Як закарпатка в Ужгороді на вокзалі зустрілася з мертвим сусідом

Моя сестра по на той час вчилася в університеті.  І вона їхала на вихідні додому.  А вже біля самого вокзалу зустріла нашого сусіда – Івана.  Дуже зраділа цій зустрічі, бо у дядька Івана була своя машина. Таня думала, що він може підкинути її додому, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

–  Мабуть у нього якісь справи в Ужгороді, – вирішила Таня. –  Але краще най вже вона трохи почекає, ніж має тягатися автобусами з важкими сумками. Бо Таня везла додому зимовий одяг. Це було у квітні.

Але як вона здивувалася, коли дядько не промовив жодного слова у відповідь. І він тільки сумно дивився на Таню. А вона випадково торкнулася його руки.  Рука була холодною – як лід. І взагалі від дядька Івана чомусь віяло великим холодом. Незважаючи на те, що сонечко пригрівало і на вулиці було вже досить тепло.

Таня знову почала говорити до дядька Івана. І стала йому пояснювати, що вона може зачекати, якщо у нього в Ужгороді багато справ.  Але він знову мовчав у відповідь. І знову від нього повіяло страшним холодом, тільки-но Таня зробила крок назустріч йому.

Чомусь Таню охопило моторошне відчуття. Аж тепер вона зрозуміла – чому саме. Дядько Іван дивився на співрозмовницю незмигно. Його погляд був  застиглим, незрушним.  У Тані навіть виступили на очах сльози від такої дивної поведінки дядька Івана.

Вона пішла геть і щоразу пришвидшувала кроки. А коли озирнулася, побачила, що дядько стоїть у такій самій непорушний позі, як і хвилину тому. Крізь натовп він дивився на неї. І цей погляд тепер навіював жах. Серед людей, що снували сюди-туди, дядько здавався статуєю. Непорушними були його очі, уся його постать, та навіть одяг,  який у інших людей ворушився від вітру.

Таня взяла квиток на автобус. Їй дуже поталанило, що не довелося їхати стоячи. Вдома її одразу ж нагодували.  Вона випила гарячого чаю з домашньою малиною. А потім їй почали розказувати сільські новини. Найважливішою була новина про те, ще два дні тому поховали їхнього сусіда –  дядька Івана.  Його збив автомобіль.  І він потрапив у реанімацію. Але через три тижні після дорожньої пригоди помер. Був при пам’яті і ще встиг поговорити із рідними.

Таня остовпіла від цієї звістки. І розповіла про пригоду, яка трапилася з нею біля ужгородського вокзалу.  Рідні не могли повірити, а згодом не могли її заспокоїти. Виявилося, що дядька вона бачила у тому ж самому піджаку, у якому його і поховали. Недаремно вона здивувалася, що сусід так урочисто одягнений. Адже зазвичай він одягався по-спортивному.

Тільки згодом Таня дізналася про ще деякі подробиці з родинного життя. Виявляється, дядько Іван замолоду був закоханий у її маму. Але вона чогось не хотіла з ним одружуватися. А коли помирав, захотів з нею попрощатися. Дуже просив, щоб прийшла попрощатися з ним і Таня. Але вона в той час сиділа в Ужгороді на парах.

Але ж він знайшов її і там, в Ужгороді. Щоб вона все ж таки попрощалася з ним. Хоч і дивним було те прощання. Таня згадала його довгий погляд, яким він її проводжав. Тільки після того, як вона принесла на могилу дядька Івана квіти, їй стало легше.

–  Ви приходили до мене, а тепер я прийшла до вас, – сумно промовила Таня.

На цвинтарі цвіли дерева.  А вони з мамою стояли біля могили і кожна думала про щось своє. Тільки мама – про свою молодість і своє минуле.  А Таня – про майбутнє, яке мусить бути добрим, якщо в світі ще існують така доброта і таке прощення.

Василь ГРИЦЮК, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено