Мавпи, зомбі, діти і процес виховання батьків. Навіщо дітям дорослі

У ці вихідні, як нам здавалося, тільки на чотири дні, а виявилося, що аж на чотири дні, ми взяли до себе племінника Ромчика, щоб наш Юрчик мав добру компанію для проведення вільного часу та дитячих розваг. Тим більше що планували поїхати у зоопарк, вийти на природу і взагалі організувати цікавий відпочинок собі і дітям, – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Два семирічні архаровці, з якими ми опинилися далеко від дому, змусили нас глибоко задуматися над проблемами не тільки вітчизняної, але і світової педагогіки, згадати основи загальної та дитячої психології, психоаналізу, дидактики та методики виховання, ази дресирування хижих тварин, вчення Макаренка, Сухомлинського, Януша Корчака, Дейла Карнеггі… Два дипломи: університетський та диплом педагога-філолога, пізнання у галузі маркетингу та суспільних комунікацій, знання казок та міфології, досвід казарменої муштри виявилися не надто ефектними у процесі виховання молодих людей, які вміють читати, користуватися Інтернетом та жити у темпі гри «МАЙНКРАФТ». Зомбі та скелети – це для них повсякдення, частина життя, звична компанія. Ці потвори радше здатні злякати дорослих, ніж їхніх підопічних. Примусити посидіти годинку спокійно дітлахів може тільки «Шрек», добре, що є у чудовому українському перекладі. Але після його перегляду енергія дітей подвоюється. Складається враження, що для них саме тепер настав момент для того, щоб убити дракона та звільнити не тільки принцесу, але і всіх принцес казкового всесвіту.

Перша ніч дорослих, поки діти таки спали, пройшла за читанням похапцем придбаної вдень книги Вікторії Горбунової «Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі». Після засвоєння матеріалу з кожних десяти сторінок довелося вживати валеріану, валідол та інші медичні препарати, які є особливо помічними при інтенсивному вихованні сучасних українських хлопців.

Відвідування чудового зоопарку у селі Меденичі викликало захоплення у хлопців і призвело до повного емоційного та фізичного виснаження вихователів, тобто  нас. Перед кліткою з шимпанзе у нас моментами складалося враження, що мавпи не в клітці, а зовні неї. З неприхованою цікавістю постійні мешканці зоопарку спостерігали за хлопцями, які стрибали, бігали, кривлялися і дражнили здивованих тварин. Перед вольєром з левом злякалися не тільки ми, але і цар звірів, адже так голосно ричати і він не може. А красномовний діалог Юри з великим білим папугою ми навіть на відео записали. Адже Юра дуже талановито копіював спів, свист, вигуки та крики птаха. Настільки талановито, що бідний какаду Вован від розгубленості і здивування ледь свідомість не втратив.

Надзвичайно цікавими і змістовними були наші розмови. Під час вечері Ромчик розказував, що його тато любить ходити на полювання. Для цього він вдома у сейфі зберігає спеціальне кругле каміння, яким, зустрівши в лісі зайця, оглушує того. Для чого? А для того, щоб потім добре прицілитися і вистрелити з рушниці. Бо якщо зайця не оглушити, то він стрибає, бігає і у нього неможливо прицілитися і влучити з мисливської зброї. А перший під час подорожі сніданок приніс нам нові пізнання у галузі статевих стосунків. Виявилося, що секс може бути не тільки нічним, але і денним. Поняття «секс» Ромчик пояснив дуже просто: «Пам’ятаєте, коли Юрко заснув? То ви тоді сіли рядочком». – «Ну і що?» – «То це і є секс», – з мудрим виразом обличчя заявив племінник.

На третій день ми з хлопцями почали чути одне одного, виробили якісь спільні та прийнятні для всіх правила поведінки, почали спілкуватися однією мовою, яка дивним чином поєднувала класичні фрази із правильних українських слів уперемішку з такими неологізмами, як «базука», «міні-ган», «гоблін», «кріпер», «ендермен», «зомбі», «залізний гольм»…

Треба сказати, що спілкування з дітьми збагачує дорослих, виховує і тих, і тих, робить цікавішим і насиченішим і їхнє, і наше доросле життя. Доводиться шукати компроміс, знаходити взаєморозуміння, вчитися терпінню та взаємоповаги. Ось кілька висновків, які ми зробили (чи пригадали) для себе за ці круті чотири «вихідні» дні:

– Дітей треба любити. Любов викликає любов і створює атмосферу для взаєморозуміння.

– З дітьми треба спілкуватися. Спілкування збагачує емоційно та інтелектуально, формує позитивну модель родини, родинного затишку, рідного дому, який потім трансформується у поняття Батьківщини.

– Вчить і виховує не тільки слово, але і власний приклад. І передусім власний приклад. Власний приклад – понад усе!

– Три ключових поняття має засвоїти кожен: «не можна», «можна» і «треба».

– Дитина – це маленька особистість, яка має власну гідність і власне уявлення про світ. Тільки з повагою до дитини та її світу можна вплинути на її поведінку.

– Діти розумніші за нас. Вони оперують іншими об’ємами пам’яті, більшою кількістю інформації, у них інший понятійний апарат. Тому потрібно створити їм кращі можливості для навчання та всестороннього розвитку. Мені здається, що наша система освіти застаріла і більше гальмує, ніж дає можливості. Але це таке, до речі…

– Образити наших дітей у світі знайдеться багато бажаючих. І бити їх життя ще ой як буде. А от любити?… Тому у нас нема виходу. Ми повинні дітей любити, любити і ще раз любити. Вони віддадуть нам тим же через багато років. А якщо не нам, то своїм дітям. І це буде правильно. У принципі, так і має бути.

Василь КУЗАН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net