Чому на закарпатських полонинах не хворіють: тут живуть або вмирають

Закарпатська газета «НЕДІЛЯ» спеціально навідалася в гості до вівчарів, які живуть і працюють на найвисокогірнішій полонині Закарпаття Балцатул, і поговорила з «депутатом по полонинах»

Третій місяць у високогір’ї Карпат триває літування – період, який вівчарі з отарами проводять на полонинах. А це майже півроку: з квітня до пізньої осені. Там вони випасають худобу, роблять сири. Як виглядає сучасне вівчарство, та до чого тут депутати – наша газета напросилася в гості до тих, хто пильнує овець у горах.

«Мокрий лягаєш, мокрий встаєш»

Майже дві сотні овець щойно повернулися з полонини. За день пастухи зі стадом долають 20 км гірськими масивами. І так щодня: тут нема ні вихідних, ні свят. На заваді не стоїть і погода, яка в горах змінюється часто.

Вівчар Микола Лазоряк про умови роботи та обов’язки говорить так: «коли дощ, гримить, то складно. Бо тяжко, мокрий. Мокрий лягаєш, мокрий встаєш. Сушишся слабо, нема часу. А я для того тут, аби’м їх, овець, сокотив (беріг – прим. ред.), аби вони не губилися, аби їх звірка не кивала (не чіпала. – ред.), другі аби не крали, бо є такі люди, що крадуть овець, шашлики роблять. І ми для того є, аби робили сир, аби вони собі пасли, аби файні були, чисті, ситні, аби не були худі».

Літні канікули по-особливому

Микола на літуваннях третину свого життя. Тож по півроку проводить високо в горах, поки родина внизу, у селі, за 40 км звідси. Досвідченому вівчареві допомагають 14-річний Іван Ворохта і 13-річний Павло Юрак. Хлопці вже освоїли всі етапи роботи.

Наймолодший із місцевих вівчарів – Павло. Про своє життя на полонині розповідає спокійно, ніби нічого дивного в такому способі нема: «Прокидаюся рано, в пів на четверту ранку веду овець до струмка, коли дою, коли мию відра, сири робимо, лягаємо о дев’ятій вечора. Робимо хоч дощ, хоч сонце. – Скільки місяців ви тут проведете? – Три місяці».

Павло вівчарює із 9 років. На літніх канікулах хлопець не сидить за ґаджетами і не ганяє з м’ячем, а випасає отару. За цей час юні пастухи зароблять до 10 тисяч гривень кожен. Ці гроші й можливість підготуватися до школи, й придбати омріяний велосипед, й підмога в багатодітній родині. У Павла ще четверо братів і сестра. «Сам захотів, чи батьки попросили вівчарювати? – питаю юного вівчаря. – Сам захотів! – Чому? – Полюбилося». Павло зі свого класу єдиний, хто саме так, на полонинах і з вівцями, проводить літо.

Побут у вівчарській хатині мінімальний. Усі вигоди надворі. Колибу у високогір’ї продовжують добудовувати. Вона тут, на висоті півтори тисячі метрів над рівнем моря, де нема доріг, зв’язку й електроенергії, з’явилася 10 років тому. Тоді, щоб поставити дерев’яні стіни та накрити дахом, довелося дві години виносити всі будматеріали і шифер на плечах.

Прошу старшого Івана показати, як виглядає колиба зсередини: «Живем так, як обично, як всі вівчарі, на нарах спимо. – Важко так ночувати? – Так собі, трохи важко, трохи ні. То привично, но привикнути треба. – А чому ти вирішив вівчарювати? – Бо я люблю худобу».

Жіноча справа

На рівних із чоловіками десяток років вівчарює й Галина Лазоряк. Розповідає, у цій справі окремих жіночих обов’язків немає: «Часто буваю, по два місяці не схожу вниз даже. Я все роблю, можу зробити сир, можу зробити вурду. Можу відпустити вівчаря додому і остатися замість вівчаря. Всьо я можу. Всьо-всьо я можу. – Не страшно лишатися тут самій? – Нє, це, я вам кажу, це для мене життя, я дихаю вільніше тут».

Робота з вівцями вимагає дотримання правил та режиму. Якщо вівці достатньо не напасуться, то й молока дадуть мало.

Під стелею вже висять кілька марлевих клунків із сиром. Його зробили ще зранку з вранішнього удою. Іван хоч і працює на полонині другий рік поспіль, а процес виготовлення сиру вже знає добре: «Молоко спочатку доїмо, зціджуємо через смерекове гілля, потім до молока додаємо кляґ, він згущує молоко, з нього виходить сир. Масу, що залишилися після відбору сиру, виливаємо в котел і ставимо на ватру, на вогонь, робимо вурду».

Вівчарство під  наглядом «депутата»

Подбати про кошару та вівчарів має «депутат по полонинах». Так гуцули називають тих, кому довіряють власних овець, відправляючи їх навесні в гори. «Депутата» люди обирають самі. Юрій Лазоряк відповідає за порядок на полонині Балцатул Рахівського району. Чоловік каже, «депутатство» на полонинах – це традиція, так повелося з діда-прадіда. Цих звичаїв у справі дотримуються і в 21 столітті.

За догляд кожної вівці селянин сплачує 180 гривень за сезон літування. Натомість депутат має свої обов’язки перед людьми. Пан Юрій пояснює просту арифметику у вівчарській справі: «Ми зобов’язані їм (людям) дати 9 кг сира і 3 кг вурди. Це на одну вівцю. Незважаючи на те, скільки хто пригнав овець. Таке, наприклад, як би ви пригнали 10 овець, то порахуйте, 90 кг сира і 30 вурди ми вам зобов’язані дати. Якщо ні, інакше в комітет дають люди (усміхається). Комітет – то міська рада. І там уже розбираються».

Питаємо в «депутата» про дітей, які проводять літні канікули не вдома, а високо в горах. Пан Юрій каже, у дітей є бажання заробити і бажання займатися цією справою: «це ще дякувати Богу, що в них ще є таке бажання, бо зараз комп’ютери, ноутбуки, телефони, гульки, куриво, бари – ніхто не хоче робити. Це просто чудо, що такі хлопці є».

Вівчарі не відмовляються і від допомоги, дозволяють приїжджим гостям і туристам самостійно доїти овець. До речі, їх доять тричі на день. З кожної вівці отримують півлітра молока, у найкращому випадку 700 мл, усе залежить від віку та стану вівці.

Туристка Юлія вперше вирішила спробувати сили у доїнні овець і робить висновки: «Треба бути ніжною (усміхається), бережно ставитися до овечки, любов треба, а силу не треба. Акуратно. – Чи виходить з першого разу? – Вийшло! Так пахне молоко! Це здоров’я, карпатське здоров’я».

Не відмовилися б вівчарі і від державної допомоги, бо всі витрати з утримання отари лягають на плечі горян. А жити в умовах, де нема роботи, складно. За весь час вівчарювання, а це вже більше десятка років, пан Юрій не пригадує, щоб отримав від держави бодай копійку, хоча дотації обіцяли.

Щойно вівчарі подоїли овець, у горах різко змінилася погода і пішов дощ.

«Депутат» полонини Балцатул Юрій Лазоряк уже наостанок ділиться з нами жорстким принципом життя високо в горах: «Тут нема хворих: тут є живі і мертві (усміхається). Тут нема, що ти хворий, температура або нога болить, я сьогодні не йду або я не буду з вівцями випасати. Поганого настрою не буває. Взяв одну таблетку і вперед!»

Уже завтра вівчарі знову продовжать давню традицію – прокидатися перед світанком і вести отари на полонини.

Тетяна ЛЕШКО, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Фото автора