Про ужгородські бари, екскурсії та медитації

Ще в радянські часи Ужгород вирізнявся більшою кількістю різноманітних закладів громадського харчування на душу населення, аніж в інших містах неозорої країни.

Це приваблювало туристів, які довго потім не могли звідси виїхати, блукаючи від однієї точки до іншої, крутячись у їхньому зачарованому колі без особливого бажання знайти вихід. Саме в Ужгороді з’явилися одні з перших на одній шостій суші бари – з класичною барною стійкою, височезними табуретами перед нею і виставкою досягнень закордонної вино-горілчаної промисловості за нею. Ще трохи згодом там почали змішувати коктейлі, після чого вже геть кожний відвідувач міг обрати щось суто індивідуальне – під свої дієту, темперамент і світогляд. Ужгородські бари – ідеальне місце для філософських медитацій. Щось на кшталт Діогенової бочки (тим паче що і за розмірами більшість барів недалеко від неї втекли). Тут завжди надмірно і водночас кожен може почуватися у цілковитій самотності, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Але головне, що тут час тече геть по-своєму, як ніде інде в місті. Коли би ти не заглянув туди, тебе чекає незмінне вітання:

– Звиняйте, ми відчиняємося тільки через годину

– Тоді я почекаю прямо тут.

– То, може, поки суд та діло, щось вип’єте

– Ну хіба що так.

Бармени нагадують гаремних євнухів. Вони знають все і про всіх, але намагаються тримати язик за зубами. Виходить це дуже погано, але ж головне – добрий намір. Вони з точністю до кількох гривень оцінюють твою кредитоспроможність і відповідно до неї пропонують тобі захоплюючу подорож по той бік дзеркала. Саме у них я з’ясував, що п’ятдесят грамів коньяку на сніданок не тільки корисно, а й мало. Це наймудріший з усіх наших напоїв. Якщо ми коли-небудь висунемо з наших лав класика світової філософії, то саме завдяки цьому трункові. Він відкриває шляхи до глибин пізнання, хоча й не завжди дозволяє винирнути звідти назад на денну поверхню.

Натомість ужгородська горілка має безліч різновидів смаку. Кажуть, що пересічна людина розрізняє кількасот відтінків кольору, а найкращий художник – навіть до чотирьох тисяч. Так от, ужгородські пияки навчилися розрізняти до десяти тисяч смаків і присмаків горілки (а що понад те – то вже просто ацетон).

А вино – це наше все. Бо в Ужгороді цим коротким словом називають усе що завгодно, воно робиться з будь-якого харчового продукту (і навіть з деяких нехарчових) за всіма відомими і навіть ще не доситьвідомими решті людства технологіями.

Ще більше тут споживається пива і особливо того, що так називається. Воно здатне повернути мертвого з того світу. І навпаки – відправити туди на екскурсію цілком живого. Це напій ранкової прохолоди і вечірнього тонусу. Якимсь дивовижним чином воно вміє одночасно розслабляти і мобілізувати всі сили твого організму, примушувати його виділяти адреналін, як перед стрибком у безодню, і ендорфіни, як на літньому пляжі.

Тут швидко переконуєшся, що якість алкоголю ніяк не пов’язана з його ціною, остання служить більше для того, щоб пускати дим в очі твоїй супутниці. Ціни взагалі живуть в Ужгороді власним життям, ніяк не пов’язаним з природою товарів чи особливостями організації торгівлі. А ціни на напої – це взагалі окрема пісня. Коли із звичайної пісні слова не викинеш, ця пісня може викидати все – будь-якого коника, у чому ми постійно і пересвідчуємося.

Зазвичай напої діляться на жайворонків і сов: перші – для ранкового вживання, другі – для вечірнього. Проте в Ужгороді навіть пиво має совину вдачу. Тут навіть кава стає снодійним. Адже п’єш не горлом і навіть не печінкою. П’єш серцем. А серце у чоловіка складається з двох шлуночків і двох передсердь. Ну, шлуночки – це ще зрозуміло, це по-нашому: один – на випивку, інший – на закуску. А от нащо ті передсердя? Це як два передпокої, два прелюди, коли й одного забагато. Тому багато хто заявляє зразу:

– Мені щось подешевше і якомога п’янкіше!

– Ну, Рената буде тільки по обіді.

Якось, повернувшись з бару, знайшов у себе в кишені візитівку: «Екскурсовод Світлана. Покажу все, що тільки можна показати на Закарпатті». Гм, ну можна і так. Тим паче що на Закарпатті є що подивитися. Особливо коли екскурсовод – жіночка, яка прагне і сама пожити й іншим дати…

Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)