Як закарпатець переніс 20 операцій і 10 місяців провів у лікарні
Він ніколи не думав, що розчавлена станком рука, залишиться цілою
Кипіла робота на потужному каменедробильному заводі в Хусті. Робочий Іван Рішко навантажував стрічковий транспортер великими кам’яними валунами, а могутній механізм роздрібнював їх на маленькі уламочки, ніби шматочки найчистішого гірського кришталю, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
– Ще дві години – і кінець зміни, – розмірковував Іван. – Підемо з хлопцями на озеро, поплаваємо. Спека втомила мене повністю, а вода, немов цілющий еліксир, завжди повертає сили, підбадьорює, наповнює енергією. П’ятнадцять років віддав я цьому велетню. Кращі роки, всю молодість висмоктав з мене завод, ніби павук кров зі своєї жертви. Скільки нервів і здоров’я залишив я тут. Заспокоює лише думка про дружину і синів. Гарна заміна мені росте. Ні! Не хочу, щоб мої діти віддали своє життя цьому монстру. Для чого я тоді працюю? Хочу, щоб у них було краще майбутнє. Допоможу їм стати на ноги, утвердитися на шляху. На жаль, мої батьки не могли мені допомогти здобути освіту.
За сповіддю самому собі чоловік навіть не помітив, як помилився при навантаженні. Тільки раптово відчув пекельний біль у правій руці. Її захопило колінчастим валом. Лещата стиснули своїми зубами не тільки тіло, а й свідомість. Пробував витягнути. Безуспішно. Навпаки, рука застрягла ще глибше. Що робити? Страх обшпарив, ніби окропом. Але через мить інтуїтивно відчув, що треба опанувати себе і перестати панікувати. Раптом його осяяло. Він зняв чобіт і кинув на транспортер. Подумав: коли дійде вниз, хлопці побачать, здогадаються, що з ним щось трапилося і прийдуть його рятувати з «залізного полону». В ту мить, на межі життя і смерті, різні думки і спогади насувалися, як грозові хмари.
У першу чергу перед очима, як на старій кіноплівці, сплив образ дружини. Згадав знайомство. Мирослава була дуже красивою смаглявою дівчиною з чорним густим волоссям і зеленими, ніби листочки м’яти, очима. Висока, струнка з граціозною ходою пантери. Вони разом навчалися на водійських курсах, і він відразу на неї «запав». Тільки горда незнайомка не відразу звернула увагу на низенького непримітного хлопця з юнацькою наївною посмішкою. Були, безперечно, у Івана і свої сильні сторони, тільки з першого погляду вони здавалися не настільки помітними. Але він був кращим на курсі в майстерності водіння, а в Мирослави саме це виходило важкувато. Крім того, на курси Іван приїжджав часто на своїй машині, яку купив завдяки власним мозолям. Ось і вирішила дівчина звернутися за допомогою. Природно, в ролі вчителя Іван відчував себе як риба у воді. Вони довго каталися по місту, вивчали маневри, знаки і ситуації … поки не доїхали до самого РАЦСу. Вже через рік у них народився Сашко, а через два і Ігор. Стільки часу пройшло, стільки років відлетіло перелітними птахами, як багато листочків з календаря життя відірвала доля з тих пір!
Гострі відчуття болю в’їдалися в кожну клітинку тіла, судоми охоплювали вже не тільки руку, а й всі нервові закінчення. Здавалося, що мільйони голок жалять його голову, шию, ноги, спину…
«Невже кінець?» – миготіло в голові. Чобіт вже давно повинен був дійти до контрольного пункту, його вже просто зобов’язані були побачити Андрій з Сергієм. Невже не зрозуміли умовний знак?
Іван рішуче зняв і другий чобіт і кинув його на стрічку механізму.
– Тепер точно помітять, – подумав він.
Тим часом темні думки, ніби страшні тіні, знову нависли над головою.
– На кого залишаться мої сини, якщо зараз загину? – крутилося в підсвідомості.
Старший дуже красиво малював. Батько-робітник, людина далека від творчості, хоч і не вітав це заняття, але і перешкоджати захопленням Олександра не збирався.
– Хай буде що буде, – думав він. – Хоча з талантів сьогодні не прожити, але не можна ж дитину відстороняти від того, що їй подобається робити найбільше. Нехай собі вступає у коледж образотворчого мистецтва, а там буде видно. Можна і в академію, нехай сам вирішує. Це ж прекрасно, коли ти можеш передати простим мазком рух вітру, танець гірської річки, загадкову посмішку едельвейса…
Як людина точна і практична, Іван ніяк не міг зрозуміти яким чином елементарним нехитрим рухом пензля виходить перенести з дійсності на полотно таке диво.
Молодший Ігор більше любив біологію та хімію. Ціле літо ганяв за містом за метеликами, збирав гербарій з квітів і листочків, цікавився різними комашками, жучками.
– Може, лікарем буде, часто думав батько. – Хоча в такому віці бажання часто змінюються. Життя покаже… Але чи доживу я до цього дня?
Терпіти біль ставало все важче. А працівників із нижньої частини заводу все не було і не було. Ось уже й дзвінок, який повідомив про закінчення робочої зміни. Та на допомогу ніхто не йшов. Транспортер, за іронією долі, не відключали, а рука застрягла між валами вже по саме передпліччя.
– Яке дивне життя, вже мимоволі прощаючись із ним, у напівнепритомному стані марив чоловік. – Колись я радів трикімнатній квартирі, яку від роботи отримала дружина, потім новій машині, яку ми разом купили, далі диплому Мирослави, адже вона вчилася заочно вже при дітях, потім її призначенню головним інженером на фабриці. Стільки всього було… А зараз я б все на світі віддав, тільки щоб хтось звільнив мене з цього аркану.
Раптом перед ним почорніло небо, земля попливла з-під ніг, тіло занурилося в невагомість. Він втратив свідомість.
Тим часом нарешті підбігли Андрій з Сергієм. Вони відключили механізм і витягли закривавлену руку Івана з міцних валів. Обличчя його було білим як скатертина. Дихав. Відтягнули на траву. Облили водою. Він відкрив очі. Рука почорніла, ніби її забруднили кіптявою. Весь організм, здавалося, кипить в котловані від жару.
– Як ти? – запитав Андрій.
Іван тільки закліпав очима, говорити не було сил.
– Сергій побіг за лікарями, зараз твою руку знеболять і відвезуть у лікарню, заспокоював чоловік товариша. Але Іван знову стулив вії і втратив свідомість.
– Що з ним, лікарю, він буде жити? – нервували друзі перед операційною в довгому, просякнутому запахом ліків коридорі медзакладу.
– Поки що не знаю, – сухо відповів стрункий чоловік у білому халаті.
– А рука? Її врятуєте? – кричав за ним слідом молодий, двадцятилітній з руденькою рудою борідкою Сергій.
– Навряд-чи, – почулося у відповідь.
Сонце повільно сповзало за горизонт. Іван приходив до тями.
– Із тобою все буде добре! – уже у палаті переконували колегу друзі.
…Минули три роки. Іван не тільки вижив, але й повернувся на роботу.
Після зміни вони сиділи з друзями на березі річки і насолоджувались відпочинком.
– А пам’ятаєш той день, коли з тобою нещастя трапилося? – раптом обізвався Андрій.
– Цього я ніколи не забуду, – відповів Іван.
– Ми тоді дуже перелякалися, – втрутився в розмову Сергій.
– А я вже не розраховував, що своєю правою рукою колись триматиму вудку. Але лікар виявився чарівником. Хоча й я натерпівся достатньо. Переніс двадцять операцій, провів у лікарні десять місяців, іще три – проходив реабілітацію, – згадав про колишнє чоловік.
На берег опускалася імла. Приємне відчуття радості життя несподівано обняло всіх трьох друзів. Розмірковуючи, вони потихеньку почали збирати речі.
– Пора додому. Рідні зачекалися, – вирішили вони.
Марія УЖАНСЬКА, газета»НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
