За ніщо отримують більше, ніж пенсіонери. Що думає про закарпатських ромів київський журналіст
Чому більшість спроб інтегрувати ромів у європейське суспільство закінчуються невдачею
Жовтень 2012-го, ромський табір біля села Концово на Закарпатті. Я стою посеред розкислої ґрунтової дороги й почуваюся ошуканим. Це мій найдивніший прес-тур: у таборі мають презентувати збудований за гроші ЄС туалет і провести дискусію “як можуть співпрацювати ромська спільнота й українська влада” – наближались парламентські вибори.
Поселення – хаотичне скупчення хиж із саману на десяток квадратних метрів кожна. Найбільша будівля в центрі – церква. За нею й мав бути туалет. Яму розміром метр на метр почали копати і закинули.
– Від нього тут самі проблеми будуть, – сказали мені в сусідній хаті. – Запах, бактерії… У мене й так вагітна донька на туберкульоз хвора, он на підлозі лежить. Хочете, щоб іще гірше було? Ми всі здавна в кущиках свої справи робимо. І зручно, й біля дому не смердить.
На туберкульоз у таборі хворі, зі слів місцевих жителів, десятки людей. Не дивно: сплять часто просто на підлозі, прикривши її ганчір’ям. Діалог із владою в Концово бачили тільки в одному ключі: треба більше грошей.
Офіційна ж дискусія відбувалась у церкві. Чиновниця з облдержадміністрації розповіла, що у планах влади збудувати поблизу лазню. Потім ром під високі ноти синтезатора розповів історію знайомого, який крав курей, а тоді став релігійним, влаштувався на роботу і повернув украдене. Це була проповідь. А після неї – танці: перед вівтарем вибігли десяток дівчат у пишних сукнях. Як виявилося, діти проповідника. Я вийшов надвір.
Розминаючи багнюку, повз проїхала і зупинилася вантажівка з будівельного супермаркету. Роми почали розвантажувати з неї цеглу, шифер, цемент. Виявилося, це допомога від норвезької протестантської церкви. Її місіонери побачили стан поселення, розчулились, і в обмін на прийняття їхньої віри пообіцяли надіслати будматеріали на дім.
– Половину матеріалів маємо передавати нашому пастору. Он його будинок, – хлопчаки вказують на єдину в поселенні хату з пластиковими вікнами. – Він це зберігає на горищі храму.
Я повернувся у церкву. Танці були в розпалі. А стеля – прогнута всередину в кількох місцях.
Молдовське містечко Сороки – це 30-тисячний райцентр на півночі країни. Знову стою посеред розкислої ґрунтової дороги. Над “хрущовками” й пошарпаними хатами височіє “сяюче місто на пагорбі” – ромський район зі щільними рядами розкішних на кілька поверхів будинків із колонами й блискучими жерстяними дахами.
Крім занедбаних доріг, мало що нагадує Концово. Місцеві роми – осідлі й живуть тут давно: нібито отримали цей пагорб як подарунок від молдовського правителя Штефана Великого. На початку 1990-х почали їздити на заробітки до Москви і Азербайджану. Поверталися з грішми і зводили будинки, що нагадували вілли “нових росіян”. Кожен норовив мати розкішніший і більший дім, ніж у сусіда. “Вони там наркотиками торгують чи прохачі на вокзалах”, – кажуть молдовани з нижньої частини міста. Можливо, заздрять і обманюють. Як би там не було, прибуток роми вкладають не в освіту, не в ліхтарі на вулицях – а в поверхи, кімнати й скульптури на фасаді своїх палаців.
– Зазвичай ті кімнати не використовують, – каже ром з українського містечка Ямпіль, по інший берег Дністра. – Скільки людині потрібно? А їх же опалювати, освітлювати треба – це все гроші.
Часто хороми стоять замкнені, бо вся родина на заробітках. Часом кілька людей, що живуть у домі, тісняться в гаражі чи підсобці. Так тепліше, простіше й звичніше. Але будівля виконує головну функцію – вразити.
Стою посеред укритого товстим шаром пожовклого й зіпрілого листя тротуару. Жовтень 2016-го, місто Русе на півночі Болгарії. Колись тут з’явилися перші в країні залізниця, пивоварня й комерційний банк. Тут же уперше показали болгарам кіно й пустили в ефір радіопрограму. За комуністичного режиму в Русе були великі репресії. Тепер це – сонне 150-тисячне місто на Дунаї зі значним відсотком ромів, які здавна заробляли прибиранням вулиць. Та вже кілька років до листя на тротуарах ромам немає діла. Бачу їх сплячих на лавках і в парках.
– За рішенням Євросоюзу, уряд за ніщо платить ромам більше, ніж вони заробляли б підмітанням, – каже Марія Пенчева, 42-річна працівниця готелю. – Я довго жила у Франції, а коли повернулася сюди, певний час не могла знайти роботу. Моя допомога з безробіття становила 7 болгарських левів – 105 гривень – на день протягом трьох місяців. Роми ж мають від держави майже втричі більше – просто так і безстроково. Це виплата за те, що ти – ром.
