Закарпатський менталітет: Посміятися з сусіда ще «най би було», а з себе – «най Бог заварує»!
Враження однієї подорожі
Люблю подорожувати. Рідне Закарпаття відкриває тисячі таємниць. Деякі маленькі села за один день можуть розказати тобі стільки, скільки інколи за місяць не дізнаєшся. Але трапляється і таке, що доля закине тебе у інший регіон – далеко чи не дуже, але пізнавати світ від цього не менш, а, певно, і ще більш цікаво, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Новий Кропивник у Дрогобицькому районі має свою багату історію. Церкві у селі нещодавно урочисто відзначали 515-річчя,а це, погодьтеся, суттєвий відрізок часу. Та історія цього маленького славного села – це не тільки історія церкви.
Певно, селу пощастило не тільки з історією та розташуванням у мальовничому куточку Прикарпаття на берегах річки, що ділить село на дві частини, але і з тим, що тут живе людина, яка поставила собі за мету наперекір усьому зібрати та зберегти матеріали про цікавих людей, про події, про унікальні місця… Це Малиняк Володимир Кирилович, що все життя пропрацював на одній фірмі, за сумлінну працю отримав дві нагороди від різних влад, у вересні готується зустріти своє вісімдесятиліття, збирає матеріали та документи про село, про визвольні змагання та готує до видання написану ним книгу про рідний Кропивник та його героїв.
Мало кому відомо, наприклад, що тут, у цьому селі, була ставка четвертого українського фронту, де серед інших керували наступальними діями радянської окупаційної армії раби тієї системи Рокосовський, Хрущов та Брежнєв. Хата збереглася і стоїть на пагорбі у такому ж вигляді, як була у сорокових роках минулого століття. Та і хай собі стоїть, хай старіє і повільно розвалюється – популяризувати армію окупантів та її керівництво у незалежній державі не те що не варто, а ганьба! Натомість берегти пам’ять про борців за Незалежність та Соборність нашої власної держави необхідно. А тут, у цьому невеличкому селі таких було багатенько. Саме про них з болем і шаною розповідає Володимир Кирилович.
Символічну могилу борцям за волю України встановлено біля сільської церкви. Тут же поховано кількох героїв – молодих вояків, на надмогильних плитах яких чітко написано: жертві НКВС. Радянська влада установлювалася тут, як і по всій неньці-Україні, на кістках місцевих жителів. Бо, чесно кажучи, підтримувати комуністів та москалів ніхто тут не поспішав. Усталене життя селян порушувалося чужими війнами. Відсутність власної держави створювала багато проблем. А люди віками мріяли про свою державу і боролися за неї. У навколишніх лісах ще багато невідомих могил, на яких навіть хреста нема, бо другі совіти навіть могил воїнів УПА боялися – прагнули, щоб ті зникнули з лиця землі. Пошуком однієї з таких могил і займається наш новий знайомий пан Володимир Малиняк – перший голова осередку місцевого РУХу.
З 1946 року тут, у Новому Кропивнику працював уповноважений НКВС, такий собі скотиняка, який казав: «Якщо за день я не вб’ю жодного бандерівця, то я заснути не можу». І вбивав. Одного нашого героя він катував три дні, намагаючись вибити з того потрібні йому показання. Але той не здався.Так і помер у катівні. Іншого воїна, якого зрадила його ж дружина, задушили в підводі і викинули за селом. Пан Володимир називає прізвища, показує меморіальні плити, хрести, встановлені на місцях садиб закатованих людей. Це і Ткаченки, і Даниловичі, і багато-багато інших. А скількох кляті окупанти вивезли у Сибір! Так і батько нашого провідника Кирило Малиняк відпрацював у Сибіру тяжких п’ятнадцять років.
Володимир Кирилович Малиняк жив у Сибіру із батьками. Його характер формувався у сурових умовах подвійних стандартів. Але правильні життєві орієнтири, отримані від тата та мами, зробили свою справу. Вік тільки загострив і увиразнив риси характеру, як, до речі, і риси обличчя. Тепер чоловік дивиться на світ прищуреним проникливо-іронічним поглядом з-під кошлатих срібних брів. Здається, що він бачить тебе наскрізь. Проймаєшся поступово повагою до цього сивого спокійного чоловіка, який, крім усього іншого, ще і за свою невеличку пенсію купує державні та національні прапори, щоб вивісити їх перед святами біля пам’ятних та меморіальних місць. Бо сільська влада, певно, вирішує у цей час інші питання.
Із таким самим спокоєм, із незворушним обличчям пан Володимир розповідає ще десятки цікавих історій, а назбирав він їх багатенько, та і сам був свідком буремних суспільних процесів та неординарних подій.
Жителі села споконвіку, як і належить горянам, мали і мають гідність, любов до волі та рідної землі, віру в Бога та неабияке почуття гумору. Ніде більше (а я подорожую ой як багато) мені не траплялися надписи на надмогильних пам’ятниках, які би поєднували зірку і хрест. А тут, біля церкви, зустрів таке: зірочка – дата народження – хрест – дата смерті. Як кажуть: «Віддай Богу богове, а чорту – чортове». Тобто кесарю – кесареве. Треба сказати, що народилася жінка, якій встановлено цей пам’ятник, у 1900-му році, а померла у 1990-му.
1848 року в селі побудували капличку на честь скасування панщини. Але прийшли московські комуняки і зруйнували капличку, хоча їхні історики оцінювали скасування панщини як позитивний акт у поступі людства. Але ж – каплиця… Совіти здохли, а жителі села встановили на місці колишньої каплиці величезний камінь з хрестом. А пам’ятна дошка коротко розповідає нам історію.
З гумором підійшли жителі села і до відміни другої панщини – колгоспу. З цієї нагоди на схилі сусідньої гори, що навпроти свідка попередньої історії, вони встановили великого пам’ятного хреста із надписом: «1949 – 1990. Встановлено з нагоди скасування колгоспу у селі Новий Кропивник».
Інколи нам здається, що всім нам, у тому числі і закарпатцям, бракує гумору. Ми не вміємо посміятися над ситуацією. Посміятися з сусіда ще «най би було», а з себе – «най Бог заварує»! Але подорожуючи світом, ми вчимося. І сміємося. І вдосконалюємося.
Хочеться подякувати Володимиру Малиняку за те, що поділився з нами такими цікавими історіями. Дай йому Боже здоров’я та сили ще на багато років…
Василь КУЗАН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
