Як закарпатець ізжив із світу стареньку родичку, а потім сам за нею пішов

За кожен вчинок потрібно відповідати: якщо не перед людьми, то перед Богом

Щойно переоформила документи щодо будинку на племінника, як він чомусь одразу змінився, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Баба Маріка живе у Великоберезнянському районі в маленькій хатині. Вона часто торгувала на ринку в Ужгороді. Привозила маленька худорлява жінка, завжди закутана в хустку і одягнена в темну одежу, все: квашену капусту, огірки, помідори, яблука… одним словом, що мала – тим і ділилась, бо пенсія в неї була маленькою, а ні чоловіка, ні дітей ніколи не мала, тож відповідно і на сторонню поміч ніколи не чекала. Сподівалася тільки на себе і була завжди енергійною. Багато що вирощувала в себе на городі, а гриби та ягоди збирала у лісі.

Так вона жила, відколи пішла на пенсію. У молоді роки закарпатка працювала листоношею, її впізнавали всі клієнти, радісно розповідали їй усе, що з ними траплялося. Але згодом люди почали про неї забувати… та й змінилася стара сильно, постаріла, дехто навіть не міг її впізнати.

Працьовита баба Маріка збирала гроші, мовляв, на чорний день. А заробити вона вміла. Та якось одного разу до неї навідався племінник із Мукачева. Казав, що одружився, має маленького сина, обіцяв привезти показати  і цікавився, чим їй може допомогти.

Стара раділа, що про неї згадали родичі, тож запросила в гості Вадима з усією родиною.

Із тих пір він дійсно  бував на Великоберезнянщині часто. Баба не могла натішитись, якою уважною до неї була невістка Настя. І прибрала в кімнаті, і їсти приготувала, і грядки підкопати могла. Вадим же і двері міг полагодити, і огорожу залатати, і продуктів закупити та привезти з запасом…

Сили у старої були вже не ті, тому така підмога їй здавалася подарунком Божим. Вона навіть не знала, як віддячити за все. А маленький Андрійко був для неї наче власним сином. Баба Маріка просто обожнювала його.

Хоч баба все життя на всьому заощаджувала: їла мало, одяг купувала дуже рідко, та в такі моменти відчувала себе королевою, що просто купається у розкоші. Вадимові подарунки настільки розтопили її серце, що вона сама запропонувала віддати йому свої скромні статки – переписати хату.

А молодику тільки це й потрібно було. Він став до баби ще більш люб’язним, пообіцяв забрати її до себе в місто, а будиночок у селі продати.

Стара погодилась. Хоча спочатку вагалася… бо не звикла до життя у квартирі, любила город і працювати на ньому. Та у 86 років здоров’я вже нерідко підводило, тож подумала собі, що в Мукачеві їй усе ж буде краще, ніж у Богом забутому селі, та і рідні завжди будуть поруч.

Але щойно вона переоформила документи щодо будинку на племінника, як він чомусь одразу змінився, став із нею різким, поводився якось знервовано. Приїжджав уже рідко. Настя, щоправда, була, як і раніше, люб’язною, заспокоювала новоспечену родичку, мовляв, у нього просто проблеми на роботі.

А одного разу прийшли покупці. Вони оглянули хату і вдарили з Вадимом по руках. Серце у баби Марії стиснулось. Вона передчувала щось недобре.

Стару Вадим таки забрав до себе. Із грошей за продаж будинку купив нову машину. Здавалося б, ніхто бабу Маріку і не ображав, але вона відчувала себе тягарем у чужій квартирі. Оселилась вона в крихітній кімнатці, де був лише стіл і диван.  Навіть шафи не було. Одягом їй служила старенька вицвіла нічна сорочка. Годували її раз на добу, тому вона ще більше схудла.

Але найбільше страждала стара психологічно. Їй було дуже шкода за життям у селі, за рідною хатою, за городом та природою.

Єдиною втіхою був маленький Андрійко. З ним вона тепер могла бавитись стільки, скільки лише хотіла. Хлопчика на неї залишало молоде подружжя часто.

У чужому місті стара нікого не знала, тож навіть посидіти на лавиці і поговорити не було з ким.

А одного разу Вадим із родиною поїхав у гори на три дні, залишивши бабу Маріку вдома саму. Коли родина повернулась, чоловік знайшов на кухонному столі конверт із грошима. У ньому були всі бабині заощадження. Відкрив – 10 тисяч гривень. Вадим аж підстрибнув від радості. Хотів піти подякувати старій. Але, відчинивши двері кімнати, остовпів. Вона лежала на підлозі. Пробував привести її до тями, та марно, жінка була вже мертвою.

Так ніколи ніхто й не дізнався, що трапилось.  Лікарі причиною смерті назвали інсульт. На похорон із села приїхало багато знайомих баби Маріки. Люди перешіптувались і зневажливо  поглядали у бік Вадима.

Аби менше було розмов, він зробив поминки у досить пристойному закладі, але все одно односельці старої звинувачували в її смерті його.

Можливо, про цей випадок усі б давно забули, якби не побачили на балконі у Вадима якусь стареньку жінку. Сусіди почали цікавитись у Насті, хто це. Вона розповіла, що чоловік знайшов нову родичку, тож вони тепер доглядатимуть за нею. До того ж жінка похвалилась, що невдовзі переїжджають, бо купили будинок в Ужгороді.

А через кілька днів усіх приголомшила новина: Вадим загинув у аварії.

Хтось, почувши трагічну звістку, поспівчував Насті, хтось не надав їй значення, але більшість були переконаними, що це розплата за гріхи, бо за кожен вчинок у житті потрібно відповідати. Якщо не перед людьми, то перед Богом.

Оксана ПРИЙМАК, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)