Легендарний закарпатський футболіст Іван Диковець про квіти від Ротару, імператора Ефіопії та образу через «Волгу»

Цими днями одному з кращих вітчизняних форвардів, екс-гравцю ужгородської «Верховини», київського «Динамо», донецького «Шахтаря», чернівецької «Буковини» та капітану львівських «Карпат» ужгородцю Івану Диковцю виповнилося 80 років.

Тоді молодий гравець був відомий серед українських вболівальників під прізвиськом Кокаш, що у перекладі з угорської мови означає Півник: неслухняне волосся футболіста завжди стирчало таким собі півнячим чубчиком. А ще свого часу народна артистка України Софія Ротару подарувала чаклуну «шкіряного м’яча» чудовий букет троянд, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Цього обдарованого закарпатця хотіли бачити у багатьох елітних командах того часу. Іван Диковець запам’ятався як напрочуд технічний, швидкий та наполегливий гравець, котрий вмів різнобічно атакувати й впевнено захищатися.

Протягом 17 сезонів Іван Диковець у складах команд майстрів провів 377 офіційних ігор і став автором 43 голів. Невисокий на зріст (170 см) закарпатець, діючи на правому фланзі нападу, вирізнявся вмінням створити для партнерів практично ідеальну позицію для нанесення удару по воротах суперника. Саме тому в його активі гольових передач значно більше, аніж забитих м’ячів.

А й справді, наш земляк міг філігранно обіграти трьох-чотирьох суперників, а відтак «попросити» їхнього воротаря витягнути м’яча із сітки власних воріт. Так сталося і в матчі з тбіліським «Динамо», коли закарпатець виступав за киян. Він зумів на швидкості «пройти» не лише трьох суперників, але й примусив «прилягти» воротаря, а м’яч, як мовиться, «пішки завів» у ворота, а потім сам же його взяв у руки і відніс у центр поля. А грузини – народ темпераментний. Що коїлося на стадіоні? А там потрібно було таки бути…

Із цього приводу згадав висловлювання бразильського письменника-гумориста Арапуа, який писав: «Аби нейтралізувати Пеле, будь-яка команда повинна мати принаймні трьох захисників. Один намагається відібрати м’яч у Пеле, другий підстраховує першого, а третій поспішає дістати м’яч з сітки власних воріт…». Цей «рецепт» ой як здорово підходить і нашому Диковцю. Правда, як він сам зізнається, у молоді роки він багато наробив помилок, які вплинули на його футбольну кар’єру. Йому не потрібно було міняти команди, як рукавиці, а зосередитися на одній. Тим більше що його ані з «Динамо», ані з «Шахтаря» ніхто не просив йти. До речі, свого часу тренери Бєсков та Маслов запрошували закарпатця до московських команд «Спартак» та «Торпедо»…

Легендарний голкіпер О.Макаров у своїй книзі «Воротар» так сказав про Диковця, коли той з’явився в «основі» киян в 1957 році: «Швидкий, як маленька ракета. У нього короткий, хльосткий удар з обох ніг. О, на лівому краю він буде, мабуть, не слабше Фоміна».

– Іване Івановичу, як ви, гадаєте, чому футбол на першому місці у вашому житті?

– Із ним я ще «потоваришував» у ранньому дитинстві, хоча із мого близького оточення у футбол ніхто серйозно не грав. Спочатку – це було просто дитяче захоплення, а потім переросло в щось більше. А талант – це, гадаю, від вищих сил.

У 1953 році, через 4 дні після смерті великого «товариша фізкультурників» Сталіна, мені вручили комсомольську путівку й відправили «читати» роман Шолохова «Піднята цілина». Попав у радгосп «Степний», що у Кокчетавській області, де була школа механізаторів. Уже бачився майбутнім комбайнером, однак і тут мене випадково запримітили і підлітком, правда, під чужим прізвищем, але фото було моє, грав за резервістів алма-атинського «Урожаю» («Кайрат»). Кілька ігор зіграв і за «основу». Мало того, запросили грати за збірну Казахстану. У 1956 році в Одесі проходив всесоюзний футбольний турнір. Казахи грали проти грузинів. Ми їм по пенальті програли. Мені тут же вручили квиток до Алма-Ати, а я хутко пішов у касу й поміняв. Приїхав в Ужгород і пішов працювати в шевську майстерню, яка знаходилася поруч із рестораном «Едельвейс». Але не довго довелося майструвати. Тренери ужгородського «Спартака» запросили до своєї команди.

– Яким був дебют Івана Диковця в ужгородському клубі?

– Cкажу відверто, я більше був у запасі, аніж грав. Це й зрозуміло, адже мені було лише 18 років, а окремим ветераном – 30 Таким чином, у стартовому своєму сезоні за «основу» ужгородців провів лише 8 ігор, а ось у наступному із 34 запланованих ігор зіграв 31 матч і забив 5 м’ячів. А уже восени 1956 року мене «засватали» в київське «Динамо». Страшно не люблю оті переїзди й роз’їзди, а тут ще й Київ. Не хотів їхати, але тренер команди Михайло Михалина посадив мене на літак, а вже наступного дня відіграв матч за резервістів. А потім пішло–поїхало…

– А як потрапили в донецький «Шахтар»?

– Випадково, і дуже шкодую, що відіграв там лише півсезону, а у другому колі вже виступав за динамівців Києва.

– Іване Івановичу, кілька слів про львівський період.

– У 1963 році рішенням Федерації футболу СРСР була створена друга група класу «А», яка мала бути проміжною між класом «Б», де грала й ужгородська команда «Верховина», і вищою лігою, де  було виділено місце і для Львова. На базі «Львівсільмашу», який вже не зміг утримувати команду, був створений ФК «Карпати». Першими її гравцями стали закарпатці Ернест Юст, Йосип Фалес, Юрій Сусла, Дюла Баканчош. Дебютували ми непогано, навіть певний час очолювали турнірну таблицю, однак фінішували лише сьомими.

– Пам’ятаєте перший календарний поєдинок за прикарпатців?

– Звичайно. Це було 21 квітня 1963 року. Ми приймали гомельський «Локомотив». Ажіотаж навколо матчу був великий. Квитки на нього були продані буквально за день. Глядачів було приблизно 20 тисяч із гаком. Поєдинок завершився з мінімальним рахунком 1:0 на нашу користь. Цікавим був і поєдинок 12 червня 1963 року. Саме цього дня львів’яни дебютували в міжнародному товариському матчі проти уругвайського клубу «Атлетіко». Їхня манера гри нам була невідомою, адже вони сповідували бра- зильський футбол. Що там казати, суперники були віртуозами на полі. Та не пройшло і двох хвилин, як ми «розмочили» рахунок. Гол у ворота гостей провів Толя Крощенко. Гості мали шанс не лише зрівняти результат, але й провести ще мінімум 2-3 голи. Та цього дня майстерність «вищого пілотажу» демонстрував у брамці перечинець Юрій Сусла: «Форвард гостей сам на сам вийшов з воротарем «Карпат», націлився на удар, але Сусла вчасно кинувся назустріч і буквально з ноги суперника зняв м’яч».

– Ви у складі киян та 2-ої збірної СРСР брав участь у кількох цікавих зарубіжних турнірах. Що найбільше запам’яталося?

– У кожній країні є свої унікальні куточки природи, традиції тощо. Сподобалося в Африці. Зокрема, грали проти збірних Єгипту, Судану, Ефіопії. До речі, імператор Ефіопії особисто вручав нам золоті медалі. У Судані кожного з нас привітав президент цієї країни. А потім побували на річці Ніл. Бачив на власні очі крокодилів. Був також у Німеччині, Франції… Я побував у багатьох чудових країнах… і за це потрібно завдячувати його величності Футболу й долі. Мені тоді здавалося, що я не в реальному світі, а у казці.

– Іване Івановичу, а чи були у вас моменти, коли ви себе найбільш картали?

