Ужгородська весна. Чому вік якось пов’язаний із тими жінками, що навколо нього

В Ужгороді почалася весна. Хоча взимку інколи здавалося, ніби вона вже ніколи більше не настане. Проте, як радив Джеймс Бонд, ніколи не кажи «ніколи», пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Неймовірно, але вона прийшла – відразу після максимальних морозів, які більше нагадували Новий рік, ніж початок березня.

Погода в Ужгороді така сама алогічна, як і наше економічне чи культурне життя, де усе шкереберть. Та, незважаючи ні на що, наша погода все одно відроджується. Написав це і подумав, а як же правильно буде «відроджується» – через Ж чи через Щ. Потім згадав, що через Ж, бо через що вона відроджується, через те і пишеться. Услід за першими пролісками і підсніжниками лишається чекати першої городини. Квашена й переквашена капуста вже встигла добряче набриднути, хоча без неї таку довгу зиму було би не протягти. Повсюди у вікнах вже вишикувалися склянки з цибулинами, усі чекають зелених пагонів.

Настрій якийсь несерйозний – як завжди на початку весни. Чогось кортить, а чого – не ясно: чи то викупатися в Ужі, чи то просто погрітися на сонечку. Усі навколо потіють, але вперто продовжують ходити в кожухах: весна у нас не певна, ніколи не знаєш, коли услід за першим сонцем вдарять знову приморозки. Зате посмішок стало більше. Хай вони ще цілком дурнуваті, люди самі не розуміють, чому  радіють, зате це від чистого серця.

Колись Руссо закликав дати дитинству дозріти у дітях. Чинив як добрий винороб. Оскільки закарпатці є аж ніяк не гіршими виноробами, то дитинство у дітях тут дозріває так, що аж гай гудить. Часто дядько вже геть лисий, а дитинство у ньому тільки-тільки дозріло і зриває покришку, вибиває останню клепку. Усі довкола – у бризках вина і пропащої сили. П’яні без вини. Бо й самі точнісінько такі. Кожному для щастя треба зовсім небагато: владу над цілим світом і що-небудь вкинути до рота. Грамів двісті. А потім закусити чи хоча би занюхати. Заклади громадського харчування чуйно реагують на зростаючий попит і відкривають перші тераси просто неба.

Але чоловіки продовжують кутатися у власні бороди. От кажуть, сивина в бороду, а біс у ребро. Тому бороди собі дозволяють тільки найбільш цинічні ужгородці. Ті, хто запустив, то принаймні вже фарбує її, аби біс не так випирав. Хоча фарбують чи не фарбуй, а природа своє візьме. Вік чоловіка якось пов’язаний із тими жінками, що навколо нього. Тому старі дядьки так люблять молодих дівчат. Навіть коли вже давно забули, що з ними робити. Все одно підсвідомо тягне саме до них, бо то еліксир молодості: пожуєш його, потрешся об нього – і вже сам відчуваєш, як у тебе входить, вливається звідкілясь з астралу щось таке, таке… ну типу молочні зуби знову починають прорізатися з-під протезів.

Чоловіки люблять очима. Тому я ходжу у чорних окулярах – застерігаюся. Хоча, чесно кажучи, від того мисливський інстинкт тільки загострюється. Уже сам сприймаєш ті окуляри як командирський прилад нічного бачення. Та й не розумію, чому деякі чоловіки так бояться жінок. Ну що вони можуть нам вчинити?! Ну, настрій зіпсувати, в душу нагидити, життя отруїти. Але ж не більше.

Збільшення сонячного дня породжує ілюзію, ніби часу стало більше – вже не тільки для трудів праведних, а й для перепочинку. Публіка помітно розслаблюється. На автобусних зупинках – немов популяція морських котиків і тюленів. Усі аж умлівають від додаткових градусів. Але до доброго швидко звикаєш, хочеться ще більше і більше.

Втім танення снігу має і свої негативи: з-під нього вийшло на поверхню усе сміття, що раніше чемно ховалося. Площа Петефі остаточно перетворилася на вулицю В’язів. Намагаєшся зайвий раз нею не проходити. Та й інші площі не набагато ліпші. Проспект ще латають новою плиткою, на решті вулиць потрісканий асфальт місцями ледве вгадується. Зате мерія аж сяє після ґрунтовного ремонту. Що ж, по-своєму це навіть шляхетно, коли стара міська команда готує щось добре для нової. Це у в’язнів ніби є така традиція: перед звільненням обов’язково добряче вимити свою камеру, щоб твоєму наступникові було не так осоружно у перші дні перебування там. Приблизно так, як нам усім у перші дні весни тут.

До весни починаєш звикати, навіть уже віриш, що врешті-решт настане літо, коли ти вже найменше залежиш від примх комунального господарства.

Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено