«Я повісив трьох руських і ще цього ж дня відтяв голові Івану Сливі»
Таємниці древнього цвинтаря в Ужгороді
Сьогодні кладовище на Капушанській в Ужгороді є одним із найбільш занедбаних місць поховань. Воно також є найменшим. А колись воно було другим за величиною (після Кальварії) у місті, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Ця майже покинута живими та густо заселена мертвими ділянка має дуже давню та цікаву історію.
Навіть вулиця, на якому воно розташоване називалася Цвинтарною. Зокрема, під такою назвою вона згадується ще з XVII століття.
Щодо появи у столиці Закарпаття цього місця вічного спокою існує досить цікава теорія, яку запропонував відомий історик Йосип Кобаль.
«Сьогодні воно поросло деревами, чагарником, травою. Доглядають лише окремі могили. Проходячи кладовищем, вже мало хто здогадується, що це – один з найдавніших цвинтарів Ужгорода, – наголошує він. – Пізніше одна з тутешніх вулиць так і називалася – Кладбищенська. Цікаво, що саме тут і в той же час історичні джерела згадують панську шибеницю, де вішали всіх тих, хто виступив проти феодала або завдав йому матеріальної шкоди. Що подібне в ті часи не було рідкісним явищем, засвідчує «Хроніка родини Палоці» (1622-1790) – багатої дворянської сім’ї з Ужанщини. У ній доволі часто трапляються записи такого змісту: «21 грудня 1644 р. я повісив трьох руських і ще цього ж дня я відтяв голові Івану Сливі»; «6 грудня 1644 р. – в Ужгороді я відтяв голови п’ятьом, а двох повісив» тощо. Здається, що кладовище виникло поблизу шибениці, а згодом перетворилося на місце поховання жителів лівобережної частини Ужгорода. Серед похованих тут зустрічаємо чимало відомих у місті імен. До речі, десь тут покоїться і відомий закарпатський політик міжвоєнного періоду, перший прем’єр-міністр Підкарпатської Русі Андрій Бродій, якого у 1946 році радянський суд засудив до страти. Сьогодні його реабілітовано, як жертву сталінського терору».
Отже, саме так на Капушанській почали з’являтися перші могили. Принаймні вже у ХІХ столітті місцина згадується як міський цвинтар.
Тоді воно було настільки великим, що за ним доглядав навіть штатний міський сторож . Він проживав на території цвинтаря у спеціальному будинку. Кажуть, що тяглося кладовище далеко, зокрема, там, де зараз на проспекті Свободи знаходиться шістнадцятиповерхівка, колись були поховання.
Та найбільш розширив межі цвинтар за часів Першої світової війни. Тоді там поховали кілька тисяч солдатів. Оскільки вбитих під час боїв ховали переважно на місцях загибелі, то поранених звозили у шпиталі. Один із них знаходився на місці теперішньої обласної лікарні – фактично поруч із кладовищем. Тож на Капушанській знайшли вічний спокій усі, кому не поталанило вижити після бойових травм.
Крім того, як запевняє ужгородський дослідник, там же ховали померлих у лікарнях бідняків. А згодом – і вбитих та закатованих в Ужгородській в’язниці політв’язнів.
Є на кладовищі ще одна відома пам’ятка, яку у книзі «Екскурсії Ужгородом» описує інший відомий історик Роман Офіцинський.
«Дерев’яний пам’ятний хрест загиблим січовим стрільцям встановили у 1990 році, обновили у жовтні 2013-го, – стверджує він. – З напису на хресті випливає, що під ним спочивають стрільці. Проте мовчать про такі поховання на цьому кладовищі ті, хто знає глибше проблематику. Ідеться скоріше про символічну могилу».
Старожили ж говорять, що найбільше поховано тут було тих, кого вбила радянська влада. Розстріляних закопували у великі братські могли. Де вони тепер – ніхто не знає.
Зараз від колись величезного цвинтаря залишився лише маленький клаптик. Тепер там нікого не ховають. Утім проблема не в цьому. Незважаючи на старання волонтерів, прихожан і настоятеля храму Благовіщення Святої Богородиці, територія постійно засмічується. Толоки довготривалого результату не дають.
Але ж зараз так багато говориться про відродження традицій, про збереження пам’яток, про спадщину минулого, тож де ця духовність, де це прагнення зробити світ довкола себе кращим? Невже хтось хотів би, щоб інші зносили весь свій непотріб йому до хати? А мертві ж мовчать. Тож невже захаращувати місце їхнього вічного притулку можна?
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
