Баба Анця: Тепер у кожному закарпатському селі побудують аеропорт, а то й по два

Для чого Закарпаттю дороги? У нас же будуватимуть аеропорти.

Звістка про можливість будівництва в Мукачеві або Хусті нового аеропорту стала найбільш обговорюваною на минулому тижні. Більше того, про новину писало багато видань, тож баба Анця про це дізналася також.

– Анцьо, послухай, що  тут пишут, – аж трусилися руки в діда. Він тримав газету і аж підстрибував на дивані. – Представляєш, ко в нас був? Міністр інфраструктури Володимир Омелян!

Стара саме готувала вечерю – смажила дідові яйця з салом. Політика її зовсім не цікавила.

– Та хоть папа Римський. Мені уд того ні ліпше,ні хуже жити не буде. Туй кажут, в Ужгороді маршрутки подорожали, а ти міні про якогось міністра говориш. А, може ун регульовати ціни приїхав?А дійсно нашто був? – раптом зацікавилась баба.

– Та які там маршрутки. Аеропорт чинити хочут.

Пак давно пора. Кулько году ун уже не робит.

– Айбо не наш ужгородський, хоть і його обіцяв учинити, а новий хочут строїти.

Бабу аж перекривило.

– Новий? Та они што подуріли? У нас усьо в порядку, всі комплекси роблять,  нам не вистачає лише додаткових пару сотень аеропорту. А гроші на нього де возьмут?Дороги правити не хочут, самальоти рішили запустити. У нас 100 метру проїхати нормально не мож…. Із машин колеса удлітают. Скоро всі на вози пересядут. Кум Петро на ямі мало вставну челюсть не загубив, так машинов сіпнуло. А беременна сусідка, на шостому місяці, коли їхала до райцентру на маршрутці, мало не родила аж три раз, так нив пудмітовало. Што наші політики не придумают, оби лем дороги не ремонтувати.

– Айбо то ще не всьо. Ти даже не уявляєш, де тот аеропорт строїти хочут! – інтригував стару дід.

– І де? Лиш не кажи, што десь у Кам’яниці коло Невицького замку. Там якусь паркову нову чинят, кажут, космічна. А може то й не паркова, а дійсно аеропорт.

– Та де. Слухай! – старий розгорнув газету і почав читати: «Перше місто, яке прийняло високопосадовця, став Хуст…»

– Йой, дале не продовжуй, – знервувалася баба Анця. – Та ко в Хуст на самальот їхати з нашого села буде? Уже у Львов чи в Мадярщину май близько. Пак ото 100 кілометру. І ко там літати на самальотах буде? Хащові мідвіді із Синевира хіба што. Оби замулити очі про дороги, начинают  говорити про аеропорт. Траса, як моє сито, цурава. Які сюди туристи приїдут? Сміншні у них заяви. Взяли челядника з Києва, який ся нич не розуміє, што ся в нас чинит, повезли го в Хуст, навішали му лапшу на вуха, а ун їм пообіцяв  золоті гори. Та є в нас свої гори, хоть і не золоті, но рідні. Правда, скоро, дякуючи таким аеродромостроїтєлям можут лисі ся встати. Аж дійсно хтось будут чинити, то дерева точно позрізают і увезут їх удці, – лютувала стара.

– Анцьо. Дай най ти дочитаю! – сердився дід, бо стара не давала йому слова в розмову вставити.

– Не вірю я їм. Айбо читай, – погодилась вона.

– Ми розглядаємо можливість переконання як уряду, так і парламенту, щоб наступного року розпочати цільове фінансування нових злітних смуг в Україні.  За нашим баченням, яке було нещодавно підтримано представниками чотирьох парламентських комітетів, це має бути мінімум 10 млрд грн. щороку протягом чотирьох років, аби ми змогли у найближчий час ввести в дію близько 20-ти злітних смуг по всій Україні. Щоб кожна область мала можливість забезпечити авіаційне сполучення як в середині України, так і на міжнародних напрямках, – задоволено цитував чиновника старий.

– Но… і што ун сим хотів уповісти? – знову його перебила баба.

– Як што? Ти ще все не поняла? У нас тепер повно аеропорту построят. Може даже в нашому селі буде!

– Ого. Есе ми ся вже любит! І ще треба оби кажді пучаса в Ужгород літали. Як маршрутки.

– А у великих селах даже може по два вчинят, – продовжував мріяти дід. – Про дороги мож буде забути. Ми будемо всюди літати, ги потята. Маршруток скоро вобще не треба буде.

Тепер уже замріялась баба.

– А я си думала, нашто в такий далекий район, де вобще ниє туристу самальоти запускати. У новинах чулам, Москаль сам казав, што май бідний у області. А йому я вірю. Ун усе правду-матку в очи ріже. Май много туристу в нас є в Ужгороді, даже ще в Мукачеві… Но та й у курортних Сваляві, Берегові, Перечині. Но не в Хусті та Тячеві. Айбо аж много аеропорту буде, та так добре. Час уже модернізуватися. Треба нам Європу переплюнути! Може, коло нашої хижі злітну смугу предожити їм  прокласти? Оби ми близько було з ташками ходити. Бо до остановки марштурної було все далеко. А тепер по пару раз на динь буду могти в Ужгород літати.

– Анцьо. Видиш, яка ти розумна в мене! – усміхався старий!

– А я то все думала, як шкода, што в Ужгороді аеропорт не робит. Так ми ся хотіло політати, – продовжувала розмову баба Анця. – Типир уже точно на дорогах пробок не буде, поліція нікого не зопре, не поштрафує. А села ся меже собов будут змагати: у кого май великий аеропорт. У нас же люблят, аби хижа була більша чим у сусіда. Айбо де тулько льотчику взяти?

– Не переживай, докідь построят молодьож ся увчит.

– Та што ти говориш. Докідь построять… Построять скоро. За гуд, максимум за два. Позерай, як ся скоро в Ужгороді многоетажки строять.  Тепер така техніка, што ти си не уявляєш, сидиш си дома на пеци і світа білого не видиш. Усе ти кажу: поїдь хоть у варош, попозерай, што ся кругом тебе чинит. Дома лем клочка на яйцях сидіти має.

– Пак нашто ми дись їхати, коли тобов усяди повно. Ти ми за п’ять мінут усі сплєтні й так розкажеш. А удколи ти син новий телефон купив, іще й пофотографуєш…

– Єй, діду, не путьовий ти. А я туй думаю, кулько колись у нас у калхозі шоферу було. Каждого тракторіста за тиждень мож на льотчика перевчити. Там же нич нового ниє. Сидіти си та управляти машинов… У воздусі ще й намного май легко пересуватися, нікого об’їжджати не треба. Так што льочики у нас будут, – вирішила стара. – І безробіття в нас бульше не буде. Ко має права на машину, каждий може ся увчити на льотчика. Кажут, у них зарплати великі. Нашим і на чехи їздити не треба буде.

Дід усе ще тримав у руках газету, але вже не читав, а слухав  бабу. Йому теж дуже хотілося мати біля хати аеропорт.

– Представ собі. Тепер мож буде подоїти корову і  молоко  ще теплоє продавати. За 10-20 мінут буду в Ужгороді. А яйця мож буде свіжі прямо з-пуд куриці у варош везти. Я предложу льотчику акцію: ко продаст свіжі яйця, назад го везут безплатно. І продукція май дешева стане, і всім жити буде май добре,- вдоволено терла баба долоні.

А старий тим часом вирішив дочитати новину і раптом остовпів.

– Бабо. Айбо гроши на аеропорти ще ниє. Їх будут строїти ще не скоро. Слухай, што пишут: «Ми розглядаємо можливість переконання як уряду, так і парламенту, щоб наступного року розпочати цільове фінансування нових злітних смуг в Україні».

– Но та як усе. Поговорили та забули. А я вже так повірила. Прийдеся й дале полупаними дорогами в Ужгород їздити, – важко зітхнула баба Анця.

zakarpatpost.net

Коментування вимкнено