Як закарпатці через мінне поле колядувати ходили

Моя дочка вчилася в Київському університеті. Там вона і познайомилася із Олегом.

А він був родом із Донецької області. Я не хотіла відпускати дочку так далеко. Тому вони почали жити в нас.  Свати – просто чудові люди, щирі і відкриті.  Ми часто бували в них у гостях, а вони дуже полюбляли приїжджати до нас, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Закарпаття їм здавалося раєм. Після їхніх териконів. Але, коли ми почали починали говорити про те, що вони могли б сюди переселитися назавжди,  родичі нічого не хотіли й чути. Вони справді дуже любили той свій край. Хай він і був із шахтами та чорним пилом від вугілля, Закарпаття так і не стало їхньою другою батьківщиною.

А тут почалася війна. І ми дзвонили своїм родичам ледь не щогодини, бо дуже хвилювалася за них. Вони ж там до останнього опиралися і не хотіли приїжджати на Закарпаття. Але тут їхнє село опинилося неподалік від лінії фронту. І ми вже не зважали ні на які їхні розмови. Поїхали туди, щоб забрати їх до себе додому.

Ми жахнулися всьому тому, що побачили на власні очі.  Скло на деяких вікнах посипалося. Вони перебралися жити в крихітну кімнатку. Електричні дроти на вулиці були обірвані. Тож вони жили без електрики. Всього цього вони нам у телефонних розмовах жодного разу не розповідали. Щоб зарядити телефон, вони йшли за  3 км, бо там ще була електрика. От яку мужність треба було мати, щоб не бідкатися про своє насправді жахливе становище.

Ми почали збирати речі. І було це напередодні Різдва. Треба було ще кілька разів їхати в місто, щоб оформити документи та владнати усякі офіційні процедури. Тому ми були змушені там затриматися надовго. Ми  вже навіть самі призвичаїлися жити при свічках. Людина – така істота, що хай і важко, але згодом до всього звикає.

Та й життя залишається життям – навіть якщо зовсім близько біля тебе вибухають бомби.  Тому на Різдво ми пішли колядувати до знайомих наших родичів та до їхньої рідні.  Добралися швиденько – зменшили собі маршрут, бо йшли навпростець через поле.

Але коли розповіли гостям, як ми до них дісталися, вони ледь не зомліли. Виявляється, що те поле було заміновано. А нас якось Бог милував та ще й як милував! Не встигли ми повечеряти такими- сякими стравами, як почули вибух.  Саме на тому самому полі підірвалася вантажівка. Про це ми дізналися вже згодом.

Не знаю, які ангели нас супроводжували цією дорогою. Але ж нас – п’ятьох людей, напевно, щось тоді оберігало згори.

Цьогоріч Різдво ми вже святкували вдома. За святковою вечерею усі раптом замовкли. Згадувався минулорічний празник. А ще ті, хто залишився там у великій небезпеці. Ми щодня молимося за них, щоб Бог послав їм ангелів – охоронців на всіх їхніх дорогах та у всіх їхніх оселях. Так само, як рік тому захистив нас.

Ольга МИЦЬКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено