Що має закарпатська ослиця спільного з Ісусом Христом
А ще закарпатське оленятко Чейзі вже підросло і хоче наречену
Газета «Неділя Закарпатські новини» продовжує вивчати Закарпаття і знайомити читачів із унікальними місцями нашого краю. Цього разу ми побували в Хусті на страусиній фермі Василя Переца. Справа в тому, що рівно два роки тому, у червні 2016 року, до нашої редакції зателефонували діти з Ракоша Хустського району і просили приїхати. Хлопці пояснювали дуже незрозуміло, ми так і не змогли збагнути, де саме вони живуть і куди конкретно нас запрошують. Та головне, що вони розповіли, це те, що хтось убив дорослу оленицю і до них додому прийшло оленятко, тож діти хотіли, аби ми сфотографували його і написали про тваринку, щоб хтось її забрав «у добрі руки».
Тому ми порадили їм звернутися до господарів страусиної ферми, де вже давно мирно вживаються на одній території різні види тварин. Як з’ясувалося згодом, хлопці так і зробили. Отже, сьогодні ми дізнаємось, як живеться нашому старому знайомому і якою є косуля зараз… Адже нам надзвичайно приємно, що газета «Неділя Закарпатські новини» причетна до долі оленятка і не лише інформує читачів про найважливіші події в області, але й допомагає рятувати братів наших менших.
Малюк Чейзі шукає дружину
Чейзі, а саме так назвали малюка нові господарі, уже дорослий самець. У нього на голові трохи волохаті ріжки. Видно, що на початку осені він їх уже скине.
Виходить, Чейзі вже дорослий і йому потрібна наречена.
Та, за словами ґазди Василя Фіцая, самицю йому знайти не вдається. Хоча в природі у косуль полігамія і один «хлопець» може мати одразу 2-3 «дружин», та в хустського «жениха» поки що немає жодної.
Живе Чейзі у вольєрі один, хоча на фермі, наче в ковчезі Ноя, тварин багато, але поні неохоче ділять територію з іншими, навіть із ослицею Дельфіною. Але про них – трохи згодом.
А зараз Василь Перец поринає у спомини і пригадує, якими були перші дні підопічного у новому місці.
«Діти, які знайшли малюка, запевняли, що матері в нього не було. Батьки ж утримувати вдома дике лісове оленятко не хотіли. Мені вдалося дізнатися, що його маму вбили мисливці. Хто це зробив – невідомо, адже зізнаватися ніхто не хотів, бо тварина є Червонокнижною, – каже господар. – Її забрав мій зять, оскільки дітям, які настійливо телефонували, порадили звернутися саме до нас, адже на нашому «пташиному дворі» вже багато років діє справжній міні-зоопарк. Тож Вася, мій зять, поїхав шукати, де саме знаходиться маленький «сирота». Хлопці достеменно пояснити дорогу не вміли, тож він блукав із автівкою доволі довго».
Спочатку косулю пустили до кіз, однак дорослі ламанчі поставилися до незнайомця, нехай і дитинчати, не надто дружньо, тож новачок оселився в окремому вольєрі, де мешкає досі.
А до розмови долучається зять власника.
«Я годував його спочатку з піпетки, потім – із дитячої пляшечки, – зізнається Василь Фіцай. – Малюк був дуже голодним і худим. Видно було, що недоїдав, оскільки без матері прожив на той час уже кілька днів. Але незабаром я відгодував його, спочатку – козячим молоком, а згодом і іншими кормами. Тепер він залюбки харчується травою, має дуже спокійний норов, із допитливістю знайомиться з відвідувачами, позує перед фотоапаратами. Якщо приручити дорослу тварину неможливо, то наш Чейзі, опинившись на фермі ще крихітним створінням, виріс дуже ручним».
До відвідувачів косуля справді підбігає одразу, часто лащиться, мов собака.
«Наш маленький родич оленя з красивою статурою, симпатичною мордочкою і довгими вухами – як жайворонок, любить прокидатися дуже рано. Він фактично будить інших тварин, правда, робить це тихо, – ділиться думками Василь. – Природою так закладено в генах, що косулі активні в сутінках, їм до снаги гуляти під час сходу сонця. Я перечитав багато літератури і добре вивчив поведінку свого юного підопічного. Звичайно ж, хотілося б придбати йому подругу, щоб не сумував. Благородний «бембі» має таку мирну вдачу, що інші тварини його ображають».
Крім трави косулі подобається ласувати сухариками, якими нерідко пригощають її туристи, і хоч це не найкраща їжа, навіть шкідлива для тварин, але діти дуже часто пропонують Чейзі саме її. А загалом, як переконує Василь Фіцай, меню тваринки майже таке ж, як у поні, ослиці та кіз.
«Годувати косуль можна жолудями, коренеплодами, травою, різними лісовими плодами. Рослинну їжу, щоправда, можна додавати в раціон лише з другого місяця життя», – стверджує ґазда.
А Чейзі тим часом довірливо поглядає на нас та підставляє спину, аби її погладити. Чим не вірний надійний друг, про якого можна тільки мріяти?
Християнська ослиця та господарка вольєру – Геля
Тим часом ми вирушаємо до іншого вольєру. Там живуть милі поні та ослиця.
Історія появи Дельфіни на фермі доволі символічна, навіть незвичайна… Про це з неприхованою любов’ю розповідає господар ослиці з «морською» кличкою.
«Родом вона з Угорщини. У нас тваринка з’явилася напередодні релігійного свята, яке називається Вхід Господній до Єрусалиму. Це – досить знаково, адже Христос у столицю Ізраїлю перед тим, як його стратили і він воскрес, в’їхав саме на спині ослиці, – розповідає Василь Фіцай. – Крім того, на спині у Дельфіни знак… у вигляді хреста».
Тож жартома на фермі Дельфіну звуть християнською ослицею та зайчиком, який їсть після шести.
«Загалом утримувати її легко. Влітку ослиця пасеться, взимку – смакує сіном. За один раз може з’їсти десь півкілограма зерна. Однак наша підопічна має в меню і улюблені страви. Це – печиво. Полюбляє вона ще й гілки дерев, які сама собі обриває та хліб, – каже Василь Фіцай. – Звісно, даємо їй і різні вітаміни, мінеральні добавки. А зайчиком її я називаю через те, що має великі вуха. Щодо догляду – то шерсть потребує розчісування і миття».
Цікаво, що осли – перші тварини, яких приручили люди, вважається, що їх використовували під час будівництва пірамід єгиптяни. Завдяки своїй витривалості зараз вони живуть майже в усіх країнах світу і досить високо цінуються. Наприклад, у Ірані добрий їздовий осел коштує дорожче, ніж кінь. До речі, народна мудрість про впертого віслюка справді відповідає дійсності.
«Дельфіна – дуже комунікабельна, правда, деколи буває не в настрої. Що осли вперті – дійсно правда. Коли вона не в гуморі – її не зрушити з місця, не підійде. Хоча наша дівчинка дуже розумна, терпляча і кмітлива. Може возити на спині дітей, а може просто вередувати, – зізнається власник ослиці. – Цікаво, що колись молоко цих універсальних тварин вважалося найкращим засобом від туберкульозу. В Англії навіть існувало повір’я, що якщо діти їздитимуть на ослові, їх не зможе вразити така недуга, як коклюш. А от за часів Клеопатри ослиць розводили з косметичною метою – для одержання молока, яке використовували як препарат для схуднення, омолодження шкіри та освітлення кольору обличчя».
До речі, різновидів ослів існує не так багато, як коней. Хоча основним призначенням вуханів є перевозити вантажі, однак закарпатській Дельфіні з угорським корінням цього робити не потрібно. Її призначення – розважати малечу. І виходить у неї це настільки добре, що діти, всього раз побачивши її, просяться на ферму знову й знову.
Та головними у копитному вольєрі все ж є поні, а господаркою заслужено вважається самиця Геля.
За словами Василя Переца, про коней він мріяв із дитинства, але так склалося, що завів не великих, а маленьких.
Пара допитливих грайливих поні проживає на фермі вже близько десяти років. Коні дружелюбні, гостям радіють і при цьому видають характерні звуки, схожі на іржання.
Більше того, головна самиця чатує на гостей у «віконечку» на огорожі. Вона дуже любить їсти і за печивом готова навіть залізти людям у сумки. І така пристрасть до солодощів на поні помітна – вона досить габаритна, але водночас прудка і може так вдарити інших поні та ослицю копитом, що вони навіть побоюються до неї наближатись, особливо Дельфіна.
Чорний симпатичний самець Мірчу теж любить пригощання, але до туристів підходить обережно, аби не дістати копка від партнерки.
«Можна сказати, що наш міні-зоопарк міжнародний. Адже головна «родзинка» господарства – африканські страуси – потрапили сюди зі Словаччини, американські кози – з Чехії, самець поні – з Румунії, самка – з Німеччини, – розповідає власник господарства. – А от наша Майя – плід любові Мірчу та Гелі, є справжньою українкою. Їй уже три роки, але вона все ще періодично підходить до матері і п’є її молоко. Через це Геля не може завагітніти, адже почувається матусею, що годує малюка. Хоча її дочка вже така доросла, що може сама мати дітей. Якось ми пробували роз’єднати поні і відселили Майю до іншого вольєру. Та Геля за нею так побивалася, так нервувала, що копитами рознесла огорожу і помчала до доньки. Отже, як сувора мати, поні досі виховує своє дитинча, що за розмірами навіть більше за неї».
Цікаво, що міні-коні мають дуже сильну інтуїцію, відчувають внутрішній душевний стан тих, хто підходить до них, блискавично вгадують їх настрій та наміри. Тому й не дивно, що чисті душею діти, одразу стають їхніми близькими друзями… За смачні пригощання вони їм вдячно лижуть руки.
Закарпатські ровесники динозаврів через 36 годин після народження бігають
Про пташине господарство Василя Переца нині знають далеко за межами України. До його обійстя з’їжджаються туристи як із різних куточків нашої держави, так і з Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі, Канади, Франції, Швейцарії, Данії, США… Підопічні закарпатського фермера стали улюбленцями не тільки дітей, але й багатьох народних умільців, які замовляють у фермера пір’я, шкаралупу яєць, шкіру та навіть кістки, які використовують для виготовлення сувенірної продукції.
Більше того, сьогодні майже всі страусині ферми, що є в області, закупили пернатих саме в хустського страусівника.
Про цих птахів уже писано-переписано і до фотокамер вони настільки звикли, що поспішають до гостей, аби позувати.
Але нам поталанило більше, бо ми стали свідками появи на світ маленьких страусенят.
Вилупилося їх у Василя Переца аж два десятки.
Пташенята такі великі, що мають розмір майже дорослої курки. Так і хочеться сказати закарпатським господиням: забудьте про звичну домашню птицю, розводьте страусів. Щоправда, така курка може так вдарити ногою ґазду, що той перевернеться. А ще страус може пережити господаря, адже протяжність життя цих велетенських пернатих близько 70 років, майже як і в людей.
«Хоч страусенята мають вилуплюватися з яєць самі, я їм допомагаю, бо шкаралупа дуже міцна. Для розведення використовую інкубатор, так безпечніше, – каже Василь Фіцай. – Через 36 годин новонароджене страусеня повністю обсихає та вже може бігати. Важать малюки від 500 до 900 грамів, залежно від величини яйця. У перші 3-5 днів після виведення страусенята не потребують їжі, тому що використовують поживні інгредієнти із жовткового мішка, що втягується в черевну порожнину перед вилупленням».
У малят великі масивні лапки, але вони дуже лякливі. У руках ґазди вони трусяться, але не від холоду, а від страху. Невдовзі вони звикнуть до відвідувачів, а поки що хай підростають.
А ми прощаємось та обіцяємо неодмінно повернутись на ферму, адже там завжди неймовірно цікаво.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
