Возз’єднання, Орлина, Сталіна, Торговельна… яку ще назву отримає площа в Ужгороді

Древній Ужгород. Чи знаєте ви, що на Петефі був «Чорний орел»

Малий Галагов завершується сквером, названим на честь першого президента Чехословацької республіки. Саме там встановлено пам’ятник Томашу Масарику, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Політичний діяч дуже багато зробив для Ужгорода. Свого часу він провів десятки зустрічей із впливовими людьми Франції, Великобританії, США, підписав Філадельфійську угоду про створення Чехословаччини.

Тож у міжвоєнний час, який називають «золотою добою Ужгорода», йому звели пам’ятник. А встановлено було роботу скульптора Олени Мондич зовсім не там, де вона зараз. Пам’ятник відкрили 28 жовтня 1928 року на площі, яку нині називають Петефі. Простояв він там до 1938 року. Сама скульптура була висотою три метри, а разом з постаментом сягала семи. Про це пише Роман Офіцинський у книжці «Екскурсії Ужгородом».

Отже мова піде про площу, яка наразі переживає не найкращі часи. Але такі періоди в неї були вже не раз.

У виданні Йосипа Кобаля «Ужгород відомий та невідомий» йдеться про те, що площа багато разів змінювала назви, свого часу навіть називалася Орлиною. Не тому, що в місті над Ужем гніздилися дикі волелюбні карпатські хижаки, а саме так називався постоялий двір, що квартирував неподалік.

«Місце, де за часів Другетів стояли заїжджий двір і корчма, знаходилося в самому центрі сьогоднішньої площі Петефі, на проїжджій частині з північної сторони скверу, навпроти Пішохідного мосту. Тут схрещувалися дороги, якими до міста приходили мешканці лівобережних сіл – Радванки, Горян, Дравців, Миная, Боздоша та інших, щоб взяти участь в ужгородських ярмарках», – пише автор.

За його словами, перед корчмою сформувалася ціла торгова площа, де теж проводилися великі ярмарки. Ця місцина користувалася великим попитом через те, що, реалізовуючи саме тут свою продукцію, продавці не сплачували мито за користування мостом або поромом, який курсував між берегами річки. Отже, площу Петефі спочатку називали Торговельною.

«Найбільш людною частиною Лівобережжя була, звичайно, корчма, – наголошує Йосип Кобаль. – Як вона виглядала – невідомо. Але після того, як Ужгород із приватних рук перейшов під управління казенної домінії, новий власник у 1780 році збудував нове приміщення постоялого двору з корчмою. В одному з документів за 1791 рік збереглися цікаві відомості про пам’ятку. Називався цей постоялий двір «До орла», а трохи згодом, у ХІХ столітті – «Чорний орел». Ймовірно, що саме так називали і другетську корчму ХVІІ століття. Будинок був збудований із твердих матеріалів. Складався він із восьми кімнат і кухні. З боку вулиці мав троє воріт».

Історик також запевняє, що околиці «Чорного орла», особливо із західної сторони, на початку вулиці Капушанської, протягом тривалого часу були заболоченими. Тому, аби під’їхати до західних воріт постоялого двору, потрібно було подолати дерев’яний міст (його стовпи знайдено під час каналізаційних робіт у 1891 році). І хоч із часом болото поступово засипали сміттям та будівельними відходами, але калюжі й сморід ще довго допікали ужгородцям, які жили неподалік.

Тому автор відзначає дуже цікаву деталь.

«Власне таким побачив постоялий двыр «Чорний орел» видатний угорський поет і революціонер Шандор Петефі (1823-1849), коли пізно ввечері 11 липня 1847 року по дорозі до своєї коханки, яка жила в Трансільванії, зупинився на нічліг в Ужгороді. Ніч, проведена в «Чорному орлі», й враження від побаченого дали йому привід написати у своїх «Дорожніх листах» про місто над Ужем такі слова: «А втім Ужгород надзвичайно погане місто. Брудне й неохайне. Якраз таке, як п’яна людина, котра впала в калюжу й тепер брудна, хитаючись, іде додому», – цитує угорця пан Йосип.

