Для чого тримати покійників у друзях

Чи може щось розповісти мертвий світу живих?

Соцмережі стали для мене життям навіть більш реальним, ніж те, що протікає довкола. Та й не тільки для мене, а й для багатьох інших закарпатців, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Там ми дізнаємося, хто що приготував на вечерю, хто де відпочивав, у якому кафе обідав, які подарунки отримав на День народження, хто з ким одружився чи розлучився, у кого народилася дитина і як її назвали, у якій церкві хрестили і хто був на святі…. Новин там набагато більше, ніж показують по телевізору. Та й цікавіші вони, адже мова йде про тих, кого ми знаємо особисто, а не про якихось далеких незнайомців.

Отже, в Інтернеті  я швидко зібрала майже п’ять тисяч друзів і додавати нових не могла. Мені хотілося ще знати про життя багатьох, бачити в стрічці їхні нові фотографії та читати їхні сповіді… та список був обмеженим. Тож я почала думати, кого ж можна видалити. Мала кількох френдів із інших областей, їх і видалила. Але невдовзі ліміт знову було вичерпано, а в друзях були вже тільки закарпатці.

Поділившись думками з подругою, попросила в неї поради. Вона сказала, що очищає список від тих, хто помер, мовляв вони й так більше не виставлятимуть нової інформації.

Ідея мені не сподобалась. Це звучало якось жорстоко, як на мене. Як то викреслювати зі свого віртуального життя тих, із ким раніше активно спілкувалася. Це мені здавалося оскверненням їхньої світлої пам’яті, ніби спаплюження могили вандалами.

Серед моїх друзів було четверо покійників. Я навіть не шукала їхні акаунти, просто увечері зайшла на їхні сторінки, щоб ще раз передивитись, на чому обірвалися їхні записи. Один з тих чотирьох був моїм сусідом. Ми щодня бачилися на вулиці, але спілкувалися тільки в соцмережі, а так, побачившись, тільки віталися і кожен біг у своїх справах.

Тож того вечора я затрималась на його сторінці, погортала усі світлини, перечитала наше листування. Було пізно, я вже майже дрімала перед монітором. Навіть не виключаючи комп’ютер, попрямувала до ліжка, бо зненацька мене охопив такий стан дрімоти, що  мозок просто відключився.

Мені приснився сусід. Він дивився на мене з екрану і простягав мені через монітор паперового листа. Рука висунулася прямо в кімнату. Стало моторошно. Я усвідомлювала, що він мертвий, тож приймати послання було страшно. Але цікавість таки взяла гору. Відкривши конверт, знайшла там порожній аркуш паперу. На ньому не було написано жодного слова. Я прокинулась і аж підстрибнула на ліжку, не могла зрозуміти, що означає цей сон.

Вранці я пішла до церкви і замовила службу за упокій його душі, а на роботі одразу ж розповіла подрузі про своє дивне видіння. Вона ж лише розсміялася.

«Те, про що ти думала, те тобі й приснилось», – запевнила вона.

Але мені здавалося, що це якийсь знак.

Із друзів я  вирішила нікого не видаляти, завела собі ще одну сторінку і почала збирати там собі нову компанію. Але той сон ніяк не давав мені спокою. Більше про нього я не заводила розмову, але все частіше замислювалась над тим, чи потрібно тримати покійників у друзях. І раптом мене осінило. Я збагнула, що хотів сказати мені сусід.

Його лист означав, що він і справді більше не може щось розповісти світу живих, адже аркуш був чистим. До того ж білий колір паперу міг символізувати схвалення моїх намірів. Я це відчула стовідсотково. Й того ж вечора видалила його та ще трьох інших знайомих із друзів.

Тієї ночі він приснився мені знову. Чоловік ішов через квітуче поле і усміхався. Побачивши мене, він помахав рукою, ніби прощаючись, і знову не сказав ані слова. Але цього разу я прокинулася зі спокійною душею, бо розуміла, що зробила правильно. І тепер хоч у мене в Інтернеті вже навіть не одна, а дві сторінки, я переконана, що тримати у друзях мертвих не варто. Їм уже все одно, що відбувається в соцмережі, нехай навіть за життя улюбленій.

Ірина  КОВАЧ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», екслюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено