Закарпатець запевняє, що з нареченою його познайомив померлий брат. Як таке може бути?

Ми з Мирославом були близнюками. Але він помер у два роки. Я ніколи не міг повірити у те, що він помер. Насправді він супроводжував мене все життя – аж  донедавна. Пам’ятаю, як я грався у дитячій кімнаті і тикав пальчиком у порожнечу. І при тому посміхався Мірку. Так, я бачив його, але інші чомусь думала, що це вигадка, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

Бабуся розповідала, що братика я нібито бачив ще з двох рочків. І завжди після того ставалися якісь пригоди. Вони могли бути сумними або щасливими, але завжди вони були важливі.

Одного разу після появи Мірка захворіла мама, іншого – зробили операцію бабусі, ще іншого – від нас пішов тато до іншої жінки. І було ще багато таких випадків.

Навіть коли я подорослішав, часто бачив померлого брата. Причому, він знаходився десь за сотню метрів від мене. І завжди стояв до мене спиною. Але чомусь я знав, що це саме він. Якщо я наближався, то брат синхронно віддалявся. Якщо я починав бігти, Мирослав – паралельно зі мною біг попереду. А якщо зупинявся, той й він стояв як укопаний.

Ніколи не говорив зі мною, не озирався на мене, але ніби хотів про щось попередити або допомогти. Одного разу ми заблукали в лісі. Вже стемніло, та ми так і не могли вийти на дорогу. Раптом я побачив попереду знайому постать Мирослава. Він упевнено ступав уперед.

А я так само впевнено пішов за ним. Всі підкорилися мені і теж пішли слідом за мною. Ми йшли такими хащами, що друзі почали обурюватися. Вони були переконані, що ми заходимо в глибину лісу.

Пройшли ми так десь півгодини. І, коли майже всі були готові упасти на землю, ми раптом почули гавкіт собак. Поблизу було село. Тут нам одразу дали притулок, напоїли гарячим чаєм і почастувала вечерею. А тим часом Мирослав  зник за рогом.

Я не став нікому розповідати, чому саме пішов цим шляхом. Тим більше, ні слова не сказав про померлого брата. Бо ж знав, що мені не повірять.

Або інший випадок. Якось мій друг потрапив у аварію. Я знав, що він має знаходитися в лікарні, але це було у великому місті і я не міг зрозуміти, в якій. А потім я побачив перед собою брата. Він вів мене на автобусну зупинку. Я пішов за ним. А згодом прийшов 10 маршрут і мій брат зайшов у автобус.

Це був переповнений маршрутний автобус. Я кинувся туди. Шукав очима спину брата, але так і не знайшов. Toмy став дивитися у вікно, щоб хоч трохи заспокоїтися. І раптом бачу, що брат іде попереду автобуса. Він ішов просто по трасі, а машини проїжджали крізь нього.

Я зрозумів, що на тій зупинці мені треба виходити. Зупинка була якраз біля  лікарні. А брат зник з мого обрію. Але я зайшов до лікарні і у приймальному відділенні з’ясував, що мій друг тут.

Ще іншим разом один товариш підвозив мене додому. Але раптом на трасі, як і минулого разу, я побачив Мирослава. Я зрозумів, що має відбутися щось важливе. І попросив друга пригальмувати. Подякував йому і вийшов з автівки. Додому ще було щось із півкілометра, але я пішов пішки.

Наступного дня я дізнався, що друг, із яким я їхав у машині, ув’язався у п’яну бійку і отримав черепно-мозкову травму. Тож і цього разу Мирослав мене врятував.

А одного разу Мирослав розбудив мене серед ночі. Я почув якийсь звук, а потім подивився у вікно і побачив там Мирослава. Він стояв разом із мамою. І дуже дивно поводився. То брав її за руку, то відпускав.

Я одразу ж подзвонив мамі, але телефон мовчав. Нічним поїздом приїхав до неї і дуже вчасно. Мамі було дуже погано з серцем. Коли б не я, вона могла б заробити інсульт.

А ще Мирослав познайомив мене з моєю майбутньою нареченою. Її звали Світлана. Вона просто сиділа за столиком  на терасі і їла морозиво.  Я побачив, що померлий брат сів поруч з нею. Вона його не побачила. І взагалі не помічала його присутності.

Брат сидів до мене спиною. А потім підвівся і єдиний раз у моєму житті повернувся до мене обличчям. Воно сяяло від щастя. Я просто розгубився, як маю розуміти цей знак. Навіть подумав, що, може, я помру, коли брат посміхається до мене. Адже він жодного разу цього не робив. А брат повернувся і швидко пішов.

Я вирішив присісти біля цієї дівчини. Мені було цікаво, хто вона така і чому саме відбулося все те, що я бачу. Спитав, чи вона когось чекає. Але вона тільки посміхнулася у відповідь. А потім сказала, що сьогодні сонячний день і вона вирішила зробити собі отакий сюрприз. Замовила морозиво і просто насолоджується життям.

Слово за слово, ми познайомилися. А потім почали зустрічатися. А згодом зрозуміли, що не можемо одне без одного жити. Нарешті вирішили одружитися. Тільки одній Світлані я дізнався, що померлий брат завжди допомагає мені в житті. Вона спитала, як його звати. Я відповів, що Мирослав.  Світлана довго спантеличено дивилася на мене. А потім розказала – їй завжди снився сон, що в неї буде чоловік, якого зватимуть Мирославом.

Невже брат поділився зі мною своєю нареченою? Але те, що він привів мене до незнайомої дівчини, вже було вражаючим фактом.

Із часу останньої появи Мирослава минуло 10 років. Після цього він жодного разу не з’являвся. І жодного разу мені навіть не приснився. Не знаю, чому так відбувається.

Може, це він був моїм ангелом, моїм охоронцем? А згодом передав мене в руки іншому ангелу-охоронцю – моїй найкращій на світі дружині Світлані.

Василь КУРАХ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено