Як 19-річний велетень розгулює набережними Ужгорода
Проходжуючись із триметровим Михайлом, цікаво було спостерігати за реакцією людей
Колись планетою розгулювали справжні велетні. І це бажання залишилося в багатьох із нас досі. Бути вищим за інших, бачити більше за оточуючих, дарувати яскраві враження і незабутнє видовище довколишнім, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
В Ужгороді теж є диваки, яких просто неможливо не помітити серед натовпу. Коли людина приблизно на метр вища за перехожих, це одразу кидається в очі, привертає увагу.
Дев’ятнадцятирічний Михайло з 15 років живе не таким життям, як його однолітки. Він щодня працює над собою, вдосконалюється, тренується, виходить на вулиці міста на ходунках, що нагадують чудернацькі пристрої для ніг… та ще й тримає в руках кульки на мотузках, якими вправно жонглює.
Журналіст закарпатської газети «НЕДІЛЯ», зустрівши такого незвичного хлопця на мості Масарика, вирішив познайомитись, дізнатися, чи легко пересуватися вулицями таким чином, які враження його переповнюють, чи не страшно впасти?
«Неможливого немає. Навчитись можна всьому, – каже хлопець. – Однак те, що я вмію зараз є результатом багаторічної роботи. Відточуючи на ходулях трюки можна і травмуватися. Таке заняття назвати безпечним важко. А падати з майже метрової висоти болісніше, ніж просто послизнутися посеред дороги. Але я не боюся, просто свого часу переступив через страх. Тепер мене переповнює азарт. Крім того, падати теж потрібно вміти – це ціла наука. Важливо приземлятися на руки, згинати ноги ».
Юнак працює один, але деколи разом з іншими артистами. Каже, що раніше тренувався з друзями, мали навіть свій невеличкий театр. Але згодом трупа розпалася, бо ж не кожен є таким ентузіастом і фанатом свої справи, як він.
Виступає як фаєрист на різних святах, весіллях, корпоративах. Це – незабутнє видовище, коли артисти ковтають вогонь, танцюють зі смолоскипами, а між глядачами блукає добрий велетень у венеціанському костюмі.
«Одяг повинен бути яскравим, – наголошує Михайло. – Венеціанський стиль обрав собі через те, що саме Венеція є батьківщиною вуличних шоу. Там проводиться багато карналітів, причому на дуже високому рівні. Маю і маску. Ходуль у мене дві пари – 30 і 80-ти сантиметрові».
Гуляючи з майже триметровим співбесідником набережною, цікаво було спостерігати за реакцією людей. На хлопця задивлялися всі. Підбігали діти, просили сфотографуватися, спробувати пройтися на диво-пристроях.
А Михайло тим часом продовжував захопливу розповідь про своє хобі.
«Ми ставимо ефектні масові сцени, важливою є технічна винахідливість, під час нічних шоу ключове значення має піротехнічна видовищність, – зізнався він. – Глядачу потрібно показати карнавал чудес. Трюки мають бути цікавими. Мені це подобається з дитинства. Я завжди хотів бути артистом. Чому? Пояснити не можу. Це, скоріш за все, є внутрішньою потребою».
Під час нашої прогулянки до хлопця підбіг собака.
«Лише не кусай мене, – з усмішкою на вустах звернувся він до чотирилапого і одразу пояснив. – Я не боюся від тварин. Але якщо він почне хапати за палиці, можу впасти».
За словами Михайла, в Ужгороді більше десятка колективів займаються різними екзотичними шоу, в основному це – театри вогню.
Справді, на вулицях часто можна побачити їхні репетиції. Скажімо, на набережних, біля 11 школи. І їхні дії, що нагадують магічні, навіть вдень виглядають просто незабутньо. Віртуозна гра захоплює.
На запитання, чому виступи проводяться не в якихось закладах, а просто неба, хлопець пояснив, що влаштовувати файєр-шоу у приміщеннях заборонено, бо були випадки, коли загоралися і костюми в артистів, і самі будівлі, тому так – безпечніше для всіх.
Цікаво, що якщо зараз ходулі використовуються виключно під час театралізованих виступів, то колись у Південній Америці вони були невід’ємним атрибутом місцевих при переході річок. У Бірмі дітей з п’ятирічного віку вчили на них ходити, щоб переміщатися під час паводків.
Ходулі з успіхом використовували й представники найрізноманітніших професій для полегшення своєї праці. Наприклад, коли у моду увійшли високі зачіски, щоб легше було працювати з волоссям, перукарям доводилося пересуватися на ходулях. Їх використовували і ковалі при виготовленні дроту і кольчуг. У Бельгії і Франції ходулі припали до душі листоношам, і були такими ж звичними, як сучасні поштові велосипеди або моторолери.
Крім того, у XVIII столітті французи використовували ходулі на війні під час розвідувальних операцій. Офіцерам було дуже зручно оглядати місцевість, стоячи на такому підвищенні.
А згодом ходулі стали елементом вуличних гулянь. Без них не обходився жоден ярмарок. Сьогодні мистецтво ходіння на ходулях відроджується, доповнюється несподіваними акробатичними елементами, перетворюється на справжнє захоплююче шоу. Артисти виступають в чудових, костюмах, танцюють, розігрують сценки, жонглюють, показують екстремальні трюки і пускають полум’я…
А в закарпатського ходуліста Михайла на перспективу багато амбітних планів, він хоче вдосконалити багато нових технік, зробити виступи ще більш ексцентричними і незабутніми.
Тож хочеться йому щиро побажати, аби все задумане здійснилося.
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
