Неймовірна людина! Закарпатець ніколи не відчував холоду

Те, що ми називаємо надприродними здібностями, насправді є здібностями природними. І це я зрозумів ще тоді, коли служив у армії.

 

Закинули нас тоді аж у Якутію. Дуже незвично було звикати – найперше до тамтешніх лютих морозів. Навіть хай і загартовані хлопці, ми дуже нелегко зносили такі холоди. Тож у наших казармах завжди було прохолодно, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Але саме тут, в армії, я зустрів людину, яку за інших обставин назвав би феноменом. Це був такий самий солдат, як і я. І родом був із одного села на Харківщині. Не можу сказати, що це був накачаний хлопець або якоїсь особливої спортивної статури. Але й не міський, що вихований у тепличних умовах.

Звали його Марком. Але ми називали його Марко Морозом. Кличка так до нього приклеїлася, що навіть не перекличці наш командир деколи помилявся. Наказував:

–  Мороз, крок уперед!

Так от, на відміну від нас усіх без винятку, він ніколи не відчував ніякого холоду.

  • Може то в нього кров така? – спочатку дивувалися ми. – Може організм так влаштований? Дісталося у спадок від батьків таке диво дивне хлопцю.

Марко побачив, як нам цікаво і що ми за ним спостерігаємо. Деколи нам доводилося спати ледь не в чоботах. А він залізав під ковдру в одній майці.

І дивом було навіть не те. А те, як він пояснював свій стан. Казав, що людина виробляє так багато енергії за день, що її цілком достатньо для того, щоб зігріватися нею ще 12 годин. Тобто, не потрібно ніяких батарей, ніяких радіаторів, газових котлів. Ось тобі і альтернативна енергетика, на яку не треба витрачати жодної копійки.

Коли б ми почули на цю тему лекцію якогось вченого, у відповідь тільки б покрутили пальцем біля скроні. Цікава казочка, але жодного стосунку до життя вона не має. Але ж це була зовсім не казка. Ми на власні очі бачили, що саме так, як каже Марко, усе відбувається. Але повторити цього досвіду ніхто з його однополчан так і не зміг.

Тобто, тут має бути ще якийсь секрет. Ми дуже вперто прагнули вивідати про цей секрет Марка. І він нарешті зізнався. Внутрішню енергію, яка має нас обігрівати і всередині, і зовні, блокують стреси.  І знову ж таки – цю фразу ми прийняли просто як мудрування. І не повірили б цьому, якщо  б не побачили, що все саме так і діється з Марком.

Зазвичай він ніколи і нічим не переймався. Тобто, не хвилювався з жодного приводу. Ні про гроші, ні про їжу, ні про своє майбутнє. Зараз дуже модно говорити про позитивне мислення. Але мислення у Марка було зовсім не таким.

Тобто не позитивним у якомусь там голлівудському смислі. Він просто був завжди спокійний щодо всіх речей на світі. Казав, що з ним завжди відбувається тільки те, що має статися тільки з ним. Тобто, воно стається зовсім не тому, щоб його налякати, вбити чи завдати йому шкоди, а тому що саме це йому зараз потрібно.

Тому він умів легко і безтурботно все сприймати як належне. Дружив він із Миколою – сиротою із Хмельника. Чомусь – як  тільки міг – оберігав цього хлопця, який вже набачився в житті всілякого. Здавалося, що між Миколою і Марком різниця щонайменше у 20 літ. Бо Марко допомагав у всьому і опікав друга. Але одного разу сталася страшна аварія. На слизькій дорозі військова вантажівка перекинулася і полетіла у прірву. Ми були впевнені, що в цій вантажівці повертався в частину й наш Микола.

Марко ледь не вив від болю. Все колишнього його життя тепер пішло шкереберть. Якщо раніше він приймав все на світі і вважав це природнім, то з фактом загибелі Миколи аж ніяк змиритися не міг. І з цією сумною звісткою ми всі лягли спати увечері. Було чутно, як риплять нари. Багато хлопців цієї ночі так і не могли заснути.

Але найдивніше творилося з Марком. Він просто цокотів зубами від холоду. Ми зразу накидали на нього всі старі фуфайки. Але навіть це не допомагало. Викликати лікаря і він зміряв температуру. Але гарячки в Марка не було. Його морозило ізсередини. Лютий холод добрався до нього і ззовні. Це була не температура, не запалення легень і навіть не грип. Ним крутило від якихось жахливих холодних судомів.

Зранку, коли ми стояли на плацу, всі хлопці потупили погляди вниз. Обличчя хлопців змарніли. До нас приїхав якийсь високий чин. Ми чудово знали, що зараз він розкаже нам про страшну звістку. Він справді почав говорити про аварію, яка трапилася вчора.

Але як ми здивувалися, коли він назвав прізвища загиблих. І це було не відомі нам прізвища солдатів зовсім іншої частини. Виходило, що Микола живий. Ніхто не сподівався такої радісної новини. Не встигли ми зрадіти, як на плацу з’явився і сам Микола. Він був живий і здоровий, просто велика віхола затримала його в дорозі.

Ми кинулися його обіймати. І взагалі дивилися на нього, як на воскреслого. Микола ще ніколи не купався у такій народній любові. Що й казати, після цього він став рідним для нас усіх. Цей день пройшов легко, адже далися взнаки гарні звістки.

А ввечері ми знову засинали у своїй казармі, але вже набагато спокійніше, ніж учора. Після безсонних ночей хлопці спали як убиті. А Марко знову лежав під ковдрою у самій тільки майці. Його організм відновився від учорашнього стресу і все було, як і зазвичай. Тільки зараз було зрозуміло, що його фраза про стрес таки має справжні підгрунтя. Він знову був спокійний і знову його зігрівало тепло.

Більше в своєму житті я так і не зустрів людей, подібних до Марка. Я не знаю, чи таким експериментом колись цікавилися учені. Навіть не знаю, як це назвати – чи феноменом, чи давно забутими здібностями.

Одного разу я ходив у похід із друзями. Ми каталися на горах з лижами. Але одного разу здійнялася така хуртовина, що нам забивало снігом очі. Ми заблукали в лісі. Але, на щастя, натрапили на якусь шопу.

Це була дровітня, яка зосталася від старої закинутої пилорами. Це була просто дощата споруда. А на даху утворилися чималі дірки. Якщо б ми сховалися тут від зливи, ця дровітня б нас не врятувала. Та й від холоду вона нас зовсім не рятувала – хіба що від заметілі, яка не давала розплющити очі. Тут ми провели цілу ніч. Було дуже холодно. Якщо тут і було якесь тепло, то тільки від нашого дихання.

Я закрив очі і почав благати вищі сили дати мені пізнати те тепло, яке знав Марко, хоч раз у житті. Я так благав цього, як ніколи в житті. І раптом на мене і справді зійшов такий величезний і такий всеоб’ємний спокій, що я був просто приголомшений. І одразу ж мене обійняло тепло, якого я теж ніколи не знав у житті.

Це було не тепло, яке ми відчуваємо в опалюваній квартирі, ні, це було таке природне тепло, описати яке неможливо. Я заснув і це був найглибший сон у моєму житті. Мені здавалося, що мене вкутали неймовірною ніжністю і любов’ю.

Надворі вже розвиднілося. І раптом мозок підкинув мені страшну думку, що саме в такому блаженстві помирають ті, хто замерзає. Я навіть багато про такий стан читав у книжках. Вони ж теж відчувають неймовірно тепло. Мабуть, так зараз відбувається і зі мною.

І мені стало моторошно. Але разом з цією думкою прийшов лютий холод. Як відчув, як моє тіло просто ціпеніє від морозу. Моїх друзів чомусь тепер біля мене не було. Я заставив себе вийти із цього благого маленького сараю. І побачив, що товариші бігають навколо шопи, щоб зігрітися. Вони встигли розкласти вже якесь вогнище і почастували мене чаєм.

На щастя, віхола вже вщухла і повітря тепер вже було прозоре, а небо ясне. Ми поснідали тушонкою з хлібом, погасили вогонь і спокійно вибралися на дорогу. І виявилося, що наші страхи були марними. Ми не заблукали – ми ж насправді були зовсім недалеко від дороги. Просто хуртовина збила нас з ніг.

Поверталися додому ми вже веселіше. А хлопці казали, що дуже мені заздрили. Адже я спав вночі як мала дитина. Вони навіть не могли мене добудитися вранці. Бо кілька разів мене будили, а я знову засинав.

Це був мій єдиний у житті досвід блаженного сну у лютий холод. Не раджу повторювати його комусь іншому в таких от екстремальних ситуаціях. Бо не зрозуміло, коли людина замерзає, а коли зігрівається своїм внутрішнім теплом.

Та все ж у будні нам варто замислитися над усім цим. Бо наше життя захаращене різними  страхами. Ми втратили довіру до Бога, хоча дехто й дуже гаряче до нього молитися. А взагалі любов до Бога ми замінили ритуалами.

Можливо, людина і справді влаштована так, що їй не потрібні спеціальні системи опалювання. Адже якщо Бог створив людину, то він чудово розумів що зимою та вночі їй буде холодно. І тому вона буде мерзнути. Не може бути, щоб цього не було передбачено у житті людини. Адже тварини і рослини живуть же якось без батарей – і вночі, і взимку!

Тож, можливо комусь і вдасться налаштуватися на цю хвилю – дістатися до того первісного джерела нашого життя, який нас гріє, зігріває і очищає. Дуже сподіваюся, що мій досвід комусь допоможе. Тільки не треба з цим експериментувати у люті морози. Спробуйте це зробити у більш звичних ситуаціях. А може комусь і вдасться стати таким, яким вже із самого початку нас у кімнаті задумав Бог.

Петро Штефанюк, газета»НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено