Чому Ужгород став кавовим містом

Чудодійні властивості ужгородської кави.

От зараз модно говорити про поліграф, тобто детектор брехні. Практично усі бачили його по телевізору. Ну якщо не сам прилад, то, принаймні, провідки, які чіпляють до нього. Виглядає страшенно по-науковому. Хоча підозрюю, що то така сама нісенітниця, як і більшість псевдонаукових теорій. Типу отієї, що коли використане лезо від бритви помістити у модельку єгипетської піраміди, то воно саме заточиться і знову стане гострим.

Багато хто у це вірить. Навіть переймаються питанням, чи можна обманути той поліграф. В одному з детективів Фрідріха Незнанського персонаж чітко відповідав: «Можно. Только нужно знать как. Мозг не спасает, выручить может только тело. Отвечать нужно утром, с сильного похмелья. Хорошо бы выпить побольше воды, как перед УЗИ. И обязательно несколько чашек чёрного кофе. Тогда есть шанс, что полиграф тебя не возьмёт».

Каву в Ужгороді справді люблять. Але зовсім не з тієї причини, що у російських детективах. Бо який в біса поліграф у містечку, де кожен знає кожного як облупленого! А людину, на відміну від залізяки, не обманеш, скільки би ти кави не пив. Але пити все одно доводиться, навіть знаючи, що нікого ти цим не обманеш. Бо ужгородці каву люблять. Більш того, вона вже стала тут за кілька століть чимось на кшталт ідентифікаційного критерію на шкалі «свій – чужий». Більш того, справжній ужгородець, купивши десь кави (а вона продається буквально на кожному кроці), несе її кудись у картонному стаканчику. Оці кавомани з блаженним виразом обличчя, напівзаплющеними очима і стаканчиком в ідеально витягнутих руках (чомусь частіше в обох) сновигають містом від світання до смеркання (а деякі і навпаки). Це якийсь місцевий квест, явно пов’язаний із гріхами наших предків.

Адже тільки в Помпеях усі жили довго і щасливо і померли в один день. А Ужгород не Помпеї. Тут на смерть ще треба заслужити. Це, виявляється, зовсім не просто. Заслужувати доводиться щодня по-новому. Бо минулі заслуги не враховуються, щоранку вони обнуляються.

Ото сиджу я зранку у кафе, приходжу до тями. Тяма повертається тяжко. Ну ще б пак! Я би на її місці взагалі не повернувся би. Було би ліньки. Бо й куди там повертатися! Це ж якщо у моїй голові точнісінько так, як у моїй хаті, то краще десь погуляти. Воно і для здоров’я корисніше, і пізнавально. Ото вона і гуляє собі. А на душі коти шкребуть. Та ще й так вигадливо!

Цієї зими хотілося кохання – високого і чистого. Такого, як сніг навколо, поки його не затопчуть. Білим він буває тільки вранці, бо потім… На щастя, Ужгород прокидається дуже пізно. Лементування Олександра Духновича про те, щоб лишити глибокий сон, так і лишилися голосом волаючого у пустелі. Чи то перини у нас надто теплі, чи то денна дійсність аж надто неприваблива, але прокидатися ніхто не поспішає. Загалом це погано, проте для нічного снігу добре. Лежить собі, переливається, як мрії кожного ужгородця чи ужгородки про чисте кохання. Проте в реальності доводиться задовольнятися тим, що є.

Аж раптом до кафе зайшло щось таке неземне, витончене, ароматне. Наче щойно ступила з рекламної фотографії у наш грішний світ. Повна протилежність мені. Вона була неприступна, як прямовисна стіна. Ну якби я був мухою, я би на неї видерся. Тільки нащо вона би мені здалася, якби я був мухою. А так… Тим більше що коли між чоловіком і жінкою нічого немає і навіть бути не може, то гріх не скористатися відсутністю перешкод. Та й кава нарешті почала діяти на мене. Весь світ став по коліна, усі стримуючі центри у мозкові відключилися, натомість свідомість заповнила нестримна ейфорія, зайве зникло із сприйняття, розум спостерігав за усім звідкись збоку, натомість включилися суцільні інстинкти.

Я дуже діловим тоном запитав у неї, де в нашому місті є галантерейна майстерня. Коли я сам розчув, що там ляпнув мій язик, у мене очі на лоба полізли. Усякого  від себе чекав, але не такого. Вона теж. А коли жінка ошелешена і заінтригована, вона якось забуває про свої кігтики. Слово за слово, ми перейшли від галантереї до більш цікавих речей. Це як у дитячій грі, коли під словом «муха» пишеш «мука», під ним – «рука», і так міняєш по одній букві, але щоб завжди був смисл, врешті-решт доходиш до слова «слон». Приблизно так і розмовляють закохані, тільки їм йдеться про інше слово з чотирьох літер. Без кави тут ніяк. Аби добрати необхідних літер, її треба випити не один літр. А ви дивуєтеся, чому в Ужгороді такі кавомани. Навпаки, дивно, що ми ще чимось харчуємось, окрім кави…

Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено