Українська співачка: «На Закарпатті є все для щастя»

Зоряна ЮДІН стверджує, що людина, яка має роботу, яку любить – довго живе

Справжня українка із зоряним іменем,  вродлива і талановита артистка, яка сама є автором слів і музики більшості своїх пісень, багатогранна і різнопланова особистість, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Зоряна ЮДІН хоч і родом із Прикарпаття, але дуже любить Закарпаття і просто в захваті від ужгородських сакур. До 15-річчя закарпатської газети «НЕДІЛЯ» вона приїхала з Івано-Франківська, аби привітати колектив редакції з ювілеєм. Тож сьогоднішня наша з нею розмова була і про життя, і про творчість, і про Закарпаття, і про плани на майбутнє і навіть про власні секрети.

Зоряно, вас батьки так назвали гарно, чи це – сценічний псевдонім?

Це – моє справжнє ім’я. Я багато їжджу і чомусь східна та центральна Україна не знає таких імен, але на Закарпатті та Прикарпатті – моє ім’я є дуже популярним.  А тоді, коли я народилась, в нас  так батьки часто називали дітей. Прізвище – теж справжнє, але дівоче. По-батькові я Іванівна, батько в мене Іван. Загалом мене сприймають як чорняву дівчину із Закарпаття. До речі, зараз я готую нову пісню, яка так і називається «Дівчина чорнява». А народилась я в селі Угринів Тисьменицького району Івано-Франківської області, хоча все життя прожила у Франківську.

У вашому репертуарі є пісні про Карпати. Можливо, Закарпаттю ви близькі ще й цим. Але, враховуючи, що ви ще й слова самі пишете, скажіть, любите природу?

Так. Дуже. Мене надихає те, що я народилася в Карпатах. У дитинстві я часто бувала у таборах у горах, мене возили навіть дихати цим цілющим повітрям, бо часто мала запалення легень, то як же не любити цю красу? Тож ці почуття родом із дитинства. Це – моя земля.

Коли ви написали першу пісню?

Мені було десь десять років. Я закінчила музичну школу, потім музучилище  по класу бандура, тому перші мої пісні з’являлися під музику бандури, потім акорди перекладала на фортепіано. А загалом першою піснею була «Спасибі, мамо». То був дуже дитячий варіант, тому згодом я її переробила. Тепер вона інакша, доросла, жіноча. Оскільки я музикант, маю музичну освіту, то поезія з мене завжди лилася одночасно з музикою.

А ким ви мріяли бути в дитинстві?

Я мріяла про все. Дивилася на небо і милувалася зорями, думала як і чому вони там світять, як земля крутиться, який місяць цікавий. Я дуже хотіла займатися фігурним катанням. Якби жила тоді в якомусь великому місті з розвиненою інфраструктурою, стала б фігуристкою. Спорт я й тепер дуже люблю і до цих пір займаюся фітнесом. Правда, з концертною діяльністю, коли в мене на місяць по 20 концертів, втомлююся і сцена стає моїм фітнес-центром. Бо там треба і співати, і танцювати, і викладатися на всі сто. А ще маленькою я хотіла бути стюардесою. Але потрапила в музичну школу. Записала мене коліжанка, а викладачка коли побачила, сказала: «О, яка гарна дівчинка чорнява!» Вона зразу залучила мене і до співу. Почалися дуети, ансамблі, тріо,  виступи. Мені це сподобалося, почала писати пісні. Таким було моє дитинство – чудова пора.

А потім у вас був університет і спеціальність «Театральне мистецтво». Чому?

Я дуже люблю дивитися фільми. Моїм улюбленим є «Собаче серце».  Подобаються комедії. Крім того, мене цікавила режисура, я писала сценарії до різних КВН-ів. А саме тоді при Прикарпатському університеті відкрилася театральна спеціальність, де готували режисерів естради і театральних свят. Тож я пішла туди. До слова, при монтажі моїх кліпів я завжди була присутня разом з оператором. Свого часу працювала і журналістом у Франківську на «5 каналі». Мене багато що захоплює. Творчість люблю у всіх проявах і себе у творчості. Цікавий сам процес. Коли все пройде, стає сумно, починаю шукати щось нове. На концертах завжди працюю вживу, добре пам’ятаю тексти не лише українською, але й італійською, молдавською, англійською.

Ви даєте благодійні концерти для учасників АТО. Що спонукало вас зайнятися такою благородною справою?