Найбільше в такій допомозі зацікавлені не роми і не болгари – а західно-європейські країни, на думку Марії Пенчевої. Адже після вступу Болгарії до ЄС місцеве ромське населення може безперешкодно виїжджати до Парижа чи Брюсселя. Щоб зменшити бажання емігрувати, їм виділяють кошти на життя у рідній Болгарії.
– Роми отримують більше, ніж мій батько-пенсіонер, – каже Марія Пенчева.
У всіх описаних випадках ромська спільнота отримувала ресурси для розвитку. Чи пішли вони їй на користь? Чи змінили доброта місіонерів і легковажність єврочиновників стан справ у таборі Концово? На ромський пагорб у Сороках стікаються великі й маленькі потічки грошей – але чи створило це умови для розвитку громади? Чи насадження європейських цінностей не знищить ромську культуру?
І громадські організації, і грантові програми наводять приклади успішних ромів – які отримали середню, а часом і вищу освіту й реалізувались у “нашому” суспільстві. Та чи сприймають їх як історії успіху самі роми? Чи стають медики, біологи, лінгвісти їхнього походження авторитетами для тих, хто лишився в таборі?
Австрійський журналіст і письменник Карл-Маркус Ґаус тривалий час досліджував ромів Словаччини. У книжці репортажів “Собакоїди та інші люди” він явно симпатизує цьому народові. Однак стверджує: для тих, хто залишає табір і досягає успіху серед “ґаджо”, “білих” – шляху назад немає. Вони перейняли інші цінності, “зрадивши” важливе для традиційного ромського суспільства. Якщо ром, за європейськими мірками, “вибивається в люди” – це не допомагає всій спільноті. Це “висмикує” людину з одного світу в інший. Якщо мета грантових програм – забрати побільше людей з ромського середовища, то, можливо, ці проекти й успішні. А якщо метою є зміна суспільства: щоб воно навчилося заробляти, не жити за рахунок виплат, субсидій чи крадіжок і нелегальних бізнесів, щоб у ньому не було рабів (“собакоїди” – це недоторканні, найнижча каста ромської спільноти. – Країна) і вагітностей у 14 років – то чи досягалася колись ця мета? Чи є ромські спільноти, які гармонійно співіснують з іншими, не порушуючи загальноприйнятих правил? І чи залишаються вони традиційно ромськими?
Недавно у Львові підлітки-
праворадикали напали на ромський табір, убили чоловіка й покалічили кількох жінок із дітьми. Я запитав на Facebook: чи є способи вирішення ширшої та давнішої проблеми – щоб ромів перестали сприймати як джерело загрози?
“Більш-менш притомна стратегія – “витягати з табору” всіх, кого вдається”, – писали мені. “Насправді, те ж можна сказати й про життя українських селян у глибинці”, – твердили інші. “Тертя, зневага, несприйняття такого способу життя були і будуть, доки є впорядковані суспільства зі своїми правилами, і поки є в них роми, які пристосовуються, але майже не змінюються”, – запевняли треті. Згадали і про приклади трансформації спільнот. Зокрема, фінський, який вважають найвдалішим. Роми там не бідують. Але їх усього 12 тисяч, вони отримують чималу допомогу від держави й постійну увагу з боку соціальних працівників. Українських ромів – до 400 тисяч, держава значно бідніша за фінську, тож і проблема – складніша. Але й у нас є приклади успішних спроб її вирішити.
У закарпатському селі Ратівці з двох тисяч жителів – 800 ромів. Десятиліттями більшість із них не мали ні паспортів, ні документів на хати. 12 років тому головою села стала українка Тетяна Андрусь і поступово почала наводити лад. Більшість будов – легалізовано, проведено електрику й газ. У селі є дві нові “ромські” вулиці – Шумна й Весела. Майже всі їх мешканці мають роботу.
Ольга Макар працює з ромами Києва. “Ми ходили в їх поселення в Голосієво, – пише вона. – Гралися з дітьми, проводили заняття, спілкувалися з дорослими. Не давали їм нічого матеріального. Спершу вони нас трохи боялися, уникали, не розуміли. Але поступово це все зникло. Тепер ромські жінки дзвонять порадитись, як краще витрачати гроші, лікувати дітей, чи їхати на заробітки”.
У закарпатському селі Великі Лучки роми відремонтували дорогу. Почистили її, розрівняли грейдером, засипали щебенем. До самоорганізації їх спонукав Олег Григор’єв із правозахисного фонду “Розвиток”. Каже, допомагали з дорогою навіть діти. Займався цим не барон, а місцевий орган ромського самоврядування, яких в області налічується п’ять.
“Підозрюю, за рік ця дорога буде такою ж роздовбаною, як і була до того”, – пишуть Григор’єву у відповідь на його радісний запис. “Не знаю, якою вона буде за рік, – відповідає Олег. – Але сто років тут узагалі ніякої дороги не було”
