Що роблять у сучасному Ужгороді середньовічні геймери?
Коли проходжу повз ужгородські інтернет-кафе, де підлітки ріжуться в комп’ютерні ігри, то в мене прокидається генетична пам’ять і усередині озивається якийсь мій далекий предок, котрий теж страждав цією недугою, тільки у його часи це проявлялося дещо інакше.
«Я чоловік простий, у школах не вчився. Мої школи – то були війни, котрих на моєму віці – гай-гай! Доста на всіх вас. Сімнадцяте століття від Різдва Христового майже не мав у наших краях жодного мирного року. Бо якщо мир і наставав, то якийсь такий кволенький – ні разу до року так протривати й не зміг. Вічно щось рвалося то в одному місці, то в іншому.
А на війні найстрашніше знаєте що? Ні, не атаки, не оборони і навіть не рукопашні. То ви, цивільні, так гадаєте. Але то все ще таке – страшно тільки перші сто років. А потім – люди не свині, до всього звикають. До всього, крім одного – нудьги.
Більшість часу на війні припадає на чекання. То чекаємо, коли ми, то – коли нас. Анекдоти швидко закінчуються. Усім навколо вже кісточки перемито. Нудьга починає гризти нас поїдом – усіх разом і кожного поокремо. Їй і самій нецікаво пожирати нас – робить то тільки так, для годиться. І нам від того ще гірше. Ліпше би вже нас вогнем і залізом з неба – хоч якась розвага. А так – хоч у зашморг. Багато хто туди і ліз здуру. Дивні. Наче власна смерть може когось розважити. То вже нудьга у нудьзі, бо з простої нудьги бодай уявно є вихід, а зі смерті – ніякого. Хтось кидався у пиятику. Але то добре, коли стоїмо біля багатого села, де завжди можна розжитися краплею-другою. А коли війна прокотилася по краєві взад-уперед вже добрий десяток разів, то знаєш, що все тут вже випито багато років тому. Оце і є пекло – коли життя ще продовжується, а пити вже нічого. Дурні богомази, зображаючи пекло, малюють киплячі казани. Якби я міг тримати пензля, то утнув би там зарослий павутинням і припалий пилом самогонний апарат. От від цього справді мороз хребтом у кожного хлопа. Потрапити у таке місце – гірше не вигадаєш. А ми примудрилися саме туди навіть не після смерті, а ще за життя. Життя цвіріньчало у нас, як горобчик у пастці, причому тим дужче, чим безнадійніше ставало навкруг.
Тому ми розганяли нудьгу грою. Грали то у кості, то у карти. Там, звичайно, завжди можна змахлювати. Тоді я навчився цьому мистецтву так, що усі заздрили. Заздрили, але спіймати за руку не могли. Тож на війні я сколотив непоганий статок. Повернувся додому на відміну від усіх, у виграші, докупив собі землиці, завів найкращий сад-город в Ужгороді. Але він вже не радував, бо зректися набутої на війні хвороби вже не міг. Зранку до ночі я тільки і грав. А що я найчастіше вигравав, то поступово ніхто вже не хотів зі мною сідати – ні з ближчих сусідів, ні з дальших. Оскільки жив я на околиці міста, то відкрив подорожній двір, де кожного відві-дувача затягував грати. Аж одного вечора…
Пам’ятаю, що періщила несамовита злива, я вже нікого й не чекав. Раптом у двері постукали. Ні, постукали – то надто ніжно. Їх ледве не вибили. На порозі стояв якийсь чорний чоловік, що ледве зіскочив з коня. Я спершу зрадів неочікуваному гостеві, бо ж виглядав він небідно, отже, мені усміхався добрячий виграш. Вмовити його грати вдалося досить легко. Він зразу зробив солідну ставку, але від мене не захотів ніяких грошей – тільки щоб я у разі програшу виліз через пічку і димар на дах і там прокукурікав, пересилюючи дощ. Я звик і не до таких ставок, тим більше що ніколи їх не доводилося сплачувати, тож спокійно погодився. Аж раптом якось зовсім програв. Я був настільки ошелешений, шо гість люб’язно дозволив мені відігратися, потім ще раз, і ще. Проте щоразу я бездарно програвав. Щастя відвернулося від мене. І наскільки я міг прочитати в очах цього чоловіка – назавжди. Довелося лізти у димар. Я того не боявся, бо сам його мурував, знав, що там може пролізти і значно огрядніший тип, ніж я. Проте я таки застряг. Становище було цілком ідіотське. Я простирчав у пастці понад добу – поки зовсім не охляв і не зміг вилізти назад. За гостем і слід простив. Він прихопив з собою усе найцінніше, що було у хаті. Довелося починати життя спочатку. Але найкраще, що грати мені більше вже не кортіло. Я вилікувався від того раз і назавжди.Коли мене запрошували до гри, в уяві відразу поставав отой димохід – і всю хіть як рукою знімало. Чорний чоловік явно був дияволом, але роботу виконав цілком ангельську».
Генна пам’ять – штука сильна. Тому я, далекий нащадок того ігромана, теж не граю. Схоже, чорний чоловік закодував нас на багато поколінь уперед.
Сергій Федака, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