Тож нині столиця Закарпаття уславлює поета із сусідньої держави саме за таку погану репутацію? Дивно, адже Ужгороду Петефі дав найгіршу характеристику із усіх можливих. Невже він не зміг побачити принад невеликого, але затишного і гарного у всі часи містечка? Прикро, що саме таким описом він залишив у історії спогади про Ужгород.

А Йосип Кобаль продовжує свою розвідку в минуле й зауважує: «Сьогодні пам’ять про перебування Шандора Петефі в Ужгороді, у «Чорному орлі», зберігає бронзовий пам’ятник поета, який стоїть у сквері, неподалік місця, де колись знаходився цей заїжджий двір. Пам’ятник було відкрито 29 вересня 1990 року. Його автором був скульптор Бені Ференц. А також меморіальна таблиця на будинку колишньої Державної початкової школи, зараз – школа мистецтв, у якій є і Літературний музей Петефі».

Та повернімося до «Чорного орла». З початку 1860-х років територію навколо корчми назвали «Орлиною площею». Сам заїжджий двір із розвитком міста поступово втрачав свою романтичність і шарм, а згодом почав заважати ярмаркарям. У 1871 році міська управа направила до Міністра фінансів Угорщини делегацію яка серед інших питань запропонувала розібрати стару непривабливу будівлю. Та справа затягнулася. Нарешті місту допоміг римо-католицький плебан Андраш Будіш. Він викупив заїжджий двір і на деякий час здав його в аренду. На 1904 рік будівля була вже в такому занедбаному стані, що не залишалося нічого іншого, як негайно демонтувати її.

«Навесні 1906 року на місці колишнього заїжджого двору вже бачимо впорядковану площу, на якій здавна знаходився продовольчий ринок, – заявляє Йосип Кобаль. – Оскыльки постачання міста продовольчими товарами належало до найважливіших завдань міської влади, то їх продаж суворо регламентувався. Наприклад, до 12 год заборонялося скуповувати оптом від селян їхній товар з тим, щоб жителі Ужгорода могли запастися продуктами за низькою ціною. Тільки після того, як на ринку були підняті спеціальні бляшані флігелі, дозволялася діяльність оптовиків. Торговельні ряди займали всю площу від Пішохідного мосту до сучасних вулиць Льва Толстого, Капушанської, Швабської, Мукачівської. У дні ярмарків площа була настільки людною, що яблуку було ніде впасти. Так було не тільки до Першої світової війни, але і в міжвоєнний період».

Та якщо ярмарки були стабільним елементом життя площі, сама вона постійно змінювалася. У кінці ХІХ століття змінилася її назва з Орлиної на Кошута. У 1889 році цей угорський політик став почесним громадянином Ужгорода. Тож саме на його честь і було названо частинку міста.

Проте така назва протрималася недовго. Після включення Закарпаття до складу Чехословаччини, площу вкотре перейменували. Із того часу вона отримала назву Масарика. А у 1928 році, коли у Чехословаччині широко відзначався десятирічний ювілей республіки, у центрі площі, майже на тому ж місці, де нині стоїть пам’ятник Петефі, саме й було встановлено пам’ятник Томашу Масарику.

На жаль, простояв він там усього 10 років. Після того як 10 листопада 1938 року Ужгород окупували угорці, його одразу ж демонтували. Самій же площі знову повернули ім’я Кошута.

У радянські часи площа Сталіна (табличку з відповідною назвою торік у провулку Руданського на одному з будинків знайшов журналіст Ян Гострич), згодом, після смерті тирана – Возз’єднання, а за часів незалежності вона отримала назву Петефі.

Бронзовий пам’ятник угорському поетові відкрили у столиці Закарпаття 29 вересня 1990 року. Його автором виступив скульптор Ференц Бейні.

Щодо самої площі, то зараз там саме проходить реконструкція, тож якою вона буде невдовзі – поки що невідомо. Але її історія справді цікава, а сама багатостраждальна місцина в серці Ужгорода заслуговує на те, аби стала нарешті одним з кращих куточків міста над Ужем.

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено