Зсуви, паводки, засухи… Чому природа мститься закарпатцям

Еколог Оксана СТАНКЕВИЧ-ВОЛОСЯНЧУК розповіла про  пластикові ріки, ужгородських лебедів та екологічну ситуацію в області, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

На Закарпатті, яке сам Бог нагородив райською природою, на жаль, існує ряд проблем, пов’язаних із довкіллям. Крім того, на територію посягають ще й люди, яким байдуже її майбутнє, намагаючись то спорудити в заповідних місцях туристичні об’єкти, то поставити на ріках Смарагдової долини міні-ГЕС. Загалом загроз нашому краю багато. Тож природа часом не витримує такого тиску і нагадує про себе зсувами, паводками та вітровіями.

Отже, які існують на Закарпатті екологічні проблеми, що відбувається з лісами та водоймами, до чого може призвести втручання в екосистему недобросовісних забудовників? Про це та інше у прес-центрі газети  «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» розповіла кандидат біологічних наук, еколог, співголова Форуму екологічного порятунку Закарпаття, експерт-еколог ГО «Екосфера» Оксана СТАНКЕВИЧ-ВОЛОСЯНЧУК.

Зараз найбільш гострою проблемою області є спроба забудовників звести на річках, які протікають через Закарпаття, міні-елекростанції. Громадськість всіляко опирається цьому, правники навіть судяться з представниками міні-ГЕС, а ті, у свою чергу, не хочуть відступати. Чи справді подібні об’єкти є такою серйозною загрозою для природи нашого краю? Чим небезпечні міні-ГЕС?

Почну з того, що до об’єктів малої гідроенергетики відносяться малі ГЕС згідно з міжнародною класифікацією, потужністю до 30 МВт (в Швейцарії, Україні не більше 10 МВт), міні-ГЕС – від 0,1 до 1,0 МВт, мікро-ГЕС – не більше 0,1 МВт.

Тож коли говоримо про малу гідроенергетику, слід розуміти, що мова йде про електростанції потужністю  від 10 КВт до 10 МВт.  Ми торкнемося міні та малих ГЕС через те, що мікро-ГЕС не становлять великої небезпеки для річок, оскільки працюють у режимі природного стоку. А от міні-ГЕС та малі ГЕС, які зараз будують у Карпатах, як правило, це – об’єкти з підпірною деривацією  (відведенням води від русла річки на турбіну по каналу або по трубі). Це означає, що обов’язково такі об’єкти мають бути оснащені підпірною греблею, акумулюючим водосховищем і системою деривації. Кожен із цих чинників містить небезпеку, негативно впливає на довкілля, що врешті-решт приводить до деградації річкової екосистеми. Карпати – гори низькі, у нас дуже малий перепад висот, тому тут будуються саме такі ГЕСи – змішаного типу, тобто, з підпірною деривацією. Сама гребля фактично ділить річку пополам  і одна частина річки має своє життя, друга – своє і зазвичай ці частини дуже слабо між собою пов’язані. У нас не зводять переливні греблі, навіть якщо роблять рибохід, то в нього невелика пропускна здатність,  тож у руслі після деривації залишається досить мало води. Гребля також є перешкодою для міграції риби. Зокрема, згідно з останніми дослідженнями Інституту гідробіології Академії наук, у Карпатах жодна ГЕС не має функціонального рибоходу. Нібито він і є, але фактично риба по ньому пройти не може, або рибохід є придатним лише для одного виду риби, скажімо, для форелі. Інші види риб, наприклад, харіус європейський, лосось дунайський чи коропові види взагалі не мають шансу пройти по тих рибоходах. Крім того, забудовники міні-ГЕС обіцяють зариблювати водойми. Але зариблюють вони їх тільки фореллю струмковою, хоча в річці живе й інша риба, яка теж потерпає від діяльності МГЕС, але про яку чомусь забувають. Більше того, у природної популяції тієї ж форелі практично немає шансів самовідтворюватись і чисельність поповнюється лише через штучне зариблення.

Від зміни природного гідрологічного режиму річки потерпає не лише сама річка, але прирічкові екосистеми: адже період посухи та обводнення з моменту будівництва підпірної греблі регулюється вже не природними процесами, а потребами електрогенерації.

Коли річки трансформують будівництвом МГЕС, у таких змінених річках пришвидшуються інвазійні процеси, тобто, в гірську річку потрапляють види риб, які в принципі там не мали б бути, приміром, ставкові, або взагалі чужорідні для нашого краю. Це стосується не тільки риби. У водосховищах, які утворюють і тілі гірської швидкоплинної річки,  повністю змінюється флора і фауна: береги заростають рогозом, у воді з’являються ставкові жаби, заселяються бобри, які у гірських річках не водяться… тобто, проходить повна трансформація екосистеми.

Чим ще не є корисними водосховища? Вони депонують парникові гази і сприяють виділенню метану, одного з найнебезпечніших парникових газів, який через десяток років, за оцінками фахівців, відіграватиме домінуючу роль у перегріві планети. Отже, коли кажуть, що гідроенергетика не впливає на клімат, це є неправдою.

Існує й інша небезпека водосховищ. Мальки риб, які змогли пройти рибоходом у верхів’я та віднереститись, скочуються течією вниз і, потрапляючи у водосховище, більша частина їх гине. Адже у водосховищі майже немає течії, мальок, який паде на дно, задихається в мулі.

Для Карпат актуальною є також і проблема централізованої системи очищення стоків, адже особливо в селах такого просто немає. Тому всі стоки, які потрапляють у річку, що містить водосховище МГЕС, стають добрим середовищем для розмноження одноклітинних організмів. За бактеріологічними показниками вода в таких водоймах у 5 і більше разів забрудненіша за протічну. Якщо на річці збудовано каскад ГЕС і каскад водосховищ, річка практично втрачає здатність до самоочищення.

І останній один удар, який завдається гірським річкам через МГЕС, це сам факт деривації, тобто, забір з русла води. Навіть після греблі тече вже не річкова вода, а озерна. Вона має інші фізичні та хімічні властивості, через що пришвидшуються ерозійні процеси дня річки. Багатьом на Закарпатті ж знайомо, коли зникає вода в колодязях, через падіння ґрунтових вод. Тож нижче греблі є велика імовірність, що люди не будуть мати у колодязях води.

Загалом факторів дуже багато, є цілий комплекс чинників, які негативно впливають на річкову екосистему через малі та міні електростанції. Тому вирішити всі питання лише будівництвом «правильного» рибоходу неможливо.

А що можете сказати про вітряки. Зараз про те, на полонині Боржава планують будувати вітрову електростанцію також багато говориться. Чи справді вона також може становити загрозу для природи?

Наша організація ГО «Екосфера» підтримує розвиток вітроенергетики в Україні. Звичайно, вітрова електростанція може нести небезпеку для птахів і кажанів. Якщо об’єкт знаходиться десь біля житлових кварталів, будинків, то обов’язково беруться до уваги ще й рівень шуму, мерехтіння тіней, вібрації, електромагнітні поля,   бо це може негативно впливати на людей та тварин. Тому при проектуванні вітропарків важливо обирати такі місця, де вітряки не стоять на шляху міграційних коридорів диких тварин і щоб побічними ефектами не впливали негативно на все живе. При врахуванні цих моментів вітряки не є шкідливими для довкілля. Але чому на Закарпатті почалася дискусія. Тому що інвестор вирішив побудувати високогірну вітрову електростанцію, при чому, досить потужний вітропарк на 120 МВт на самій вершині одного з найвищих хребтів Українських Карпат. На сьогодні в Європі є лише один високогірний вітропарк у Австрії і він значно менший за кількістю вітряків та потужністю, від того, який хочуть будувати на полонині Боржава. При цьому він не знаходиться на основному хребті. А у нас вітряки хочуть розташувати на одному з основних хребтів, який має важливе природоохоронне значення, є об’єктом Смарагдової мережі, туристичною Меккою, знаходиться у субальпійському поясі, який є дуже рідкісним і унікальним ландшафтом для України в цілому. Тож основна хвиля протестів, яка піднялася у області  спрямована не проти вітряків як таких, а проти розміщення вітропарку саме на полонині Боржава. Якщо вітряки розташують нижче, як хочуть зробити у Турківському, Рожнятівському районах Івано-Франківської області, або як вже побудували у Старому Самборі, що на Львівщині, серед закинутої промислової зони, де немає нічого цінного для природи, заперечень не буде. Там вітряки є туристично привабливим елементом запустілого трансформованого ландшафту, який досі не представляв жодного природоохоронного та туристичного інтересу. А на Закарпатті цими ж вітряками хочуть спаплюжити наявні унікальні для України природні цінності, наймальовничіші ландшафти дикої природи, заради яких вже зараз на Боржаву приходять туристи.

Та проблема в тому, що назустріч турецький інвестор  іти не хоче, хоча представникам інвестора усі науковці-біологи, географи та геологи, а також експерти з туризму та охорони природи, представники органів місцевого самоврядування Міжгірщини в один голос кажуть: «Спустіть вітряки вниз і ми вас підтримаємо». Але турки вперто стоять на своєму.

Зараз надзвичайно багато дискусій із природу Свидовця. Бути чи не бути там курорту? Чим він може становити небезпеку для закарпатців?

Питання дуже складне. Фактично Свидовець – це один із останніх диких куточків Карпат, що має високу цінність не тільки за своїм біорізноманіттям, але й фактично це – ДЕПО води усього верхів’я Тиси.

Там досить тривалий час гори залишаються засніженими і там є 9 льодовикових озер. Фактично Свидовець – це парк льодовикового періоду, біологічна, гідрологічна, геологічна пам’ятка, адже в тих озерах живе унікальна гідрофауна не те що для України, але й для всієї Європи. Ніде в Карпатах немає таких видів живих організмів, які є лише в одному озері на Свидовці. Треба розуміти, що та територія з усіх боків захищена пралісами, там є об’єкти природо заповідного фонду і їх створювали не просто так, а для того, щоб зберегти озера й територію водозбору. Сама ріка Чорна Тиса також є об’єктом Смарагдової мережі, як і Свидовець. Крім того, Чорна Тиса є ще й іхтіологічним заказником, що свідчить про те, що там є цінні види риби, їхні нерестилища та місця нагулу, а цілісність і непорушність території водозбору забезпечує якість та кількість води. Якщо там, у Рахівському районі, ніде немає населеного пункту більше 15 тисяч населення, то в горах де й формується цей водозбір, пропонують збудувати ціле туристичне містечко на 22-28 тисяч людей. Це як Трускавець. Там уже є проблема з колодязною водою, бо всюди у Карпатах ми вже відчуваємо наслідки змін клімату на планеті. Ми бачимо, як падає водність у річках Карпат. А вода – це  ресурс, із яким доведеться місцевому населенню ділитися з таким потужним комплексом, який споживатиме значно більшу кількість води та енергії, ніж сьогодні їх споживають у Ясінях чи в селі Чорна Тиса. Адже людина в селі споживає набагато менше води, ніж будь-який вимогливий турист, що приймає п’ять разів на добу душ, якому потрібен зливний туалет, щодня чисті рушники та багато іншого. Люди просто не думають над тим, чи там, внизу, для них залишиться ще води чи ні, щоб попити їм самим та напоїти худобу. А що станеться, якщо екосистема, яка зараз забезпечує цей регіон якісною питною водою здеградує?!  Наслідки можуть бути дуже непередбачуваними. Я дивилася Схему планування території Закарпатської області – основний містобудівний документ Закарпаття – і там в пояснювальній записці чітко вказано, де у Рахівському районі і на скільки потрібно збільшити спроможність туристичних комплексів приймати туристів. Мова йде якраз про ці 22 тисячі, але з них – 10 тис. у Ясінях, 5 тис. у Рахові, 5 тис. на турбазах у долині Білої Тиси тощо. Там вже існують турбази, існує інфраструктура, гірськолижні витяги і траси, під які теж колись рубали ліс. Їх просто треба реконструювати. Чому не реанімувати це? Чому не дати робочі місця всьому району? Тим більше, що ці об’єкти розкидано рівномірно по усьому Рахівському району. Тож чому не зменшити тиск на одну точку, яка є цінною саме в природному плані? А що буде, якщо курорт почнуть будувати, виріжуть ліс і раптом трапиться економічний спад і його спорудження не зможуть завершити, адже будівництво планують здійснювати протягом 12 років. Чи не є неоправданим ризиком будівництво найбільшого в районі міста високо в горах виключно для туристів? Будь-яка світова чи регіональна економічна криза призведе не неминучого запустіння та деградації цього місця. Туристичне місто вимре, а природні ландшафти буде зіпсовано назавжди. Дуже ризиковано ставити такого монстра в основу всієї економіки маленького куща. Крім того, ні з Ужгорода, ні з Лопухова туди доїхати неможливо, нормальних доріг немає. Тож чи поїдуть туди туристи так масово, як очікується? Можливо, з Буковеля, для мешканців іншої частини України дорогу із зроблять, але з чим залишаться закарпатці? Тобто, чи матиме з цього користь наша область? А європейський турист туди не приїде, не той рівень сервісу. Жодна людина, яка може поїхати в Альпи, де є широкий спектр якісних туристичних послуг, не їде в Буковель і навряд  чи поїде у Свидовець. А курорт передбачається зробити у 5-6 разів більший за Буковель, де, до речі, теж немає повної наповненості. Отже, виникає ряд питань… Звичайно, ми повинні говорити про розвиток того регіону, але можливо акцент  треба ставити на багато маленьких курортів, а не на одного гіганта. Наприклад, як у Пилипці, Воєводині, Ізках та в інших куточках області.

– Чому на Закарпатті «зацвітають» річки та озера? Це – екологічна проблема чи звичайне явище?

– «Цвітіння» води в озерах або у водосховищах, на річках, де побудовані МГЕС, – це сигнал того, що вода забруднена біогеном. Це і стічні води, наприклад, з каналізації, і змив ґрунтового шару з полів, якщо поблизу є рілля. Це дуже негативне явище, яке призводить до стрімкого зменшення кисню у воді, особливо зі зростанням температур атмосферного повітря. У гірських річках, які є добре протічними, такого явища практично немає. Однак останнім часом ужгородці звертають увагу на потемніння води в Ужі через заростання річки водоростями. Це – нормальне явище, яке відбувається через падіння рівня води. Зараз річний стік у Карпатах трішки збільшився, але в сезонному аспекті у нас є дуже тривалі періоди посухи, коли рівень води стає мінімальним. Через падіння рівня води в Ужі ця водорость – уруть – займає великі площі, а річка наче заростає… Ужгородці лякаються тих водоростей, які живуть у воді, бо вода темніє, а раніше нам такого бачити не доводилось. Однак коли рівень води підніметься, на колір вона стане звичною. Тобто «зацвітання» таких протічних річок, як Уж – це не якась інвазія, не щось страшне, а природний процес. Раніше, коли рівень води був вищим, ця рослина просто не мала шансу на виживання.

– Поговоримо про улюблене місце багатьох ужгородців – озеро біля «Кірпічка». Зараз туди взагалі почалося паломництво через лебедину пару, що вивела пташенят. Але ж там не найкращі екологічні умови, є сміття, чагарникові зарості. Як гадаєте, чому птахи облюбували саме цю місцину, а не якусь іншу, скажімо, Чорні озера?

– «Кірпічка» для мене також є улюбленим місцем, адже я, перш за все, орнітолог, тобто моя перша біологічна спеціалізація – орнітологія, і лише потім екологія. Чому тут поселилися птахи? Їм важливо, щоб була водойма і щоб були на ній зарості. Чому вони облюбували не Чорні озера – важко сказати. Чомусь «Кірпічку» вони полюбили. Я вже роки спостерігаю за гніздуванням різних видів… вони не сприймають сміття як щось загрозливе, тобто целофани, пластик їм шкодять, але вони цього не знають. Їм головне, щоб вони могли відкласти яйця і вивести потомство. І на «Кірпічці» саме це можна успішно зробити. Дуже приємно, що в цьому  році маємо перший виводок лебедів. Це – велика орнітологічна подія не тільки для нашого міста, але й для Закарпаття в цілому, адже в Ужгороді лебеді-шипуни з’явилися в 90-х роках минулого століття, та лише тепер маємо перших лебедят. Загалом випадки гніздування лебедів у нашій області є поодинокими.

– Чи є ймовірність того, що малята, коли виростуть, залишаться в Ужгороді?

– Так. Уже добре, що в цьому році лебедина пара не відлетіла. Для цих птахів важливо, щоб взимку водна поверхня не замерзала.  Якщо водне дзеркало не замерзає, вони можуть залишатися. Лебеді в озері знаходять усю поживу, яка їм потрібна. Враховуючи, що тут вони вивели діток, є вірогідність того, що можуть не полетіти потім у інше місце, якщо, звичайно, хтось не буде їм надокучати. Хоча тішить, що люди люблять їх і, сподіваюся, не скривдять птахів. Можливо, ця пара у нас залишиться.

– Зараз у річках та озерах Закарпаття дуже багато пластику. У Інтернеті періодично з’являються фотографії забруднених водойм, встелених поліетиленовим килимом. Чи можна цю проблему якось вирішити?

– Звичайно можна, лише треба бажати цього, але в нас в області мало хто хоче цим займатися. Починаючи від сільських голів, які не виконують свої прямі обов’язки, покладені на них законодавством, закінчуючи обласною владою, якій треба більш активно включатися в роботу. У нас є затверджена ще у 2013 році єдина в Україні обласна стратегія управління відходами на 15 років, де покроково, з фінансуванням, було розраховано до копійки що і коли ми маємо зробити й скільки це буде коштувати. Обласна адміністрація бажала мати цю стратегію, її розробили за допомогою міжнародних експертів, затвердили і поклали в шухляду. За всі ці роки вже мали би знайти можливість побудувати хоч один полігон для твердих побутових відходів за сучасними стандартами, як того вимагають європейські директиви. Єдиний полігон зробили в Яношах. Але його не довершено. Немає грошей? Можна попросити з державного фонду регіонального розвитку. Проте довести його до ладу треба, бо він би міг обслуговувати не лише Берегівський, але й частково Мукачівський район. Сміття багато і в лісах. Та чому? Усе через те, що нікуди його подіти. Ми ж маємо не полігони та сміттєпереробку, лише сміттєзвалища. Лише в Ужгороді якісь там вимоги щодо облаштування полігону виконані, хоча ще радянських стандартів, але то не є полігон європейського зразка. Гадаю, що сміття – то проблема влади, яка не хоче шукати можливості для вирішення питання.

– Розкажіть трохи про себе як про особистість. Як ви стали екологом? Що до цього підштовхнуло?

– Коли я прийшла в університет, у мене було кілька ідей щодо того, чим я хотіла займатися. Але завжди знала, що буду зоологом, ще зі школи. Свою першу курсову пішла писати до Антона Антоновича Гвоздака, він був орнітологом. Тоді я зацікавилась птахами і вирішила для себе, що це та група, яку мені найцікавіше буде вивчати. І саме він вперше зацікавив мене екологією. Із цього все почалося. А потім я захистила дисертацію і працюю в природоохоронному русі з 1999 року. Такі рухи мене приваблювали й раніше, особливо мені подобалося, як це відбувається за кордоном. У 1997 році мені пощастило і бо я як член українського товариства охорони птахів поїхала до Німеччини на протестний сплав байдарками річкою Везер проти атомних електростанцій. Там побачила, як працює зелений рух у Європі. І це на мене справило таке неймовірне враження, що коли повернулась додому, то поставила собі за мету теж створити організацію, яка б займалася різними проблемами довкілля не тільки дикої природи, але й загалом. Коло наших однодумців – аспіранти, викладачі та студенти не тільки біологічного, але й інших факультетів таку ідею підтримали. Тоді, у 1999 році, ми й створили організацію «Екосфера». Ми відразу намітили собі ключові питання і активно приступили до роботи. І зараз працюємо з основними проблемами Закарпатської області.

– І яка, на вашу думку, зараз для області проблема є найбільш болісною, найбільш актуальною?

– Якусь одну виділити неможливо, бо їх багато. Якщо говорити про основний наш ресурс, то передусім це – ліси, що займають 51 відсоток території Закарпаття. Крім того, для нас є надзвичайно важливими і річки, адже маємо найгустіше річкову мережу в Україні і в основному це – малі річки, від здоров’я яких ми всі залежимо. Саме через це ми такі чутливі до Свидовця, до Боржави, де формується річковий стік, адже всі процеси взаємозв’язані. Тобто, головне – ліси, річки і різноманіття видів. В іншій частині України усе це вже знищено, залишилося лише у нас, оскільки ми завжди були закапелком різних імперій. Але це й добре, з одного боку, адже в нас досі найбільш збережена природа, яка і є нашою найбільшою цінністю.

Тому і туризм маємо розвивати так, аби не зашкодити природі.

Маємо ще й проблему сміття та інші.

– Кажуть, що зсуви, паводки – це помста природи за незаконне втручання, варварське ставлення, безгосподарську діяльність Це так?

– Люди самі собі мстяться. Зробив підкоп – і сам же впав у яму. Так само приблизно і з природою.

Паводок формується у верхів’ї річки. Затримуватися вода повинна саме там. Коли падає дощ у горах, то там, у передгір’ї, альпійські та субальпійські луки відіграють роль губки, яка затримує воду. Та якщо протоптати там стежку та ще й роз’їздити дорогу джипом, то вода по цій дорозі буде литися вниз із великою швидкістю, що відчують низинні райони. Те ж стосується й лісу.  Він утримує опади, але через еродовані лісозаготівельною технікою ґрунти, ущільнені трелюванням, вода стрімко стікатиме донизу і там формуватиме потужні потоки. Таку ж роль природного водозбірника у низинних районах Закарпаття та у середгір’ї відігравали болота і мочарі. У ХХ столітті їх остаточно меліорували, а землі розорали під потреби сільського господарства та забудову. Сьогодні вцілілі природні заплави річок не можна роздавати під забудову, адже то природна річкова територія, водойма має право туди розлитися. Та зараз сільські голови зарезервовані землі, які не можна було розпайовувати, роздали людям. Люди звели там свої маєтки. А потім приходить велика вода і всі дружно волають по допомогу…

– А чим любите займатися у вільний час?

– Я дуже люблю подорожувати. Ми з родиною часто це робимо – їздимо як Україною, так і Європою. Та більшість свого часу зараз віддаю дітям. На якісь хобі часу немає, хоча якщо знаходиться вільна хвилинка, то до власних захоплень долучаю дітей. Мої два сини до цього дуже сприйнятливі, і їм подобається.

– Щось читаєте?

– Майже не маю часу на художню літературу, але зараз є дуже багато цікавих видань, які є світовими науковими бестселерами. Це книжки про новітні наукові відкриття, які стосуються питань кліматичних змін на планеті, еволюційної біології, екології, генетики. Праці палеокліматолога Вільяма Радимена «Плуг, мор і нафта» й антрополога Браяна Фейгена «Велике потепління», генетиків Спенсера Велза «Посіви Пандори» та Джеррі Койна «Чому еволюція правдива», еволюційного біолога Річарда Докінза «Егоїстичний ген» та Ювала Ноя Харарі «Людина розумна» тощо – ті крижки, які дають мені поживу для роздумів, для глибшого розуміння тих процесів, які зараз відбуваються на планеті.

– Поділіться веселою історією з життя, яка запам’яталася найбільше.

– У мене є сестра-близнючка Катерина, нас дуже часто плутають. Ми з нею з дитинства були дуже смішливими дівчатами. Нам можна було щось сказати, навіть не дуже смішне, і ми могли дуже довго хіхікати. А ще в нас була така здатність, що, побачивши якусь одну подію, ми могли дати їй однакову характеристику. Причому говорили ми синхронно. Це відбувалося якось телепатично. Ми грали на скрипках і якось ішли в школу на заняття. Назустріч нам йшли троє вгодованих хлопчиків. Ми наближалися до них і сміялися, а потім разом у один голос сказали: «Три товстуни». І таких приколів у нас було дуже багато.

– Спасибі за розмову! Успіхів вам, а нашому краю – якомога меншого втручання в природу.

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено