Історія закарпатської родини: Це ти у всьому винна! Це ти забрала в мене батька!

Ми з Валерою розлучилися,  коли Павлусю було всього шість місяців. Та яке там розлучилися!  Чоловік кинув мене з малою дитиною. І вже через кілька місяців зійшовся з якоюсь полячкою. Працював у Польщі, там собі і любаску знайшов. Виявляється, зустрічався з неї ще й до мене, але чомусь обсипав мене обіцянками. Та навіть одружився, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Але ненадовго та полячка тримала його в хаті.  Валера був не дуже вдалий до роботи,  хіба язиком молотити.  Та ще й у чарку любив заглядати. Тому я вже й не стежила за тим, з ким він там зараз.

Жив Валера у сусідній  області.  То ж якогось року він зник із мого життя назавжди.  Та й рідні не знали, де його шукати.  А проте були раді, що спекалися. Його ж треба було і підгодовувати, і доглядати за ним. Та і батьківську хату він міг пустити за вітром.  Тому стара хатина батьків стояла порожньою. А Валери все не було і не було.

Тим часом Павлусь ріс. Одного разу мені трапилася хороша людина, яка справді мене покохала. Він вирішив всиновити мого хлопчика. Життя в нас налагодилося. Але про справжнього батька розповідати Павлові я не хотіла.

Ми переїхали в інше місто, коли він ще був маленьким.  І Павло думав, що Іван – то і є його справжній батько. Тим більше, що вони й подружилися одразу.  Мені навіть гірко подумати, що б сталося, якщо б я й надалі залишилися жити з Валерою. Ніяких прогулянок у гори, ніякого майстрування разом із сином не було б і в помині. Були б тільки звичні лайки, пиятика, а може і бійка.

Але людські язики довгі.  Тож мій Павлусь довідався, що в нього є справжній тато.  Щоправда, про це він мені нічого не казав. А просто одного разу зник  і ми збилися з ніг, шукаючи його. Я за тиждень посивіла. А в чоловіка ледь не трапився інфаркт. Він розумів, як багато для мене важить старший син. Бо в нас народився ще й Михась.

Нам допоміг друг Павла. Він розповів історію про те,  що до Павла у студентський гуртожиток завітав його батько. Сказав, що він – справжній батько. А не якийсь вигаданий персонаж, якого підсунули Павлу в дитинстві.

Тож у першу чергу ми – батьки кинулися у село, де народився Валера. Може, там нам і підкажуть, як знайти Валеру. Але нам поталанило більше, аніж ми навіть могли собі думати. Ми знайшли їх там обох.

У порожній кімнаті був тільки голий стіл та стара електрична плитка. Спали тут, напевно, на підлозі. Валера із Павлусем сиділи за столом. В обох у руках були гранчаки. В кімнаті збивав із ніг  горілчаний дух. Вони витріщився на нас.  А потім Павло із ненавистю кинув мені:

– Це ти у всьому винна! Це ти забрала в мене батька!

П’яний монолог мого сина ледь не вбив мене.  А Валера щось белькотів,  метляючи головою.

Ми попросился переночувати у якихось родичів. Але наступного дня Павлусь сказав, щоб ми забралися геть його очей. Цього разу на столі стояла нова пляшка горілки. Як не вмовляли його родичі, навіть друзі приїжджали! Але Павло вирішив жити з татом. казав, що батько самотній і ніхто на нього не звертає увагу.

Павло, який вчився на відмінно і якому зосталося усього рік до кінця навчання, кинув університет. Якимсь дивом ми виклопотали для нього академку. А тим часом він опускався все нижче і нижче. А я просто помирала з горя.

Треба було з ним поговорити всерйоз. Але як? Про Валеру навіть мови не могло бути. Він дивився на всіх нетямущими очима. А коли мав сили, то влаштовував скандали. Але на півслові міг звалитися і заснути.

Ми поселилися в одному зі старих будиночків у цьому селі. Це було літом. Ми допомагали порати город господарям. Намагалася підсобити їм у всьому по господарству. Вони бачили нашу біду і не брали з нас ні копійки.

Але раптом серце Івана не витримало. Він якось ішов по вулиці і вхопився за серце. Біля обійстя, де він упав, почали голосити жінки. На той крик збіглося півсела. Прибіг і Валера із Павлом. Мій колишній вже був п’яний, як біла береза. Навряд, чи він взагалі розумів, що коїться. Але Павло виглядав ще тверезим, тільки дуже втомленим від щоденної пиятики.

Він кинувся до Івана і закричав:

– Тату, тату, що ж я наробив?

Невдовзі приїхала швидка. І всю дорогу до лікарні Павло тримав Івана за руку.

– Тільки б він не помер! – благав переляканий Павлусь.

І Бог почув його благання. Через два тижні Івана виписали з лікарні. Додому ми поверталися втрьох. Павло теж поїхав з нами.

Він і досі згадує свого батька, який то зав’язує з горілкою, то розв’язує. Павло зрозумів, що тоді він був всього за крок від прірви. Але хтось відвів від нього велику біду. Навіть не знаю, кому завдячувати за це. Напевно, це зробив Бог, який не полишає нас ніколи. Але ж порятунок нам дістався такою великою ціною.

То най моя розповідь врятує ще когось, хто теж зараз стоїть всього за крок від прірви. Може, випадково це прочитає і той, хто не бачить, як страждають біля нього рідні. Бо ми не маємо права катувати своїх рідних. Навіть якщо в нас щось там не складається, відповіді все ж таки варто пошукати у собі. Повірте, на кожну нашу проблему в цьому світі є безліч ключів.

Ольга КРАВЧУК, газета «НЕДІЛЯ»,  ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено