Ужгород – місто спокою, липового цвіту і теплих людей

За вікнами пливуть вигини сині, зелені гір. Хочу сфотографувати їх очима, так, наче вони тоді завжди будуть зі мною.

Ми ж уже знаємо, що найкращі, найтепліші кадри ніколи не будуть на плівці чи на карті пам’яті, а тільки в серці, як би це пафосно не звучало. У вагон заходять пасажири, з перших відтінків цьогорічної засмаги яких можна зчитати слова: безтурботність, літо, сподівання… В очах, як у дзеркалі – синь і зелень… а мені ще пахне липою, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Я вперше була в Ужгороді. Й для цієї першої зустрічі він одягнувся у липові пахощі, хоч можна було являти кавові «парфуми». Начулася, що це – місто кави. Та ні, вона там була. Ще напишу про це. Просто завжди буде якось не так, краще чи гірше, але інакше, ніж малювала уява. Треба це приймати, проживати кожну мить, бути тут і зараз. Ужгороду я вдячна за плавність, невтручання у приватний простір іншого, тепло, ріку і пахощі липи. За людей, які там, бо міста відкриваються для нас через людей.

«Давай поворожу!», «Допоможи вагітній!»… А ще недавно одна колега поділилась яскравими емоціями порятунку вмісту власної торбинки на львівській бруківці в оточенні чорнявих молодиць, коли вона відкрила у собі талант переконливої голосної лексики. Не думаю, що це моя найсильніша сторона, тому намагаюсь уникати таких зустрічей. Правда, трохи побоювалась, що складно буде їх уникнути під час цього першого побачення з містом на Ужі й не хотілося, щоб хтось був тим третім, що зайвий, коли вперше заглядатиму в його синьо-зелені очі. Смагляві руки у русі і смоляно-чорні коси на вітрі, що повіває від ріки – гідні пензля Поля Гогена.

Вони змітали липовий цвіт на річкою, коли синьокий ужгородець розповідав про Масарика, Волошина, а Джон Лорд з Deep purple чекав на сонці вечора, коли буде туман над водою. Більше я їх фактично й не бачила. Хіба всі поїхали до Львова і ми розминулись. Або ті, котрі мандрують до міста Лева, не є тими, яких би мав намалювати у моїй уяві Гоген над Ужем. А кава смачна і не за всі гроші, як буває там, де вони подорожують. В атмосферних мінімалістичних інтер›єрах, які стильніші за ті розпіарені. Просто, можливо, в цей момент тендер на пахощі вулиць виграла липа.

Взагалі місто доволі стильне і навіть не нагрішило надміром пластику у зовнішній рекламі. А ріка – вона, здається, прикрасить будь-що. Це, як виставу, можна врятувати появою дитини, бо жоден актор не переграє дитячу безпосередність. Так, якщо внести у декорацію міста Уж, навіть мілкий і неповноводний без дощу, в його води можна вдивлятись до безкінечності, не переставати неспішно ходити під липами й, можливо, з часом обличчя набуде того виразу безтурботності, а хода сповільниться, як у тих господарів пухнастих собак, панночок у легких літніх сукнях, велосипедистів, батьків з малими дітьми, веселих індуських студентів, багатодітної єврейської родини, в якій синочок має ярмулку на голові, а дівчинка на самокаті – спідничку нижче коліна…

Ужгород вразив мене своїм спокоєм. Тільки зауважте, що автомобілів стає критично багато як для міста з таким розміром та такою кількістю населення, тож, мабуть, варто взяти приклад з тих велосипедистів, які все ж присутні на картині міста. Та й хіба не радість пройтися пішки цими вуличками, під липами над рікою? Відстані більш ніж дозволяють. І, екологічніше, і здоровіше, і просто треба приймати те, що приносить життя і проживати кожну мить, вбираючи, фотографуючи її серцем.

Ще не сподівалась, що місто так повноголосо звучить українською мовою. Яка ж мальовнича, красива наша країна: за вікном ще пролітають гори, ландшафти вражають своєю дивовижністю… за багато сотень кілометрів ужгородський конструктивізм зміниться харківським, а у зворотному напрямку – очі, які ще вчора вдивлялись в Чорне море на одеському побережжі, вже захоплюються гірськими краєвидами Закарпаття. Й так розумієш вишукану птаху-театральну художницю, яка знаходить спокій і натхнення в місті над рікою Уж, оберігаючи своє гніздечко саме там.

Зрозуміло, що з першого погляду не все видно (але можна і закохатись) і що побут туриста – не життя місцевого мешканця, всюди є над чим працювати. Наприклад, ці люди заслуговують вишуканого мистецтва, інтелектуальної поживи не лише з нагоди святкових учт, а в них – стільки спокою, гідності, якою вони так щедро діляться. Це повітря таке пахуче і соковите, що його не хочеться випускати з легень, а цей спокій – втримати в собі. Просто тихо і цілеспрямовано робити так, щоби було краще. Щоб незабаром у готелі на сніданку ніхто б не сказав: «Для нас після Праги тут все – дикість»…

Анастасія КАНАРСЬКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Світлини авторки

Львів-Ужгород-Львів 

Коментування вимкнено