Чому ужгородські автобуси зшивають докупи місто, багаті плітками та вічно переповнені

Певний відсоток свого життя ужгородці проводять в автобусах. Хай цей відсоток і далеко не найкращий у всьому, що судилося пережити, але ж і далеко не найгірший! Інколи здається, що навіть на той світ я попрямую саме нашим автобусом. Бо він пройде усюди, він здатний завести тебе навіть туди, куди сам не очікуєш, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Завдяки автобусам я побував у таких закутках нашого міста, про які навіть не підозрював. А Ужгород – цей цілий континент, де усього потрохи. Це Нью-Йорк – місто контрастів. Ужгород – ні, бо тут хмарочоси і трущоби якось на диво гармоніюють одне з одним, одне є продовженням іншого. Зокрема, і через те, що усе це зв’язане між собою автобусними маршрутами. Кожний з них по-своєму містичний, бо везе то із мрії у спогади, то навпаки. Це у радянську добу автобуси сполучали, скажемо, промислові зони із спальними районами. Зараз промисловості практично не лишилося, а спальна зона поширилася на ціле місто. Бо де у нас зараз не сплять? Усі поринули в глибокий сон, від якого не збудить вже навіть Духнович. Дехто так і не прокидається цілу добу, рухаючись весь день на автопілоті. Автобуси тому тільки сприяють, вони – наші цілодобові колиски, без яких ужгородці так ніколи і не виспалися би.

Автобуси зшивають докупи наше місто. Хоча, здавалося би, що тут зшивати? Відчувається, що перші маршрути прокладалися тоді, коли місто було ще зовсім маленьке, тож ті маршрути з’єднували центр з навколишніми селами і, звісно, з вокзалом, котрий тоді теж був ще за містом. Вуличок було мало, тому щоб маршрут був більш-менш тривалим, по них їздили зигзагами, виписуючи якісь зовсім божевільні арабески. З часом місто все зростало, проте оця традиція химерно закручених маршрутів так і укоренилася. Зараз часом швидше пройти від якоїсь зупинки до якоїсь пішки, аніж їхати автобусом, котрий спершу завезе тебе до зовсім іншої частини міста. Автобуси – витончені геометри, вони знають, що найкоротша відстань між двома точками – по прямій, проте вони не прагнуть легкого життя. Ні, вони героїчно створюють проблеми, які потім самі й вирішують. Тому пасажирам ніколи не наскучить. Інколи здається, що автобуси виписують на карті міста якісь секретні письмена, в яких зашифровано езотеричний зміст. Автобуси явно не від світу цього, тому розвивають у нас філо- софське ставлення до життя.

Автобуси вранці наповнені снами, а ввечері – міськими плітками. Тому вранці усі вікна чемно закрито фіранками, аби нікому не заважати досипати. Зате ввечері усе настіж, всі хочуть усе бачити і коментувати. Ужгородці живуть в автобусах, тут зустрічаються і обмінюються новинами, тут укладають шлюби і тут же їх розривають, тут підривають своє дорогоцінне здоров’я і тут же лікуються. Автобуси доводять, що життя можливе тільки у русі, навіть якщо цей рух абсурдний. Зовсім не важливо, куди саме ти їдеш. Головне – не стояти на місці, аби усі робочі органи були задіяні і виправдовували своє призначення.

Автобуси дозволяють відчути повноту життя, його насиченість. Тому вони вічно переповнені. Мабуть, то така унікальна система, що поки салон не заповниться аж під саму зав’язку, то мотор просто не вмикається. Тут завжди відчуваєш плече товариша. А також інші частини тіла. Саме автобус перетворює ужгородців із окремих індивідів на згуртовану спільноту зі спільними рисами натури. Кажуть, що всяку спільноту творить ринок. В Ужгороді це, безперечно, ринок автобусних перевезень. Завдяки йому ми перетворюємось з тих, хто сам по собі на справжніх містян, свідомих власної приналежності до відносно великого міста.

На останніх зупинках – справжні стійбища котиків. Там зазвичай збирається добрий десяток, а іноді і більше машин. Стоять, позіхають, загоряють під сонечком. Там час зупиняється. Бо куди поспішати? Адже попереду – ціла вічність. Автобуси вчать, що життя минуще. Власне, так воно і є. Людське життя – це тире між початковою і кінцевою зупинкою. Ті два пункти виглядають монументально, а все, що між ними – якось так собі. Багато про що думається поки чекаєш автобус. Може це і є життя?

Хоча цього року на окремих зупинках з’явилися електронні табло, Які показують, через скільки хвилин підійде та чи інша марка. Дисципліна руху після цього зросла. Та й пасажирам не так вже самотньо. Відчувається, що про тебе дбають, повідомляють, скільки хвилин ти ще можеш спокійно бавитися цигаркою, а коли мусиш вже бути на низькому старті.

Тяжко уявити наше життя без автобусів. Навіть якщо закрити очі, вони постійно нагадують про себе скрипом коліс. Вони зверхньо дивляться на таксі та індивідуальний транспорт, що плутається у них під колесами. Вище від автобусів тільки будівельні крани, але вони, на щастя, не швендяють вулицями. Інколи здається, ніби справжніми господарями Ужгорода є саме автобуси, а ми тільки так – додаток до них. Люди і автобуси тут вдало взаємодоповнюють одне одного. Вони притерлися упродовж довгих десятиліть і вже не уявляють свого життя поокремо.

Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено