Як ужгородка любов’ю зцілила цуценя. Вражаюча історія

Я ледь не осліпла від болю: гострі дрібні зуби вп’ялися мені в подушечку пальця, а білосніжний Джек злизував кров

На 20-річчя син вирішив купити собі цуценятко. Зі своєю тодішньою дівчиною Танею він вибрав собі на ринку шеститижневого білосніжного японського шпіца, після чого вони всі разом приїхали до нас святкувати. Жив він тоді окремо, але дні народження відзначав у батьківській хаті.

Цуценя було малесеньке, ніжне, пухнасте, ніби хмарка. Чорненький носик був сухим і гарячим, а тепла шерсть – розпатланою.

Я взяла малятко на руки і почула, як часто і важко воно дихає. Поставила його на килим – воно відразу впало на бік.

– Діти, вітаю вас, – сказала я, – ви купили хвору тварину.

– Прикольний, правда? – озвалася з-за столу Таня, я його відразу вибрала. Він такий милий лежав – найсумніший, найменший. Та вилікуємо ми його! Не переймайтеся!

– Ти не парся, мамо! – підтвердив син, – Все буде добре!

Через два тижні син зателефонував і повідомив, що вони з Танею розійшлися і він має намір переїхати додому.

– Джек ваш як поживає? – запитала я.

– Вона возила його до лікаря, – відповів син невпевнено, – там йому, здається, зробили якісь уколи. Не знаю подробиць, я був у відрядженні два тижні. Приїхав – у квартирі холод, бруд, сморід, ні їжі, ні води. Чоботи гумові в ванній плавають…

– А цуценя? – нагадала я.

– Ну, начебто нормально, – зовсім скис син. – Але весь час лежить. Не їсть, не п’є, не встає.

– А ви годувати його пробували? – поцікавилася я.

– Таня йому весь час кефір наливала. І консерви. Але він їх не їв. Вони засохли. І кефір був засохлий, коли я приїхав.

«Шкуродери», – подумала я. Але вголос нічого не сказала.

За годину син привіз свої речі, вивалив в коридорі гору сумок. Потім вручив коробочку з Джеком. На мої долоні випало майже прозоре цуценятко. Його живіт був мокрим, липким і брудним. Джек підняв голівку – з його очей текли яскраво-червоні сльози. Носик теж був в кров’яних патьоках. Я торкнулася його спинки і відвела руку: мені здалося, що замість хребців намацала гострі шипи. Я подула в шерстку – так і є: з рожевої шкіри, ледь не прориваючи її, виступали, як гребінь дикобраза, трикутні кісточки-голки. «У нього переламані кістки», – з жахом подумала я, телефонуючи до ветеринарної клініки. Щастя, що в Ужгороді їх достатньо.

– Ну що ви, кістки абсолютно цілі, – сказав лікар, коли приїхав до нас – просто у нього дистрофія останньої стадії. Повна відсутність підшкірно-жирової клітковини.

– Чому це? – аж підстрибнула я.

– Він не може їсти й пити теж.

– А чому? – перепитала, відчуваючи, як земля пливе з-під ніг.

– А ви на горло його подивіться, – сказав лікар.

Я заглянула Джекові в рот і побачила, що передня половина піднебіння була рожевою і блискучою, а задня – малиновою і каламутною.

– Що це? – допитувала ветеринара я.

– Не знаю, – знизав він плечима, – може, вірус який, а може пухлина. Носоглотка запалена, перекрита, судини полопалися. Звідси і кров в очах.

– Прооперувати можна?

– Ну що ви!  Воно має живої ваги грамів двісті, не більше. Яка операція. Краще зігрійте його чимось. Ганчірку в коробку постеліть і грілку покладіть.

Побачивши мій вираз обличчя, лікар пом’якшав: – Таблетки вам залишу хороші. Якщо зможете – давайте по чверті кожні чотири години. Може і виживе. Чого в житті не буває…

Закривши за ветеринаром двері, я віднесла цуценятко в ванну і акуратно змила з живота і лапок слиз і бруд.

