби прорвало, з душі знову полилися римовані рядки. 10 років я провела в пошуках себе в літературі. Почала багато читати. Я взагалі по життю оптиміст, але боюся розчаруватися. Це ж великий гріх насамперед. Дуже часто я знаходжуся на грані розчарувань, та слава Богу, Світло у мені завжди перемагає.
Хто Ви за фахом?
Я закінчила Львівську політехніку, інженер-геодезист. Іще маю другу освіту – психолог, здобувала її в Карпатському університеті імені Августина Волошина. Був період у житті, коли мене зацікавила психологія. Мене цікавлять багато речей у світі. А вчитися ж ніколи не пізно. От і зараз я здобуваю новий фах, навчаюся на курсах екскурсоводів. Коли вперше прийшла на заняття, у молодіжне середовище, спершу мене всі прийняли за викладача. Але потім звикли, що я теж навчаюся. Навряд чи після цього піду працювати екскурсоводом, але нові знання мені знадобляться й без цього. Бо якось я зрозуміла, що дуже мало знаю про рідне місто, а я ж тут народилася та виросла. Буває так, що приїздять у гості творчі люди з інших куточків. Хочеться показати їм визначні місця, але ж наймати з цього приводу екскурсовода якось не зовсім те. От навчуся, і потім буду сама водити моїх видатних гостей і розповідати цікаві речі про моє Мукачево.
Багато людей тяжко переживають так звану кризу середнього віку, шкодують за втраченими можливостями. Вам як людині, що саме в зрілому віці почала активно реалізовувати свої творчі прагнення, напевно, не довелося відчувати щось подібне?
Та я теж про багато речей шкодую. Але чи варто шкодувати? Єдине, що мене бентежить – брак часу. Іще стільки всього хочеться і пізнати, і зробити. Часом сама себе питаю: а чи треба мені це, це і це? Чи, може, достатньо цього й цього. Чи відмовитися від інших бажань і займатися тільки поезією? Ні, я не можу. Я постійно в пошуку, в русі. Постійно щось змінюю і в інтер`єрі свого дому, і в зовнішності. Мені навіть ліки за схемою приймати складно. Не знаю, звідки у мене така жадібність до життя. У школі я не була «відмінницею». А тепер думаю: от якби тоді та таке завзяття, таке прагнення пізнавати і розвиватися, я ж могла б стільки вже всього реалізувати. Зараз активно живу і творчим і громадським життям. Після смерті чоловіка, з яким ми пройшли довгий щасливий шлях, я п’ять років жила ніби в капсулі. Дуже тяжко переживала цю втрату. І якось одного разу поїхала до Львова. Чомусь мене потягнуло походити по невеличких художніх галереях-крамничках. Їх у Львові безліч. І раптом мене привабила картина-колаж, на якій була зображена кульбаба з великою перлиною. Довго тоді я стояла, зачарована тією роботою. Шкода, що автора не запам’ятала. Обов’язково знайшла б і подякувала. Бо та картина щось таки у мені перевернула, дала якийсь незбагненний поштовх. Так, для когось можливо і непримітна кульбаба, у мені розкрила новий світ, або можна сказати по-іншому – відкрила двері у новий фантастичний, незнаний досі світ, з якого почався новий відлік часу. Я повернулася додому – і відразу стала до мольберта.
Розкажіть про своїх батьків.
Тато був цікавою і складною людиною… мав доволі гарну бібліотечку. Він відійшов у Вічність, коли йому не виповнилося навіть 50. А ще мама розповідала, коли я народилася, тато приніс їй у пологовий будинок величезний охапок гладіолусів, одним словом скупив усі, що були у квіткарки у відрі. Багато років я отримувала від брата на свій день народження саме ці чудові квіти. Символічно. Аж до його смерті.
А мама була у мене дуже трудолюбива і вимоглива до порядку і чистоти жінка. Гачкувала, тягнула на собі дім, дітей, багато читала. Розповідала про своє дитинство такі речі… Кажуть, що зараз важко жити. Ні. Можливо, складно морально, але були значно тяжчі часи. Наші батьки росли в упроголодь. А зараз – я не вірю, що при бажанні не можна реалізувати своїх прагнень, мрій. І це можна зробити, в принципі, у будь-якому віці. Було б те саме бажання і гроші. Часом, особливо на виставках запитують: а що ви закінчували? І ти починаєш підсвідомо комплексувати. Навіть з моїм завзяттям – третю освіту здобувати – то вже був би перебір. Відповідаю: ніщо не закінчувала, але беру приватні уроки. Якщо у тебе щось добре виходить, то, може, це і не такий вже огріх, що ти не маєш фахової освіти. Не кожен філолог зможе написати гарного вірша. Не кожен, хто має художню освіту, намалює шедевр. Та все ж краще, якщо освіта – Є!! І ставлю два знаки оклику. Це, можливо, спірні речі, але… Та все ж головне – робити добре свою справу і постійно розвиватися. А якщо стоїш на місці або ж задоволений собою і нікуди не рухаєшся – ліпше все покинути і пошукати себе в чомусь іншому.
Як Ви познайомилися зі своїм теперішнім чоловіком Віктором Дворніченком?
Напевно, такі зустрічі вирішуються десь на небесах. Сталося так, що я запросила його на презентацію своєї збірки «Знеболення снігами» і разом з запрошенням подарувала книгу. І несподівано для мене він – дуже зайнята людина – не тільки прийшов, а й взяв слово і тоді довго говорив. По всьому було видно, що моя поезія його зачепила. А на той час і він вже був вдівцем, і я вдовою. Мабуть, якісь переживання були у нас суголосними. Однак після того, тільки через рік ми зустрілися у створеному якраз гумористичному клубі «Куфрик», який я очолювала. Ми збиралися в кав’ярнях і щось веселе читали, розповідали анекдоти. А Віктор Васильович великий оцінювач гумору. От на одну з таких зустрічей запросили і його. Він пообіцяв прийти. І це сталося. Побачивши вдруге один одного ми зрозуміли, що це доля. Мабуть, вона посилає нам тих людей, котрі нам потрібні. З першим чоловіком у мене було все – від духовного до матеріального. Але його у мене забрали… А життя продовжується далі. І з Віктором Васильовичем у нас багато спільного. Він у кожного мого нового твору чи витвору – перший читач, слухач, критик, порадник. А ще у нас є спільна мрія – створити в нашому творчому місті літературно-мистецький музей. Якщо нам це вдасться – а ми дуже віримо в це – можна вважати, що життя прожите недаремно.
Ви реалізувалися не тільки як творча людина, жінка. Ви – щаслива мама та бабуся, адже маєте талановитих дітей. Тому життя вже й так не є даремним.
Так, я щаслива, що маю добрих невісток Інну і Наталю. Обидві близькі мені по духу, особливо Наталка, адже вона теж художниця і чудова поетеса, педагог, дизайнер, флорист. Син Ігор Рибар – один із засновників та музикантів гурту «Рокаш» та «Без обмежень». Останні два роки він не грав через певні причини, але зараз повернувся знову у склад групи «Без обмежень». Юрій, старший син, вже багато років з родиною живе за кордоном. Внучці – 16, але вона вже володіє 5-ма мовами. Всіх онуків четверо. У всіх них я багато чому вчусь. І це нормально. Щиро вірю, що на них чекає краще, цікавіше і щасливіше життя. Хай так і буде!
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net
