Як плодовита Муся без зубів мишей ловила

Худа, з обдертою шерстю, брудна кішка ледь трималась на ногах

Мама давно хотіла кішку. Після смерті останньої котів у неї не було кілька років. Я думав подарувати їй чотирилапого улюбленця, але завжди відкладав на потім, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Якось на роботі одна з працівниць розповіла, що хоче комусь віддати свою кішку. У неї так склалися обставини, що утримувати тварину вдома не могла. Тож я одразу запропонував її забрати.

Але пухнаста тваринка, як з’ясувалося, була з сюрпризом: не просто кішка, а кішка-мама, з двома кошенятами.

Що робити? Не відмовляти ж у останній момент жінці через якісь там дрібниці. Ну буде не одна, а три чотирилапі… Отже, забрав я всю котячу родину і відвіз мамі в Перечин.

Муся, а саме так ми назвали нову улюбленицю, була дуже гарною, мала коричневу шерсть і чорні лапки. Ходила вона тихо, граційно, поважно. Любила грітися на сонечку і ганятися за мишами, ловила щурів і приносила їх під двері, щоб похвалитися, яка вона спритниця і розумниця.

Всі домашні її одразу полюбили. Та кошенятам судилося жити недовго. Оскільки хата батьків розташована біля центральної дороги, де рух транспорту дуже інтенсивний, через півроку одне, а через рік інше кошенятко потрапило під колеса автомобіля.

Муся була більш уважною і обережною. Ходила переважно узбіччям, перебігала дорогу, коли машин не було. От тільки клопіт із нею був постійний через її пристрасть до котів. Кошенята в неї, здається, не переводились. Народжувала регулярно, систематично і по декілька разів на рік.

Тож батькам завжди доводилось прилаштовувати малят, шукати для них господарів. А Мусі хоч би що. Не встигли розібрати одних дітей, як вона приводила на світ інших. Це в неї було вже конвеєрною справою. Раніше тварин не стерилізували і таблеток для того, щоб не завагітніти, у ветаптеках не продавали. Це тепер народжуваність вміють контролювати, а десятиліття тому закарпатцям, принаймні більшості, про подібні речі нічого не було відомо.

Але до такого життя батьки поступово звикли і все одно любили свою пухнасту підопічну. Та одного разу Муся зникла.

Мама нервувала, шукала її по всіх усюдах, навіть у ліс ходила, але кішки не було ніде. Вона опитала всіх сусідів, чи хтось її не бачив, чи щось не чув, та не вдалося дізнатися нічого.

Мама вирішила, що Мусю хтось украв. Невдовзі вона змирилася з думкою, що її пухнастої улюблениці немає і припинила пошуки. Щоправда, сумувала за кішкою так, що вона їй постійно снилась ночами.

Але приблизно через два тижні трапилось диво. Мама готувала їсти і раптом почула на подвір’ї незвичні звуки. Відчинила двері подивитись, що там… і остовпіла від подиву… На порозі стояла Муся. Худа, з обдертою шерстю, брудна кішка ледь трималась на ногах. Вона була напівживою і нещасними сумними очима дивилась на маму: просила допомоги.

Мама одразу дала їй їсти. Але Муся, жадібно накинувшись на молоко, не могла його пити. Воно витікало з її мордочки. Мама уважно оглянула тваринку і виявила, що в неї немає зубів. Нижня щелепа була сильно закривавленою, видно, зламаною. Схудла вона так, що можна було порахувати всі її реберцята.

Напевно, нашій чотирилапій теж не поталанило і вона потрапила під автомобіль. Де вона була весь цей час і як вижила – невідомо, але померти кішці мама не дала.

Вона помила її, розчесала шерсть і з піпетки нагодувала тваринку. Без зубів Муся не знала, як їсти, тож підгодовувати її довелось досить довго. Згодом кішка якось призвичаїлась до свого нового стану і шматочки м’яса засовувала собі в рот лапкою. Потім навчилася пити й молоко. Невдовзі вона й зовсім оговталась, стала такою ж спритною, як і раніше. Тільки щурів вона більше не ловила, але мишей все одно ганяла.

А ще після тієї пригоди Муся облисіла, шерсть випадала з неї клаптями. Вона нагадувала Сфінкса. Але приблизно через півроку і це минулося. Шерсть відновилась, кішка набрала вагу і зажила звичним життям домашньої улюблениці.

Але нещодавно Муся знову зникла. Де тільки не шукала її мама – та все марно. Знову слідів жодних. Її немає вже десь чотири місяці. Знайти кішку шансів усе менше й менше.

Сусіди кажуть, напевно, пішла в ліс помирати, бо тварини, аби не завдавати господарям клопотів, доживають свої останні дні десь далеко від рідного дому.

Можливо, так і сталося, бо прожила Муся в батьків 10 років, а я привіз її їм десь у чотирирічному віці. Проте відомі випадки, коли кішки живуть навіть до 20 років.

Однак все одно дуже хочеться, аби наша улюблениця знайшлася живою і здоровою, бо була дуже вірною й милою, а моя родина вважала її справжнім повноправним членом нашої сім’ї.

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net