Далі поставила коробку на стіл в кухні, простелила грілку і примостила туди Джека. Він заснув. Сіла поруч чергувати. Собака часто дихав з відкритим ротом, на дотики не реагував. Я намочила палець і змастила йому язик. Реакції – нуль. Взяла піпетку, набрала в неї краплю води і виприснула йому в рот.  Він закашлявся, щось виплюнув, але трохи все ж проковтнув. Відкрив очі, облизався.

«Ура!» – подумала я. Почекала п’ятнадцять хвилин. Потім взяла таблетку, залишену ветеринаром, роздавила її ложкою, відокремила одну крихту і розчинила в наперстку води. Втягнула краплю розчину в піпетку і обережно ввела в рот цуценятка. Воно скривилось, але проковтнуло.

Через годину дала йому краплю молока. Так пройшла вся ніч. Через кожні п’ятнадцять хвилин я чергувала молоко з ліками. Чи правильно робила, й гадки не мала. Але твердо знала, що не дам Джекові померти.

Вранці мене замінив чоловік.

«Іди поспи, – сказав він. – Я почергую».

Справді мої очі злипалися. Прокинулась через три години і насамперед кинулася до цуценятка. Воно було кволе, але не спало  і, побачивши мене, завиляло хвостиком! До вечора я ризикнула збільшити дозу молока: вливала йому в рот вже не по одній, а по три краплі!

А згодом, на свій страх і ризик вирішила змінити раціон: взяла телячого фаршу завбільшки з горошину і розмазала її по піднебінню Джека. У наступну секунду я ледь не осліпла від болю: гострі дрібні зуби вп’ялися мені в подушечку пальця. Собака, судорожно намагаючись проковтнути фарш, з жахом дивився, як чотири червоних крапельки крові виступають на моїй шкірі і важкими струменями скочуються вниз.

«Дивись, що наробив!» – сунула йому руку під ніс.  Він не розгубився і почав ретельно злизувати кров. Я засміялася, вихопила Джека з коробки, розцілувала в ніс, очі, вуха і теплий живіт. Крихітне створіння, розчепіривши лапи, дивилося на мене з подивом і побоюванням, як на божевільну.

Наступні два дні Джек повертався до життя. Він ще не ходив, але вже намагався сісти в своїй коробці і дивитися за її межі. У нього це погано виходило, він швидко втомлювався і засинав. Я годувала його з руки вареною куркою, яйцем, м’ясом. Поїла з піпетки водою і молоком.

На четверту добу нашого виходжування собачки чоловік запік індичку з молодою картоплею. Порція на моїй тарілці була величезною. Від страви всю кухню заповнив приємний аромат. Коробка з цуценям, як і раніше, стояла поруч зі мною на столі. Я навіть не помітила, як випустила з рук виделку  і заснула, поклавши голову на серветку. Прокинулася від гучного плямкання прямо над своїм вухом. Розплющивши очі, побачила нашого малюка в тарілці з індичкою. Він, твердо стоячи усіма чотирма лапами на тарілці, жадібно поїдав мою вечерю. Ще через тиждень Джек носився по будинку і намагався бавитися з усім, що траплялося йому на шляху.

Раптом я помітила, що в нього щось надто великий  живіт і це мене насторожило. В Інтернеті прочитала, що роздутий живіт міг бути ознакою вірусного захворювання. Тому негайно  повезла собачку в клініку. Той же лікар, що приїжджав до нас додому, не повірив своїм очам:

«Це те ж цуценя? Не може бути! Нічого з ним немає, просто ви перегодували його! Він же на м’яч став схожим!

Нещодавно Джеку виповнилося вісім років. Він здоровий, слухняний, зовсім не примхливий у їжі і обожнює гостей. Коли незнайома людина приходить до нас, наш шпіц стає на задні лапи, допитливо вдивляється людині в обличчя, а потім чекає, коли гість сяде за стіл і можна буде стрибнути до нього на коліна. З чоловіками він поводиться стримано і шанобливо, а ось з жінками не церемониться: намагається злизати помаду з губ, рум’яна зі щік і туш з вій. Я надзвичайно щаслива, що маю такого милого чотирилапого друга.

Руслана ТОКАР, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено