Кажут, що з кладовища нич не мож брати. Айбо ми читаєме спеціальну молитву. Так што біди ся ні з ким не стане
Чи продають у закарпатських магазинах цукерки з кладовищ
Щороку о такій порі закарпатсь-кі роми їдуть на «заробітки» до столиці та східних областей, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Справа в тому, що там такі звичаї, що в наступну після Великодня неділю несуть на кладовища різну їжу та солодощі, нібито для покійників. Свято називається «гробки».
І як вони потім дивуються, коли виявляють, що могили порожні, покійники все з’їдають і випивають. Спочатку люди раділи, мовляв, пригощання на тому світі прийняли, їм сподобалося все, але потім почали помічати, що солодощі забирають не мертві, а живі – наші роми.
Вони не соромляться свого ремесла, кажуть, що нічого не крадуть, беруть лише те, що знаходять. І справді, цукерки вони силою не відбирають ні від кого, однак із місць поховань пакують додому їжу міхами.
Журналіст закарпатської газети «НЕДІЛЯ» поспілкувався з нашими смаглявими земляками і довідався багато цікавого.
Вони примощуються на столичному вокзалі і чекають поїзд.
«Куди їдете?- цікавимося.
«Думу», – кажуть. Чути закар-патський акцент.
«А що везете?» – питаємо.
«Конфети», – каже смаглява жіночка.
Міхів у десятка людей ціла купа.
«А що з ними робити будете? Стільки з’їсте?» – розумію, що дітей у них багато, та все одно хочеться отримати відповідь.
«Продаме, – зізнається вона.- У нас по селах не лиш люди купуют, а й у магазини уд нас приймают. Ми ж даєме дешево, усім вигодно з нами діло мати».
Нашому подиву немає меж. Невже ми можемо купити вдома дітям цвинтарні цукерки? Якщо молодиця каже правду, то цілком вірогідно.
Також, за її словами, вони обходять могили в Києві та Київській області і збирають солодощі. Такий бізнес у них вже не перший рік. Додумалися, бо жити, мовляв, ні з чого, а їсти хочеться. Ночують вони у столиці на відлюдних місцях, де отаборюються, зводять тимчасові халабуди.
Таким чином цукерок вони везуть додому тонни.
Пригадується минулорічний випадок, коли у Львові таким чином наші роми затримали потяг хвилин на 40, оскільки квитки на поїзд купили, а за вантаж не заплатили, тож заклали міхами все, що могли. Протиснутись іншим пасажирам у вагон було неможливо. Роми окупували все. Залізничники викликали поліцію, яка викидала мішки з поїзда. А роми знову завантажували їх. Між ними виникла сварка, яка тривала досить довго.
Ті, кому доводилося їхати з ними разом, скаржилися на безлад, який залишили по собі «солодкі» пасажири.
Крім того, за словами нашої нової співрозмовниці, забирають роми з могил часто і квіти. Продають їх також дешево, тож бажаючих придбати букети знаходять майже завжди.
Проте цукеркові тури є найбільш вигідними, беруть із собою навіть дітей, мовляв, хай наїдяться досхочу.
Сперечатись із ромами справа марна. Вони лають так, що здається, ніби з-під ніг провалюється земля. Поліція для них не виняток. Тих, хто прагне їх настановити на шлях істини, проклинають. Це ж стосується й тих, хто відмовляється подати милостиню.
На жаль, після їхніх нальотів про Закарпаття у киян залишається вкрай негативне враження. Вони не прославляють, а лише соромлять наш край.
Утім є між ними й інші, гарно одягнені, чисті. Щоправда, до столиці вони їздять у інших справах.
Загалом на київському вокзалі їх чимало завжди.
Крім ромів часто до столиці вирушають і наші прохачі милостині, навіть безхатьки. Знайомі обличчя можна побачити завжди, особливо їх стає більше з потеплінням, коли можна спати просто неба. На вокзалі до них настільки звикли, що навіть не звертають на них увагу.
Але повернемось до нашої співрозмовниці. Вона каже, що на могилах знаходять і дітям іграшки, і везуть додому паски та писанки. До того ж серед збирачів цвинтарних скарбів, за її словами, є й білі. Наші ж нерідко їздять і до Вінниці.
«Кажут, що з кладовища нич не мож брати або їсти не треба, бо мож захворіти. Айбо ми читаєме спеціальну молитву. Так што біди ся ні з ким не стане», – запевняє молодиця.
Чи можна їй вірити, та й для чого такі забобони взагалі. Утім харчуватися їжею мертвих все одно якось нелогічно. Однак бідняки ходили до могил і шукали залишені там продукти і раніше. Тож наші роми першовідкривачами в цій справі не стали. Вони лише скористалися нагодою покращити фінансовий стан своїх родин.
«Кось і чекушки там лишає, – продовжує розмову наша землячка. – Айбо циган ото мало інтересує. У нас май много жун їздит, які не п’ют».
Жінка стверджує, що у поминальні дні на кладовищах діти також просять гроші, їм майже ніхто не відмовляє, хоча багатими так само, як і в нас, є далеко не всі.
Про візити закарпатських ромів на столичні цвинтарі владі добре відомо, але там лише розмахують руками, мовляв, нічого вдіяти не можуть. Поліція боротися з нашестям закарпатських збирачів солодощів теж не в силах, якщо вони мають паспорти і квитки – їхати мають право туди, куди самі захочуть.
Ось так і живуть наші кочівники, мандруючи Україною і щороку з нетерпінням чекаючи на «гробки», коли можна досить добре заробити без жодних капіталовкладень.
Але насторожує інше: чому закарпатські підприємці приймають такі цукерки. Вони ж чудово знають, звідки вони.
Тож посмакувати пригощаннями столичних покійників теоретично може будь-хто з нас… Звичайно, це не отруйно, але якось аморально, адже навряд чи багатьом хочеться свідомо їсти те, що призначалося мертвим.
Іван ДУХНОВИЧ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», екслюзивно для zakarpatpost.net