Така ситуація в Україні склалася, що не може не боліти душа. Це – велика біда, гинуть наші хлопці. Я теж мама, у мене 20-річний син. Тож мені дуже хочеться, аби наша молодь була гарною, щасливою, вчилася, реалізовувала себе в житті, працювала, а не воювала. На такі концерти хлопці приходять безкоштовно, а так повинно бути! Вони ж захисники нашої Вітчизни! Нещодавно збирали кошти на АТО, тож я концерт ледве провела. До половини ще якось протрималася, а потім моє горло почали стискати сльози. Підійшов кім. Мусила трохи поплакати і потім лише продовжила співати. А ще й говорити з присутніми в залі потрібно було… Там були мами тих, хто загинув на війні. Відчуття важко передати словами.

Але, тим не менше, як багато артистів тепер гастролює Росією…

Кожна людина має вибір. Я нікого не засуджую, ми всі дорослі.

Яка з пісень давалася вам найважче?

Мені завжди казали, що пісні в мене складні – ті, що я пишу (хоча співпрацюю і з іншими авторами), але коли я виспівуюся, мені на дужі стає дуже легко. Та деколи залежно від психологічного стану, життєвих обставин, думаю як ту пісню заспівати.

Зараз саме у мене була прем’єра пісні на слова Вадима Крищенка і мою музику «Обійми, поцілуй». Я дуже щаслива, що вона в мене з’явилася, виношувалась аж три роки. Та найприємніше, що я з нею виступила у Київській області, де під патронатом міністра культури відбувався телемарафон української пісні і я отримала звання лауреата, а в залі в той час сиділа людина, причетна до її створення. Він аплодував мені, стоячи.

А «Дівчину чорняву» коли мені показали, зразу зрозуміла, що це – про мене.

 Чому ваш альбом «То не я» має саме таку назву?

Тоді в мене був нелегкий період. Коли творча людина пише сама слова і музику, це якось торкається її життя. Пісня «То не я» була присвячена моєму минулому життю. Виходить, що я змінилася. Але такі зміни можуть тривати все життя. Тобто, пісня завжди буде актуальною. Я і в 50, і в 60 заспіваю «Я не та». І це буде правда!

Розкажіть про себе, як про людину. Які маєте захоплення, як проводите вільний час, куди подорожуєте?

Я відпочиваю на своїй улюбленій роботі. На сцені втомлююсь, звичайно, але настільки її люблю, що іноді, коли кілька днів не маю концерту, сумую.  Творчі люди мене зрозуміють.  Дуже люблю Італію, де час від часу живу, маю дуже багато друзів. Мене там чекають і люблять. Кажуть: «Наша Моніка Беллучі приїхала».  Флоренцію знаю від «А» до «Я», там є куди піти. Також люблю відпочивати в Америці. Нещодавно була в Чикаго. А ще – обожнюю Закарпаття, особливо Сваляву. Вона є найулюбленішим для мене містечком. Загалом Закарпаття таке багате! Тут такі термальні та мінеральні води!

Вам подобається Ужгород?

Так. У вас такі сакури! Я вся цвіту разом з вами. Я дуже люблю цей край. Ви – багата земля. Тут є все для щастя. Розкажу, як я нині починала свій день. Я була у Сваляві і ранок у мене почався з мінеральної води. У інших містах у мене сніданок починається з кави. Загалом без неї не можу, вона мене тонізує. Хоча сезонно раціон змінюється. Наприклад, влітку так само вранці п’ю каву, але потім їм кашу – вівсянку з маслом і яфинами.

А якою є ваша улюблена страва?

Бограч. А ще люблю перкельт. Взагалі я дуже смачно готую. Також мені подобається італійська кухня. Мене італійці навчили їхні страви готувати. Можу навіть відкривати свій ресторан. Маю навіть рецепт родинної шинки, яку роблять тільки в моїй сім’ї.

Що побажаєте читачам газети «НЕДІЛЯ» з нагоди ювілею?

Передусім безмежного кохання. Кохайте, бо любов людину озорює і робить щасливою. Бажаю і довголіття! Пийте ваші цілющі води і живіть довго.  Адже у вас є таке золото! А сакури які! А повітря! Щоб ваші родини процвітали й багатіли, щоб збиралися за великим родинним столом. І головне – самореалізовуйтеся. Бо людина, яка має роботу, яку любить – довго живе.

Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено