Чи є у закарпатських горах лісовий гук та упир. Розповіді очевидців
Про снігову людину говориться давно і багато.
Якщо вірити науці, то досі немає жодного представника виду, що живе в неволі, учені не знайшли жодного скелета або останків шкіри. Тим не менше у дослідників є волосся, відбитки слідів і кілька десятків фотографій, відеозаписів (поганої якості) і аудіозаписів, пише газета «Екстра Закарпаття».
Більше того, в опублікованій у 2013 році доповіді професора генетики Оксфордського університету Брайана Сайкса йдеться, що згідно з аналізами двох зразків волосся – з західного району Гімалаїв і з Бутану – з’ясувалося, що зразки ДНК повністю ідентичні ДНК древнього полярного ведмедя, який існував понад 40 тисяч років тому і перебував у тісному родинному зв’язку з бурим ведмедем, який, до речі, є законним мешканцем Карпат.
Але чи на аналіз потравило волосся снігової людини, чи дійсно шерсть ведмедя – ніхто не каже.
Цікаво, та до нас дійшли численні зображення істот, подібних сніговій людині (на предметах мистецтва Давньої Греції, Риму, Карфагену та етрусків та середньовічної Європи), а згадки про цю дивну істоту можна знайти у священних книгах усіх народів, у тому числі – в Біблії.
У фольклорі снігову людину називають і сатирами, і демонами, і чортами, і лєшими, і лісовиками, і чугайстрами, і йеті.
Наші ж предки звали високих волохатих створінь, що живуть у непролазних хащах лісовим гуком.
Розповіді про снігову людину давно побутують серед закарпатців. Пастухи часто переповідали оповідки про те, що бачили дивну істоту, висотою більше двох метрів із бородою та волохатим тілом.
Ужгородський фольклорист і письменник Юрій Чорі навіть записав розповідь діда Гурдзана, яка потім увійшла до однієї з його книжок. Дід жив у 1950-х роках у селі Лісковець Міжгірського району. Він розповідав, що гук блукає найчастіше у відлюдних місцях, переважно в гірській місцевості. При зустрічі з ним краще йти геть і не дратувати його. Хоча розізлити гука може навіть голос тварини. Сердитий сніговий чоловік може ламати дерева, нищити все на своєму шляху.
Крім того, Анна Михайлюк із Довгополя переказала розповідь батька, який ще на початку ХХ століття працював лісорубом і разом з колегами натрапив у хащах на житло снігової людини. За словами старенької жінки, хатинка була примітивна, з дерев, без вікон. Було зрозуміло, що всередині горів вогонь, бо з неї димілося і доносилися страшні звуки. Лісоруби хотіли там сховатися від грози, але до них вийшла височенна істота. Вони називали її лісовим духом. Про таких створінь у селі знали всі. Тож чоловіки дуже злякалися і втекли.
А у 2013 році про мешканця села Нижня Апша Тячівського району, який казав, що бачив снігову людину, не просто писали всі провідні українські видання, а навіть дослідники відправилися на пошуки йеті. Як стверджував пенсіонер Юрій Довгович зустріч відбулася поблизу його двору. Вийшовши на вулицю, місцевий мешканець просто вперся у волохату істоту. Йеті на кілька секунд завмер і спостерігав за закарпатцем, а далі різко розвернувся і втік.
Утім на згадку по собі залишив велетенські сліди. Слова чоловіка підтвердили й інші односельці, які також запевняли, що бачили поламані великі дерева, понівечених диких тварин.
Закарпатський журналіст Ілля Ільницький у своєму дослідженні «Загадки Йеті, або Карпатський слід Снігової людини» описав дуже цікавий випадок, зафіксований Василем Юричко від вчительки Лютянської школи Єви Гумен.
«Було це десь на початку — в середині XIX століття. Рано вранці група дівчат подалися за Кичеру (гора) в шлог (молода посадка) збирати малину. В лісовій гущаві надибали незвичайно рясний малинник. Дівчата захопилися і не помітили, як до них підкрався ведмідь. Він схопив Анцю — високу рослу дівчину — і як та не відбивалася, поніс її в хащу.
Плакали, кричали, ходили кликали, але і ведмедя і Анці простив слід.
Повернулися додому.
Розповіли родичам. Пішли на другий день люди шукати Анцю. Де тільки не ходили. Знайшли лишень хустку і кошарик. Слідів того, що ведмідь вбив дівчину, не було. Пройшов тиждень, другий. В селі задзвонили дзвони. Справили панахиду. Потроху почали забувати про історію з ведмедем, і про Анцю також. Побивався лиш Юрко Куртяків, який вподобав дівчину, і чомусь не вірив, що ведмідь міг її убити. Він залишив своє господарство і подався в гори.
— Робіть, няню, що хочете, — казав, —а поки не переконаюся, що Анці нема в живих, робити дома нич не буду.
Взяв свою рушницю та й подався в гори. Ходив-ходив — і надибав печеру, завалену великим камінням. Висидів у засідці день, другий. Бачить вранці: камінь хтось відсуває. Юрко мовчить. Відсунув ведмідь камінь. Виліз на повітря. Знову засадив його на місце і з кошиком подався в долину. Юрко підбіг до печери і почав гукати.
—Анцю, Анцю! Це я, твій Юрко! Якщо ти жива — відгукнись! І враз почув:
— Я тут. Але я звідси вийти не можу. Допоможи мені.
Юрко спробував відставити валун, але йому цього не вдалося. Скільки не пружився, хоч був досить сильним хлопцем, камінь не піддавався. Тоді він вирішив повернутися в село.
Зібралися люди. Пішли до того місця в полонині. Чекали, поки ведмідь піде з печери. Тільки-но він віддалився, за допомогою кілля відсунули камінь і випустили Анцю.
А вже потім вона розповіла, що то не ведмідь, а той, що хащі ламає.
Він, виявляється, зовсім не збирався її вбивати, Приносив їсти, то були ягоди, інколи овече або яловиче м’ясо.
Чи Анця то приховала, чи, може, і справді було так, але Йєті виявився джентльменом, він жодного разу не спробував її зґвалтувати. Лише підсовував їжу та дивився закоханими очима».
Ще однією захоплюючою історією поділився хустянин Микола Король.
За словами чоловіка, вперше почув він про невідоме велетенське створіння від діда, який жив на Міжгірщині і був бокорашем.
«Якось дід із чотирма напарниками заночували в лісі. Випили пляшку-другу, щоб зігрітися. То була вже осінь й вони добряче замерзли. І раптом побачили, що до них хтось наближається. Людський силует не налякав відчайдухів. Навпаки, вони почали запрошувати незнайомця скласти їм компанію, навіть махали руками, аби привернути увагу. У сутінках не було видно, хто то. А істота дійсно почала наближатись до гурту. Лише зблизька бокораші помітили, що то не людина. Вони так перелякалися, що не могли говорити. А волохате чудовисько постояло, подивилось на них і пішло собі далі», – зазначив чоловік.
Ця розповідь, почута ним ще шестирічним хлопчиком майже забулася, але згодом, уже дорослим чоловіком хустянин сам відпочивав із друзями на березі Тиси і йому теж довелося зіштовхнутися з невідомою істотою.
«Нас було троє. Ми пішли на три дні відпочити від усіх турбот. Поставили палатку. Вночі сиділи біля вогнища і розмовляли. Вогонь уже згас, а спати нам не хотілося. Тож ми продовжували вести діалог про своє. Був дуже теплий приємний літній вечір. Раптом кум помітив, що з води хтось виходить. Ми думали, що рибалка. Але коли він зайшов туди, ніхто не помітив. Чоловік наближався все ближче. Під місячним сяйвом із подивом ми розгледіли, що він весь волохатий і більше нагадував тварину, ніж людину. Це було щось схоже на ілюстрації зі шкільного підручника про людиноподібну мавпу. Тільки висота вражала. Ми йому були десь до грудей. Додам, що палатка стояла на острівці і аби втекти, нам довелося б перепливати через річку. Було так страшно, що серце пульсувало в голові. Додам, що бачили його ми всі і ніхто з нас не вживав алкоголю. Нам здавалося, що він от-от підійде і розірве нас на частини. Але істота невдовзі розвернулася і зникла під водою. Не знаю, кого ми бачили: упиря чи снігову людину. А може то одне і те ж. Кажуть, що упирі живуть у водоймах, а снігові люди – в лісах. Але істота, що настільки призвичаєна до виживання у дикій природі може мешкати абиде. Наголошу, що створіння не було чимось потойбічним, типу напівпрозорого привиду. Чоловік мав матеріальне тіло, довге волосся», – зізнався Микола Король.
На жаль, документально підтвердити свою оповідку він не зміг, бо випадок трапився більше 40 років тому, коли мобільних телефонів з фотоапаратами ще ні в кого з закарпатців не було. Більше того, інші двоє очевидців уже померли. Проте усних розповідей про невідомих страшних істот від мешканців нашого краю можна почути досить багато. І всі вони схожі між собою.
Тож чи є в нашому краї снігова людина? Хто ці дивні створіння, із якими доводилося зустрічатися нашим земляками? Чому їх не бачать ті, хто шукає навмисне? Питання, на жаль, риторичні…
Микола ЛІСОВИЙ, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
