Закарпатка вже протягом 50 років закохана у свою роботу

Василина Пригара, пропрацювавши на пошті більше півстоліття, каже, що її душа і досі з колективом 

52 роки на одній роботі, все життя віддане одній професії. За цей час набула і досвіду, і повагу колегу та клієнтів, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Василина Пригара із Хуста більше ніж півстоліття пропрацювала на пошті. Починала ще зовсім молодою, а нині про вибір професії зовсім не шкодує. Вона настільки енергійна, настільки захоплена цією справою, що може розповідати про неї годинами, пригадує простих сільських людей, які чекали на неї на вулиці, які дякували за все, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Важко підрахувати, скільки кілометрів за ці роки пройшла жінка, доставляючи закарпатцям довгоочікувані пенсії, листи, газети і журнали.

 «На жаль, не завжди доводилося приносити людям добрі звістки. Тоді потрібно було ставати і листоношею, і священиком, і психологом, – зізнається Василина Пригара. – Спілкування з людьми – наука непроста, часто не знаєш, що готує тобі наступна зустріч. Звичайно, є люди з різними характерами, але така вже це робота. Коли на твоїй дільниці тебе люблять і поважають, то й працювати веселіше. Крім того, живе спілкування декому просто необхідне, особливо пенсіонерам. Вони скаржаться на здоров’я, розповідають про своє життя, дітей, онуків, душею вболівають за них, радіють успіхам. І після розмови з ними можна побачити, як їм на душі стає легше, розгладжуються зморшки, обличчя світлішають».

А все почалося у 1963 році, коли ще зовсім юна дівчина пішла працювати колгоспним листоношею у Нижньому Селищі, звідки вона сама родом.

«Не можу сказати, що про таку роботу я завжди мріяла, просто так склалися обставини. Я швидко вийшла заміж і влаштувалась працювати туди, де було місце. Освіту здобувала вже заочно, одночасно працюючи, – ділиться спогадами жінка. – Закінчила економічне відділення Київського політехнікуму зв’язку. На пошті пройшла не одну сходинку службової драбини. Була і начальником Нанківського відділення пошти, і бухгалтером-ревізором при Хустському районному вузлі зв’язку, і начальником Союздруку у Хусті. До речі, раніше Союздрук пошті не підпорядковувався. Кожні 5 років я їздила на курси, завжди вдосконалювалася, вчилася нового. Тоді на пошті було більше дисципліни. Хоч зарплати високими не були. Але їх можна було назвати хоча б нормальними. Зараз там працюють за копійки, на жаль, важку працю листонош дуже недооцінюють».

Про початок свого трудового шляху вона згадує тепло, незважаючи на те, що їй, щоб рознести пенсію та періодику, доводилося з важкими сумками пішки проходити величезні відстані важкопрохідними гірськими стежками. Найважче було навесні та восени, коли йшли інтенсивні дощі і села часто підтоплювали ріки та потічки. Несолодко часом бувало і взимку, коли Хустщину засипало тоді ще величезним шаром снігу. Не раз вона заметами ішла від хати до хати, адже техніка відгортала сніг лише на основних дорогах. Але такі спогади для неї є приємними, як і ті, які провела вже на інших посадах.

Жінка пам’ятає багатьох із тих, кого вже навіть немає серед живих, пригадує їхні погляди, їхні жарти, їхні вподобання, хто що любив читати.

«Найбільше передплачували і передплачують «Поради». Цю надзвичайно популярну газету дуже люблю й я сама, читаю її досі. Там є все, що треба знати будь-якій людині, у кожному номері тішить просто вражаюча кількість корисної інформації на найрізноманітнішу тематику. На другому місці – відома закарпатська газета «НЕДІЛЯ», наразі найтовстіша із усіх газет, що виходять у області з розгорнутою програмою телепередач, яка є ще й дешевою порівняно з іншими, а на третьому – також дуже багата на усякі цікавинки, рекомендації та цінні факти «Поради. Здоров’я»… Ці видання як раніше, так і тепер користуються найбільшим попи- том серед читачів, у них є про що почитати», – наголошує Василина Пригара.

Зараз вона кілька років як на пенсії. Живе одна, бо чоловік помер, а єдина дочка мешкає за кордоном. Жінка каже, що вільного часу в неї тепер багато. У неділю іде до церкви, зустрічається з подругами, а в будні доглядає за господарст-вом – має собаку та курей, в’яже та вишиває.

«Рукоділлям займаюся дуже давно, пробую різні напрямки, різні стилі. Це справа, яка заспокоює, допомагає розслабитись. Я думаю, що взагалі усі види ручної роботи – це невід’ємна частина життя кожної жінки. Людина, яка цим займається, по-перше, стає більш урівноваженою, терплячою, по-друге, у неї з’являється витримка. Мені подобається вишивати бісером. Але вишиваю і гладдю, і хрестиком. Інколи буваю перевтомлена, приходжу і починаю творити. Від цього одразу відпочиває голова, приходять ідеї, думки, плани. Також люблю куховарити. Найчастіше роблю голубці, картоплю в різному вигляді, борщ, квасолю та інші закарпатські страви, – каже господиня. – А ще заходжу часто до колег на пошту, щоб поспілкуватись, поділитися новинами, розпитати як у кожного з них справи, кого треба розрадити… бо дуже сумую за ними. Моя душа завжди там, із колективом».

Коли слухаєш захопливу розповідь жінки про її життя та про роботу, пригадується чомусь єдиний у світі пам’ятник листоноші, встановлений у Перечині. Напевно, усі представники цієї професії такі закохані у свою справу, не дарма їх колись називали послами, принаймні, на Закарпатті. Тому справді сумно, що зараз їхня праця настільки знецінена, але, разом з тим, тішить, що досі залишилися такі справжні патріоти своєї справи, як Василина Пригара, які, навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, все одно переймаються проблемами пошти.

Марина АЛДОН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)