Вони неймовірно довіряють цій мовчазній жінці, знаючи, що її смак ніколи не підведе

Емма Зайцева завжди шукає найточнішого втілення ідеї режисера.

Якщо публіка говорить про театр, то про що говорять? Перш за все це будуть розмови про акторів, інколи – про режисерів, і майже ніколи – про авторів костюмів та сценографів. Пишуть про сценографів теж нечасто, забуваючи про незаперечну силу візуального образу. Рідкісна нагода потрапити за лаштунки професії головного художника Ужгородського обласного українського музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв Емми Зайцевої трапилась в червні. В ужгородському історико-культурному центрі «Совине гніздо» відкрилась її виставка «Ескізи життя».

Це відбулося завдяки газеті «Неділя»: голова редакційної ради газети Михайло Носа в такий своєрідний спосіб вирішив відсвяткувати 15-річчя видання, влаштовуючи 15 мистецьких подій-зустрічей для своїх читачів. Серед них і виставка Емми Зайцевої. Художниця мріяла про затишну камерну експозицію, але в останню мить виявилося, що пропонують іншу, значно довшу, залу, яка стала додатковим образом презентації її 20-річної роботи в театрі.

Старовинний лаконічний простір («Совине гніздо» – колишня пивоварня, збудована у 1781 році) налаштовує на спокійну вдумливу розмову. Ескізи, макети, костюми, капелюшки, рукавички, театральні дрібнички поступово вводять глядачів у нюанси творчості художника. Тендітна витончена пані, подібна до акторки античного театру, стоїть осторонь, не звертаючи уваги на захоплені вигуки з обов’язковими селфі біля кожного експонату. Можливо, думками вона повертається у своє дитинство в Рівному, де першокласницею опинилася у художній школі. Вже тоді з коробочки з-під крему зуміла зробити карету. Можливо, це був перший бутафорський досвід? А далі – захоплення театром, яке з кожним роком вимальовувалося чіткіше. В її віці дівчатка мріють про акторство, а Емма чітко знала, що хоче пізнати багато світів і розмалювати їх найяскравішими барвами.

За здійсненням мрії вона вирушить майже на край світу, аж… до Туркменії, де стане студенткою Туркменського державного художнього училища імені Шота Руставелі, навчатиметься на відділенні «Театральна декорація» на курсі Донатара Чариєва, і буде єдиною дівчиною на курсі. В цьому немає нічого дивного, бо завжди вважалося та й вважається досі, що сценографія – не фах для жінки. Хоча в останні роки сценографів-жінок стає все більше, зокрема, у Львові: Ірина Нірод, Оксана Лисик, Ольга Баклан, Дарія Зав’ялова, Наталка Тарасенко, Олена Зотова, Наталка Руденко-Краєвська, Оксана Радкевич, св.п. Людмила Боярська… У Івано- Франківську головним художником стала Олеся Головач, перелік можна продовжити. Але тоді, в середині ‘80-х, такий крок – майже виклик собі та й суспільству.

Емма Зайцева не належить до бунтарів, радше до людей, які завжди сягають суті. Ще навчаючись у Ашгабаті, зі своїм педагогом Донатаром Чариєвим вона створила сценографію до декількох вистав і попрацювала над художнім фільмом. У її творчості поєдналися Схід і Україна, пишність барв Полісся з чіткою лінією туркменського декору. Тепер важко гадати, як могла скластися творча біографія Зайцевої, якби вона залишилася в Туркменії, та ностальгія повернула її у рідне місто. У Рівненському обласному українському музично-драматичному театрі Емма створила свої перші сценографічні ескізи. В процесі роботи дізналася, що грошей на сценографію немає, тому треба зробити її з нічого. Оце «творити з нічого» стало її натхненням, чи, навіть, викликом на роки. Одна з перших вистав у Рівному – «Зачарована рукавичка» І. та Я. Златопольських, створена художницею з мішковини та манільного канату, розмальованих в усі кольори райдуги. Саме тоді розпочався її «роман» зі справжніми фактурами, який сьогодні став авторським почерком художниці.

Робити «з нічого» Зайцева навчилася дуже швидко, це ще більше розпалювало її фантазію, та й співтворців мала дуже цікавих, серед яких А. Гаврюшенко, О. Мосійчук, Ю. Мельничук, В. Юрців. Її розкошування в природних фактурах найяскравіше проявилося у сценографії до вистави «Кайдашева сім’я», над якою працювала з Юрієм Мельничуком, де іконостас став двовимірним світом для дії в реальності та в спогадах-мріях. Таке нетрадиційне вирішення багатьох лякало, виставу скоро списали, а доля запропонувала їй нову професійну перспективу. На цей раз не так вже й далеко, але і не близько від дому.

Як це відбувалось далі, представляє виставка «Ескізи життя». Такі виставки потрібні перш за все для того, щоб ми мали змогу зауважити те, що не зауважуємо під час вистави, захопившись дією. Від дверей галереї ноги мимоволі несуть наліво до першого макету, хоч справа розкидані яблука, червоні та зелені, як знак спокуси. «Крок від любові» за М. Старицьким 2017 року: мішковина та дерево – основа хреста і колеса – символи вічної життєвої дороги і тривоги, а на краю цієї дороги – дукачі, як сльози втраченої любові. Кожна деталь сценографії – символ-знак. Здається, біля одного макету можна простояти цілісінький день, щоб прочитати всі символи, закладені художницею. Недаремно патріарх української сценографії світлої пам’яті Данило Лідер вважав, що макети, «це своєрідні пам’ятники задумам». На жаль, життя театрального макета скороминуче. А нині входимо в час, коли рукотворні макети взагалі стають рідкістю. Але Емма Зайцева продовжує їх вибудовувати, як піскові замки на березі моря, без боязні, що хвиля нових технологій поглине цей крихкий світ. Чи має улюблені вистави? Не ставлю їй цього запитання, бо зупиняюся біля наступного макету і розумію, що цій оповитій загадкою жінці найбільше пасують рядки Гейне: «Все, що люблю, люблю уже до віку».

Хтось скаже, що Ужгород – маленьке містечко, навіть немає з ким поспілкуватися, хтось іронічно зауважить, що справжнє серйозне мистецтво твориться у мегаполісах… Якщо ви думаєте, що Емма Зайцева вам заперечить, то не сподівайтеся. У неї немає на це часу. Кожного ранку вона вирушає у свій невеличкий кабінет-майстерню, до своїх тканин, ґудзиків, олівців та тисяч інших, потрібних для роботи і натхнення, дрібничок, і де її квіти – найщиріші співрозмовники. Художниця любить творити найдрібніші деталі вистави власними руками, тривожачись, що виконавець не до кінця зрозуміє її задум. Треба зробити капелюшок? Її руки ворожать над кожною дрібничкою.

Першою спільною постановкою Емми Зайцевої та головного режисера Закарпатського театру Анатолія Філіппова стала оперета «Танго для тебе» О.-А. та Є. Шегеріїв. Щоби підкреслити динаміку вистави, художниця вибудувала безмежність кіл, які у вирі дії захоплюють у свої тенета, від вертикалі небес до горизонталі миттєвості дії. У цій круговерті владарює сценічний костюм, здається ще ніколи Закарпатський театр не бачив такої кількості костюмів в одній виставі. За цю роботу художниця отримала обласну театральну премію імені братів Ю.- А. та Є. Шерегіїв. Серед вистав, здійснених у співпраці з Філіпповим, «Банкрот» за М. Старицьким, «Закарпатський вертеп-бетлегем» А. Філіппова, «Чорний дипломат» В. Селезньова, «Шампанського і карету» О. Галіна, «Сімейний уїк-енд» Ж. Пуаре, «Чого хоче жінка?» Г. Квітки-Основ’яненка, «Потрібен брехун» Д. Псафаса, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Судний час» І. Козака, «Дорога до раю» Д. Кешелі, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Американська рулетка» О. Марданя, «Пограбування опівночі» М. Митровича, «Сватання на Гончарівці» І. Квітки-Основ’яненка, «Здраствуйте, я ваша тьотя» Б. Томаса, «Малюк і Карлсон» за А. Лінгред, «Цвіт папороті» Ю. Чорі, «Турецька шаль» А. Горіна, Е. Яворського, «В Парижі гарне літо» О. Гавроша…

Емма Зайцева володіє рідкісним даром для сценографів – умінням не захаращувати сцену зайвими предметами. До кожної вистави власноруч вибудовує макет, наче хатку, в якій всім має бути затишно. Кохається у чітких лініях, у промовистій яскравості білого та чорного. Вміє почути і режисера, і акторів, ненав’язливо пропонуючи своє бачення майбутньої вистави. О. Саркісьянц, М. Погребняк, Ю. Дамберг, О. Зайцев, Т. Гарагонич, С. Гержик, В. Шершун, Є. Тищук, В. Палій, С. Архипчук, О. Мосійчук, В. Юрців, Ю. Мельничук – ось неповний перелік режисерів, з якими співпрацювала Емма Зайцева. І, хоча всі вони дуже різні, здається, їх поєднує одна риса – вони неймовірно довіряють цій мовчазній жінці, знаючи, що її смак ніколи не підведе, що вона завжди шукатиме найточнішого втілення ідеї режисера.

Ті, хто бачив виставку «Ескізи життя», зуміли відчути справжність роботи художниці. Це може бути просто квітка, яка перетвориться у петриківський розпис у «Сватанні на Гончарівці», чи вишитий рушник, який огорне образ Богородиці у «Назарі Стодолі», або ж білі простирадла, що стануть фортецею для бунтівних жінок у «Лізістраті» Л. Філатова. Емма любить білий колір. Білим серпанком огорне героїв вистави «Шампанського і карету», білим світом вибудує сценографію до вистави «В Парижі гарне літо…», наче підготує чистий простір для появи малюнку.

У Еммі дивовижно поєднується інтелектуал і мрійник, хоча ззовні не легко зауважити цих обох в мовчазній мисткині. Не має часу на хобі. Живе театром цілодобово. Нині Емма у світі Мольєра. Макет до вистави вже представлено на виставці. Як і ескізи до всіх костюмів. Скоро запросить в театр на прем’єру.

PS. Ескізи вона малює завжди і не зберігає їх, цих маленьких пташок натхнення. Навіщо? Ідея в голові зафіксована, завтра вже буде докладний ескіз, завтра будуть нові ідеї…

Галина КАНАРСЬКА, zbruc.eu

Світлини Анастасії КАНАРСЬКОЇ

Коментування вимкнено