Як закарпатець в інвалідному візку потрапив до Книги рекордів Гіннесса

Мукачівець Олександр Сухан готувався до супермарафону на базі підготовки космонавтів

Деколи цілковито здорові люди падають духом, опускають руки через певні життєві обставини. І водночас дехто, у кого немає можливості навіть стати на ноги, показує приклад незламності і стає дійсно успішним.

Яскравим підтвердженням цього став життєвий шлях Олександра Сухана з Мукачева. Він розповів читачам закарпатської газети «НЕДІЛЯ» про підйом на Говерлу, стрибок з парашутом, сплав по Тисі на рафтингу, а ще про неймовірні марафони в понад десяток тисяч кілометрів. І все це він здійснив, будучи прикутим до інвалідного візка.

– Олександре, зараз чимало молодих українських хлопців опинилися в тяжкій ситуації через втрату здоров`я на війні. Розкажіть, як Вам у подібній ситуації вдалося подолати труднощі і досягти неймовірного.

– Народився і виріс я в селі Березинка Мукачівського району. Після школи закінчив училище, здобув фах столяра по червоному дереву, але змушений був податися на заробітки в іншу область. Там і стався той прикрий випадок, котрий розділив життя на «до» і «після». Було мені тоді всього 19 років. І от до цього я був таким, як усі – ріс, гасав на вулиці з хлопцями, грав у футбол. А потім упав з машини, пошкодив хребет, стався розрив спинного мозку. Після цього вирок – повна нерухомість, прикутість до ліжка. Уявіть собі, 19 років – вік, коли хочеться жити, попри все. Все починається з мрії. Я усвідомлював, у якому становищі опинився, але мріяв якось його подолати. Розумів, що для цього доведеться докладати неймовірних зусиль, бо ніхто не прийде і не подарує рухомість, якщо я сам не буду над цим працювати. До травми мав багато друзів, а потім вони кудись поділися. Я в якійсь мірі їх розумів: вони боялися приходити до мене, не знали, як себе поводити в цій ситуації. Але був такий німий крик душі: чому це сталося саме зі мною? Я ніяк не хотів миритися з тим, що я тепер каліка на все життя. Почав багато читати. Згодом деякі мої друзі оговталися і почали приносити статті, вирізки з газет про людей, котрі опинилися у схожому становищі і змогли не впасти духом, чогось досягти. У мене з`явилася надія: раз хтось інший зміг, то чому я не зможу? Звісно, для того потрібно було прикласти дуже багато зусиль. Я тоді не думав про якісь рекорди чи змагання, думав про те, щоб хоча б могти себе якось самому обслуговувати. Почав потроху тренуватися, розробляти для себе тренажери. Не хотів просто лежати в ліжку і дивитися в стелю. Прочитав про Валентина Дікуля, Юрія Власова. Їхній приклад надихнув мене, додав сил і впевненості.

– Вам допомагали рідні, батьки?

– Так. Іще небайдужі друзі. Бо тоді ще не було доступу до Інтернету, усю необхідну інформацію доводилося шукати здебільшого в пресі. Іще друзі допомагали звертатися в різні вищі інстанції з проханням про допомогу. У мене досі зберігається архів листів, відповідей, які мені надсилали з Москви. Здебільшого це були відписки про те, що допомогти мені нічим не можуть, у кращому випадку давали поради, як діяти далі. Наприклад, я звертався у органи соцзахисту, щоб допомогли придбати візочок, бодай якийсь примітивний. А тоді такі були правила, що той візочок треба було чекати 3-5 років. Хіба це могло мене втішити? Я вже мав перші досягнення, міг сидіти і хотів розвиватися далі, подолати свою приреченість. Але то був іще Радянський Союз – країна, де інвалідів викреслювали з життя і ховали подалі від людських очей. Хіба що десь на вокзалах їх можна було побачити, як жебрають на життя. І то їх швидко забирала міліція, щоб картинку райдужного життя не псували. Тому мені спочатку було соромно показуватися на людях в інвалідному візку. Але я розумів, що і цей бар`єр я мушу здолати, бо мені з цим доведеться жити. Знову ж таки допомогли друзі – приходили, забирали мене з дому, влаштовували спільні прогулянки на озеро. Я відчув, що і в такому стані можна жити майже повноцінним життям. Дізнався про інвалідний спорт і присвятив себе цій сфері. Організм молодий, сильний. Щоб піднятися з ліжка, я й до цього багато тренувався. І так склалося, що у 1988 році я взяв участь у першому в Союзі чемпіонаті з легкої атлетики. Завдячую цим моїм друзям з київського спортивного клубу інвалідів «Прометей». Познайомився з ними, коли мав операцію в Києві. Чемпіонат відбувався в Литві. Маючи примітивний візочок, але неймовірне бажання перемогти, я зайняв там треті місця. Це для мене вже була величезна перемога. Це був початок моєї спортивної кар`єри. Мене помітили і почали запрошувати на змагання. А ще завдяки тій першій участі я став учасником неймовірного марафону Владивосток–Санкт-Петербург. Я і двоє хлопців з Росії проїхали через усю Росію в інвалідних візках і завдяки цьому супермарафону потрапили до книги рекордів Гіннесса.

– Розкажіть, будь ласка, більш детально про саму експедицію. Це ж, мабуть, було дуже цікаве дійство.

– Свого часу подібну експедицію організував канадець, теж інвалід 1 групи, Рік Хансен. І от так сталося, що заслужений полярник Дмитро Шпаров після того як відбулася зустріч канадської та радянської полярних експедицій на Північному полюсі, був запрошений до Канади. Там він і познайомився з Хансеном. Дізнавшись, що Рік в інвалідному візку за 3 роки здійснив кругосвітню подорож, щоб привернути увагу до людей з проблемами хребта, Дмитро загорівся ідеєю щось подібне організувати в Радянському Союзі. Він подумав, що і в його країні чимало людей з подібними проблемами, котрі заслуговують на те, щоб суспільство звернуло на них увагу. Шпаров почав збирати інформацію про інвалідів-спортсменів, котрі були б здатні і мали бажання взяти участь у марафоні. Претендентами на участь були 15 учасників, серед них двоє дівчат, до речі, з України. Нас готували майже, як космонавтів, на базі підготовки космонавтів. Ми проходили різні обстеження і випробування, в тому числі психологічні. З 15 відібрали 8. З українців залишилися я і Світлана Тріфонова, багаторазова учасниця паралімпійсь-ких ігор, чемпіонка світу. Відбувся пробний підготовчий марафон Москва-Київ-Кривий Ріг. Світлана саме з Кривого Рогу. В результаті для супермарафону відібрали трьох учасників. То була автономна експедиція. І похідна кухня, і лікарі, і майстерня, і ліжка для відпочинку – усе везли з собою. Два «Урали» з причепами супроводжували нас. Держава фінансувала експедицію. Попередньо була домовленість, що приєднається до нас і Рік Хансен. Але так склалося, що саме тоді його дружина народила дитину, тож він не міг залишати її надовго. Він привітав нас листом і вибачився. 11 квітня 1992 року експедиція стартувала з Владивостока. А фінішували 31 жовтня в Санкт-Петербурзі. Ми пройшли в інвалідних візках близько 12 тисяч км за півроку. То був відрізок часу і дистанція, сповнена випробувань і пригод.

– Тобто все було по-чесному, усю відстань ви пройшли самі?

– Так. Зупинялися на відпочинок, огляд лікарів, ночівлю. Але повністю увесь шлях ми пройшли самостійно. Навіть там, де було бездоріжжя і супровід мусив залишати нас, ми продовжували шлях разом з прикордонником – велосипедистом з автоматом. То ж була тайга, навколо ведмеді.

Щодня ми проходили по 80-100 км в механічних спортивних візках. Усе навантаження на руки. Тому старалися розраховувати сили, щоб пройти заплановану на день відстань. Зупиняла нас хіба що негода. Бувало, в тайзі застрягали в болоті. Амурська і Читинська області – це суцільне бездоріжжя. Ішли ми вздовж китайського кордону. Отам нам пощастило, бо в той час була велика засуха, тому вдалося пройти по поверхні засохлого болота. Китайці дивилися на нас зі свого боку і не розуміли, що то за дивна експедиція, махали нам руками. А було таке, що ми проїздили повз поля конопель і потрапили під перестрілку, бо саме робили там облаву на наркоманів. Ото вже був екстрім з елементами бойовика. Встигли натерпітися страху. Поки по рації наш супровід зв`язався з місцевою міліцією, нас заховали між двома вантажівками, щоб якась шалена куля випадково не зачепила. Ми їхали під прапором ООН, але місцева міліція не знала про нашу експедицію. А ще ведмеді – вони на нас дивилися, а ми – на них. Був такий випадок, що той єдиний супроводжувач на велосипеді з автоматом десь позаду трохи відстав, мав комусь зателефонувати. А ми утрьох виїхали на місток на річці. Вечоріло, ми замилувалися краєвидом. І раптом я повертаю голову назад, а поруч на скелі, метрів 50 від нас, стоїть на двох задніх ведмідь і спостерігає за нами. Я показав хлопцям – і ми отетеріли. Що робити в такій ситуації? Навіть на здорових ногах втекти не можна було б. Кричати в надії, що наш автоматник почує і встигне на допомогу? Слава Богу, побачивши, що ми його помітили, ведмідь подався в ліс… Є про що згадати. Шкода, що хлопців вже нема в живих. Один помер років два тому, інший загинув. Торік на відзначенні 25-ї річниці експедиції мене дуже тепло приймали в Москві. Я мав можливість відчути, що і серед росіян багато людей ставляться з розумінням до України і українців. Просто їх тримають у страху. Бо навіть для того, щоб підійти і потиснути руку, висловити свою прихильність, людям потрібно було переконатися, що їх не знімають на фото чи відеокамеру.

– Саме після тої експедиції ваш марафон записали до світової книги рекордів?

– Так. Хоча потім були й інші експедиції, вже з учасниками від кожної країни СНД. Після тої експедиції (а її теж організовував Д.Шпаров) учасники з інших країн отримали у себе вдома і нагороди, визнання свого уряду, і житло. Я був тоді капітаном команди. І один залишився непоміченим нашою владою. Довелося вже Дмитрові Шпарову писати офіційні звернення до тодішнього президента України Леоніда Кравчука і клопотатися, звертати увагу на такий факт. Але й після цього пройшло два роки, перш ніж мене запросили до столиці, там я отримав від президента нагороду за мужність. Тоді ж подав президенту клопотання про допомогу з житлом, адже з моєю травмою легше було б жити в місті, а не в селі. І знову ж таки, пройшло чимало часу, перш ніж я отримав занедбану однокімнатну квартиру в Мукачеві.

– А чим займаєтеся зараз?

– Торік був у Львові на навчанні. Жив в одній кімнаті з учасниками АТО, котрі отримали там тяжкі травми. 22 і 26 років. Панченко Роман , учасник проекту «Нескорені», воїн, перед яким сам президент став на коліна. Він брав участь у змаганні з стрільби з лука в Канаді і переміг. Так що сучасні герої теж не здаються перед тяжкими життєвими обставинами. Мені часто доводиться брати участь у різних зустрічах – і в госпіталі з пораненими, і в навчальних закладах. Передаю досвід, як не здаватися перед труднощами, не впадати у відчай. Приймають завжди дуже тепло і з розумінням, з повагою. І для підлітків, котрі починають свій життєвий шлях, такі зустрічі дуже важливі. Збудував дім, 7 років тому одружився. Дружина Оксана – цілком здорова жінка. Працює в кав’ярні. Має золотий характер. За спільно прожитий час ми жодного разу не сварилися.

– Дім збудували самі? Після почутого вже й не здивуюся, якщо саме так.

– Саме так (сміється). Дім з каміном, як колись мріяв. Що б у житті не сталося, але коли чогось по-справжньому прагнеш, ніякі труднощі не стануть тобі на заваді.

– Спасибі за розмову!

Валентина ЖУК, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено