Чому на Закарпатті зради засуджувалися, але село жило в очікуванні чергового скандалу
Колись давно, коли сексу в Радянському Союзі ще не було, у моєму рідному селі Довге, що на Іршавщині, яке нараховує майже сім тисяч жителів, жили-були дві «рожеві» жіночки. Чим вони займалися у хаті однієї з них, де періодично закривалися, ніхто не знав, але про те, що вони нетрадиційної орієнтації, говорили всі, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Точніше, не так говорили, як знали про це. Знали та й знали – ніхто ніколи тих жінок не ображав, не обмежував у правах, не принижував, не дивився на них криво чи з підозрою. Сільська суспільна мудрість вища того, щоб заглядати у ліжко до ближнього. Хто з ким спить, хто чим займається у своєму ліжку під своєю ковдрою – то його особиста справа. Хоча знати про особисті уподобання членів громади ніхто нікому теж заборонити не міг. Тому і поєднувалися у житті нашого села (та і кожного українського села) непоєднувані речі: сексу не було, а діти народжувалися; про гомосексуальні стосунки ніхто не знав, а про лесбіянок і геїв говорили; подружні зради засуджувалися, але село жило в очікуванні чергового скандалу…
Ті дві жінки давно померли, молодь про них знає хіба із розповідей старшого покоління. Але у той далекий час, у минулому тисячолітті, я так думаю, тим жінкам і в голову би не прийшло організувати мітинг із веселковими прапорами. На мітинги вони, як і всі тогочасні громадяни «совіцької» імперії, звичайно ходили. Але ходили під червоними прапорами. Можливо, можна таке припустити, що одна з них (чи навіть обидві) колись несли в руках транспарант «За рівність і братерство!», бо травневі чи жовтневі демонстрації рясніли всілякими лозунгами, портретами та прапорами – уникнути «добровільного» права нести щось із цього на параді було майже неможливо. Правда, під рівністю тоді розуміли щось зовсім не таке, як нині, тобто 17 червня, коли у столиці нашої держави проходить «Марш рівності». Але про це трохи згодом.
Вченими провідних університетів світу доведено, і це вже не викликає сумнівів у більшості цивілізованих двоногих планети, що окремі особи серед людей, як, до речі, і в тваринному світі, народжуються із нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Це факт. Це не лікується. Це треба навчитися сприймати і усвідомлювати як даність, як аксіому. Це таке саме, як руде волосся, як довгі ноги у жінок, як лисина у чоловіків, як розмір ноги чи ще чогось там, що має значення. Це таке саме, як зріст, статура, відстань між очима… Це те, що ми змінити не в змозі. І не треба навіть пробувати. У нашому селі це знали завжди. Бо народна мудрість концентрувалася саме в селах. Саме тому комуняцький режим і нищив українське село. Але тепер не про це.
За висновками вчених, в Закарпатті наразі проживають 1500 осіб з гомосексуальною орієнтацією. Це 0,13% населення області. Якщо врахувати, що багато з наших виїжджають на заробітки, то можна припустити, що разом із заробітчанами кількість ЛГБТ може бути більшою як мінімум удвічі. Тобто – 0, 3%. В Україні відсоток таких людей доходить до одного, що не перебільшує загальносвітового показника. Отже, все в нашому царстві у плані гомосексуалізму у порядку. Це вам, панове засідателі, не ВВП, не рівень корупції, не рівень життя і навіть не середня тривалість того ж таки життя.
Що стосується відношення нашого суспільства до сексуальних меншин, то воно таке саме, як і відношення до національних меншин. Якщо нема ніяких провокацій – нема і реакції. Якщо угорська національна меншина у Берегові нахабно вивішує на українських державних установах свої національні прапори – знайдуться представники радикальних угруповань, які знімуть ті прапори. Кожне подразнення викликає рефлекс. Це теж закон. Це аксіома. З цим ми теж не можемо нічого зробити – так само, як і з розміром своєї ноги чи з відбитками пальців. Це треба сприймати так само спокійно і мудро, як ми сприймаємо присутність у нашому суспільстві того одного відсотка, про який ми вже говорили.
Меншість ніколи не буде диктувати своїх умов більшості. Але в цивілізованому світі і більшість не диктує своїх умов меншості. Люди знаходять можливості мирного співіснування. Наше багатство в різноманітності. Хоча наша біда і наші проблеми теж у нашій різноманітності. Ми сильні різноманітністю і слабкі через неї. Це такий самий парадокс, як парадокси високоморального і одночасно розпусного сільського життя. Як плюс і мінус, які є у кожному з нас.
Отже, якщо більшість у буденному житті толерантно чи навіть байдуже ставиться до сексуальної орієнтації свого ближнього, очікуючи від ближнього того ж самого, то і ближній, навіть якщо він належить до меншості, мав би відповідати тим самим. Але посттоталітарне суспільство ще не вилікувалося від хвороби диктату. Хворою залишається як більшість, так і меншість – це стосується не тільки сексуальної орієнтації, але і всього нашого життя. Великий бізнес поїдає конкурентів і нищить малих підприємців, великі партії поглинають або купують малі, сильний подавляє слабшого… Слабший подавляє ще слабшого, той – безпомічного… Якщо нас сімдесят років учили бути однаковими, то ми не можемо так одразу сприйняти те, що ми різні. І ті, меншини, як продукт тієї ж таки системи, теж не можуть цього зрозуміти. Бо те, що вони інші – не є предметом їхньої гордості, не є їхнім досягненням, не є нагородою, відзнакою чи особливим званням. А якщо так, то для чого ці всі паради і марші? Люди з обмеженими фізичними можливостями не виходять на марші рівності, хоча їх наше суспільство ображає найбільше. Людина на інвалідному візку не може самостійно зайти ні в крамницю, ні в маршрутку, ні у власну хату. Кому, як не таким людям, організовано виступати б за свої права? Але робота з такими людьми – це цілком інша політика.
А тепер про «Марш рівності». З переконаністю і впевненістю у своїй правоті хочу заявити, що питання ЛГБТ – це ще одна спроба розділити націю і відволікти увагу суспільства від нагальних проблем. Бо цілий тиждень усі соціальні мережі, телеканали, ЗМІ, усі працівники в офісах і домогосподарки біля баняків обговорюватимуть парад сексменшин, а не війну, не культуру, не день батька, не ріст корупції, не чергові злочини олігархів. А за цей тиждень загинуть кілька наших воїнів, кілька мільйонів доларів вивезуть у офшори, зроблять кілька маніпуляцій із свідомістю виборців і таке інше. Ми всі з вами, дорогі мої читачі, рівні перед проблемами. А когось із нас хочуть зробити рівнішими.
Під час Революції Гідності поліція воювала проти народу. Поліція України не охороняла жодного з Небесної Сотні, хто готовий був віддати і віддав своє життя за майбутнє України. Коли гідність народу топтала жменька злочинців – поліція охороняла злочинців. Майдан Свободи, Гідності і Рівності не заслужив такої уваги, як 3,5 тисячі геїв, яких охороняли 2,5 тисячі поліцейських. Чи це тільки мені здається, любі друзі, що це комусь та вигідно?
Василь КУЗАН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