– Не те слово. Соромно було тижнями дивитися партнерам, тренерам, а найбільше знайомим уболівальникам в очі. Це був календарний матч на новозбудованому львівсь-кому стадіоні «Дружба» (тепер «Україна» – пр. авт.) між «Карпатами» та вільнюським «Жальгірісом», який відбувся 18 серпня 1963 року. Матч завершувався, а на табло – одні нулі. На 85-ій хвилині нам забили гол. Під завісу поєдинку у ворота прибалтійців був призначений пенальті. Я й досі не збагну, як я, капітан команди, не забив гол. До речі, дуже справедливо цей епізод описав твій колега, львівський журналіст Юрій Михалюк: «Стадіон посилає повітряні поцілунки на адресу арбітра, завмирає і… вибухає далеко не схвальними вигуками. Капітан команди Диковець якось недбайливо, безвідповідально пробиває пенальті і воротар Авербух спокійно бере цей «ніжний», тихенький м’яч. Зникає остання надія. 0:1 – прикра поразка на новому полі». У той момент я ладен був, як кажуть, провалитися крізь землю.

– Погодьтеся, якби не було таких «сюрпризів», футбол не був би цікавим. Федір Чорба мені свого часу розповідав, що він з 10 пенальті, які пробивав у складі львівських «Карпат», забив 9 голів. Непоганий, погодьтеся, показник. Але той, котрий би міг принести львів’янам у вищій лізі «бронзові» нагороди, «вистрілив», як кажуть, у молоко. Це було в 1976 році в останньому календарному матчі проти ленінградського «Зеніта». І все ж цікаво, що маститого футболіста у 32 роки потягло ще відіграти бодай один футбольний сезон за команду майстрів?

– Я б ніколи не погодився виступати за команду майстрів в такі роки, якщо б, скажімо, знав, що можу зіпсувати «малюнок» гри. Але головний тренер Михайло Михалина, який працював  тренером у чернівецькій «Буковині», мене переконав, що я йому потрібний, бо бракує талановитого і досвідченого форварда, котрий би умів не лише забивати, але й підказувати молодим гравцям на полі, як діяти в тій чи іншій ситуації. Отже, у команді Михайла Михайловича я більше був своєрідним диригентом, аніж грізним бомбардиром. Крім мене, за чернівчан виступали ще п’ятеро закарпатців: Чобо Кахлик, а також Федір Чорба, Арпад Шандор, Михайло Масинець та Георгій Куля. Приємні спогади залишилися з того періоду. І досі згадую, як перед одним із матчів підійшла Софія Ротару і сказала, що з великою повагою ставиться до мене, і подарувала букет троянд.

– Не можу не запитати Вас про отой хвалебний віршик, який склали про Вас львівські вболівальники: «Коли на полі Іван Диковець, то команда-суперника біля нього бігає, як отара овець».

– Гм. Навіть карикатуру в газеті намалювали. Мало незручно було, бо ж це висловлювання обурювало інших. Але ж я справді добре грав. Мене цінували всі тренери. Та й команда в нас була гарна. Мушу вам зізнатися, що у Львові грати було непросто. Я тоді не міг на вулицю вийти.

– Чому залишили «Шахтар»? Невже через авто?

– Виходить, що так. Емоції свої тоді треба було у пляшку заховати. Тим більше, що у Донецьку, на відміну від Києва, тренування були куди кращими. У Києві заняття були надзвичайно інтенсивними і важкими. У Донецьку було простіше. Та й умови відмінні створили. Оформили мене як шахтаря і платили 3 тисячі рублів зарплати. Коли приходив за зарплатою, то директор шахти жартував: «Ванюша, коли будеш працювати?» Я відповідав, що третього числа, саме цього дня мені виплачували зарплату. Але у Донецьку я відіграв  лише рік. Причому пішов не тому, що погано грав, а через «Волгу», яку мені відмовилися виділити, тим паче що у мене потрібні 10 тисяч рублів були. Але наш тренер Ошенков був проти. Мене це розлютило. Я взяв того ж дня квиток на літак. Це була моя провина, бо якби залишився, то у 1961 році став би володарем Кубка СССР та майстром спорту.

– Після завершення виступів за команди майстрів Ви ще кілька років грали за аматорів.

– В основному грав за команди, що виступали в чемпіонаті області, зокрема Іршави та Чопа, а також разом із своїм другом Андрієм Гаваші виступав за перечинський «Хімік», у складі якого у 1972 році став володарем кубка Закарпаття.

Василь ГАДЖЕГА, газета»НЕДІЛЯ»,ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

 

Коментування вимкнено