Ірина Галай: «Лікар сказав, що не зможу більше ходити в гори. Я вийшла, взяла папірець і викинула його у смітник»

Уродженка Мукачева Ірина Галай стала першою українкою, яка підкорила Еверест. Сходження на найвищу у світі гору вона здійснила 20 травня 2016 року.

Сьогодні Ірина працює у нафтовій компанії директором з маркетингу, продовжує підкорювати вершини і планує ходити на восьмитисячники без додаткового кисню.

Про підготовку до підкорення Евересту, небезпеки, які чатують на альпіністів, і моторошні знахідки вона розповіла OBOZREVATEL у ексклюзивному інтерв’ю.

Про перше сходження

Я ніколи займалася альпінізмом, я просто посперечалася з другом, програла, і він послав мене на Казбек.

Це було щось нове – я не знала, куди йду. Думала – ну, гора … Подивилася фото, там трохи снігу лежить, і це у серпні. Поїхала, щоб купити всілякі штуки для цього походу – почитала в інтернеті, які речі потрібні. Хлопці в магазині сказали, що буде дуже важко. Вони піднімалися на Казбек і ледве там не загинули. І я подумала: дивно, чому мене всі відмовляють? Це ж начебто не така велика проблема.

Я тоді ходила до тренера двічі на тиждень. Думала – я не якась слабачка, щоб не піднятися. І коли приїхала до Грузії, вирушила на Казбек. Там на мене вже чекала група. Ми почали підійматися, а у мене рюкзак величезний, і це був шок і жах. Набрала купу всякого мотлоху, який наш інструктор перебрав, половину викинув і сказав: “Тобі це не потрібне, залиш усе тут”.

Так просто і легко було підійматися! Але я бачила, що з людьми щось стається після 4 000 м. Вони сідають, починається головний біль, нудота. А у мене навпаки – почав виділятися адреналін, хотілося йти далі. Особливо після того, як видали спорядження: кішки, льодоруби. Коли навчили усім цим користуватися – в мені неначе щось клацнуло. Я тоді всю ніч не спала, стільки було енергії.

Потім одразу вирушила на Кіліманджаро. Там все вийшло так само. Дуже швидко вдалося зійти на гору, була першою у групі. Щоправда, пережила дике зневоднення, оскільки дуже поспішала і нічого не пила.

Я почала проводити спортивні експерименти над собою. І ось тоді, п’ять років тому, зрозуміла, що мене затягло.

Довго шукала спорт, який мені підійде. Тут більше тренуєш силу волі, аніж тіло. Треба бути морально сильною людиною, щоб підійматися у гори.

Зараз я хочу ходити на восьмитисячники. Це моя висота, я її дуже добре переношу: не втрачаю вагу, апетит, сон. Стандартна ситуація, коли людина спускається схудлою. Я ж не скинула жодного кілограма. Хлопці, які йшли зі мною на Лхоцзе, були в шоці – тим більше що вони були з киснем усі, а я без. Це якась особливість організму, яка допомагає все легко витримувати. Мабуть, тому мені так все це подобається.

Про бажання стати першою українкою на Евересті

У мене не було часу готуватися до сходження на Еверест. Альпініст Валентин Сипавін сказав, що до мене там не було жодної українки, і треба цей рекорд якось собі забрати. Але додав, що необхідно три роки готуватися. Ходити по горах, набиратися досвіду, оскільки Еверест – це ж найвища гора у світі. 8848 метрів – це вже інший світ, навіть 300 останніх метрів долаються дуже тяжко. Ти майже перебуваєш у космосі, навіть із кисневим балоном відчуваєш, що нема чим дихати.

Потім я дізналася, що альпіністка Тетяна Яловчак теж хоче цього року іти і може стати першою, тоді і вирішила: через півроку підіймаюся на Еверест. У мене було лише шість місяців на підготовку.

Щоб підготуватися, я придумала для себе вправи. Наприклад, одягала обважувачі на ноги по кілька кілограмів, щоб зімітувати висотне взуття, і в цьому ходила сходами. Розвивала м’язи, які потрібні для підйому: бігала, крос-фітом і боксом займалася.

Активну підготовку розпочала за півроку до підйому. Було кілька випадків, коли мене “швидка” забирала із залу.

На висоті 6400 я провела 10 днів, а це вважається практично нереальним для людського організму. Тіло після цього було виснажене, почалися гормональні збої …

Про правила і небезпеку сходжень

Є така схема акліматизації у високих горах: ти маєш приїхати у базовий табір, там провести два-чотири дні, потім піти у перший табір, а якщо маєш сили – то у другий. Там переночувати дві ночі, знову спуститися до базового і відпочити. Потім знову йти у перший, другий і ночувати у третьому. Потім спуститися у базовий табір, там знову відпочити і розпочати штурм гори зі спуску до самої вершини. Це стандартна процедура.

Я можу і без цього. Ми піднімалися на найвищу точку Америки без акліматизації. Взяли її за п’ять днів, а люди її мінімум за два-три тижні беруть. Щодня сходили все вище.

Еверест ми підкорили за місяць. Ходили туди-сюди. Це жахливо – багато часу перебувати просто у таборі, в наметі. “День бабака” якийсь. Тіж самі люди.

Щодо трупів на Евересті – то це правда. 8600 метрів така висота, з якої важко спустити тіло. Можна відрядити по нього експедицію, але це дуже дорого. На тоненькому гребені може перебувати лише одна людина. Тому їх там лишають. Ми бачимо лише 20% тіл, яких не скидають у тріщини. Було трохи неприємно, але я була до цього готова.

Не повернутися можна з будь-якої гори. Ельбрус (5600), наприклад, найвища точка Європи. І там померло багато людей. Так, позаминулого року загинув мій перший гід Володимир Могила. Гора не така вже й небезпечна. У Володі була маленька помилка – він просто не взяв із собою медикаменти, хоча і був дуже досвідченим гідом. А тут опинився в ситуації, коли почалася гірська хвороба.

Це дуже небезпечний спорт.

Про безкисневі сходження

Востаннє я ходила без кисневого балона на Лхоцзе (8516), оскільки з ним, балоном, уже підіймалася. Тому хотіла спробувати, чи реально це. У світі дуже маленький відсоток людей, які підіймаються без кисню. Інтуїція підказувала, що я зможу. Мені ж загалом комфортно, можу спати на висоті.

Спробувала, тепер знаю, що буду продовжувати ходити без кисню.

Ходити на Еверест без кисню я б не ризикнула. Це вже серйозна висота. Знаю людей, які там просто божеволіли без кисню. А на такі вершини, як 8300, – без проблем. Але навіть тепер сиджу і чекаю постійно якихось наслідків. Я дві ночі вимушено переночувала на 7800, а це дуже небезпечно. Мій гід, який провів мене в експедицію на Катманду, казав: “Роби що хочеш, лише не сиди на 7800”. Він казав: “Іди на штурм і відразу спускайся, бо без кисню не зможеш”.

Про стан здоров’я після експедицій

Щоразу я проходжу медичні обстеження. Магнітно-резонансну томографію (МРТ) всього тіла. І до, і після. До речі, цікавий факт – я, напевно, нікому цього не казала – після Кіліманджаро я зробила МРТ голови. Мені лікар сказав, що я не зможу більше ходити в гори вище, ніж на 4000 метрів. Він там щось побачив, якийсь завиток. Я вийшла, тихенько розірвала цей результат, викинула його у смітник. І що? Скільки вже всього пройшла після цього.

Минулого року, до речі, не змогла піднятися на Ушбу на Кавказі. Це дуже технічна, скеляста вершина. Ми пішли у несезон, але вирішили спробувати, бо було погодне вікно. Воно нас підвело – почався сильний снігопад. Цього року хочу ще раз спробувати підкорити цю вершину.

zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)