За що закарпатцям любити Варшаву?
Усі, мабуть погодяться зі мною в твердженні, що Варшава – місто негарне, а почасти навіть бридке. Місто без обличчя, спотворене бетонними коробками соціалізму і сталінським Палацом культури. А водночас серед людей, що живуть чи колись мали нагоду жити у Варшаві, а до таких щасливчиків можна зарахувати й автора цих рядків, панує одностайність: це місто особливе, надзвичайне зручне, вільнодумне, улюблене. Якщо погуляти у Варшаві день, то поїдете, либонь, розчаровані; якщо ж у ній трохи пожити – то вже назавжди це місто ніжно любитимете.
Легко любити міста прекрасні, виплекані, культові. Венеція, Париж, Прага, Амстердам, Відень, Будапешт, Стокгольм – в одне з цих міст закохатися настільки легко, що навіть їхати туди для цього не треба. Ми вже, так би мовити, заздалегідь спокушені: впізнаваним ландшафтом, відомими пам’ятками архітектури, описами в книжках і журналах, кадрами з фільмів і картинами видатних художників. Хто ж не мріє вирушити в подорож венеційськими каналами на гондолі? Або випити ранкову каву з круасаном на крихітній терасі затишного ресторанчику з виглядом на Ейфелеву вежу? Не кажучи вже про нестримне бажання викурити запашний джойнт на одній із вулиць Амстердаму, дух якого й донині нагадує полотна Рембрандта, пише День.
А що такого можна вигадати про Варшаву? Пройтися центральною вулицею, на якій безліч магазинів, банків і ресторанів? Теж мені унікальність. Чи зробити фото на фоні королівського замку, інформаційна табличка якого сповіщає про середньовічні дати, але насправді збудованого якихось п’ять десятиліть тому? Сміх та й годі. Ніде правди діти: Варшава – ніяка. Тут немає ані старовинної архітектури, ані вражаючих нових хмарочосів. А все ж Варшава – місто особливе, майже ідеальне для життя, і за це багатьма люблене.
Цьому місту допомогло нещастя. Гітлер на знак помсти за повстання розпорядився зрівняти Варшаву з землею, аби її вже ніколи не було на карті світу, і цей зловісний план виконано майже цілком – зокрема, знищено 94% будівель, методично закладаючи вибухівку у квартал за кварталом. Більшість корінних мешканців або виселено, або вбито. Та все ж після війни Варшава відродилася – цеглинка до цеглинки, вулиця до площі; повернулися вцілілі старі мешканці міста, з усіх усюд з’їхалися переселенці.
Варшава зажила знову, але вже не так, як це було до війни – цього разу без пафосу й шику, бо хвалитися не було чим. Ще й досі жителі провінційних, але красивіших Кракова, Вроцлава чи Ґданська жартують з Варшави – мовляв, столиця, але нічого столичного в ній немає.
Як на мене, якраз це і є найбільшою перевагою міста. Без величних пам’яток архітектури й снобізму корінних у п’ятому коліні мешканців, Варшаві залишилося тільки одне – пишатися тими, хто в місті живе тепер, робити їхнє життя зручним. Приїхавши сюди, ти не почуваєшся чужим, бо ж тут більшість – до певної міри приїжджі. Тобі тут комфортно й вільно, за лічені дні, майже завиграшки, ти вливаєшся в ритм життя цього міста, звикаєш до нього, ніби жив тут завжди. Досконало розвинена інфраструктура, зручність і широчінь, доступність і логістична відкритість до світу – тут усе до твоїх послуг. Ніби нічого особливого, а раз спробувавши, жити надалі хотілося б саме тут.
Хоча чому нічого особливо, чому я, як-не-як варшав’янин, бездумно повторюю ці несмішні краківські кпини? Десь на межі квітня й травня, коли день довшає й повітря встигає прогрітися, коли листя на деревах вже достатньо велике, щоб ненав’язливо шарудіти, а з Вісли віє свіжістю, хочеться вийти на вулицю і йти просто вперед. Ноги пружні, дихається глибоко, настрій радісний, а життя перед тобою – довге й сповнене спокус, як вулиця Новий Світ. Це відчуття вічної молодості – візитна картка травневої Варшави.
Міста, яке любиш за те, що його нема за що любити.
Андрій ЛЮБКА
