Закарпатці вірять у магічну силу вишитої сорочки

До людини могли потрапити злі духи, а тканина вважалася захисним щитом від нечисті

Мистецтвознавець, художник, науковець, педагог – усі ці професії поєдналися в одній людині. Навіть сама оселя ужгородського митця Романа Пилипа схожа на музей мистецтва, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

 У майстерні художника кожна річ знайшла своє місце: це і старовинні писанки, унікальний вишиваний одяг сторічної давнини, колекції закарпатської вишивки, бабусині ліжники, наукова бібліотека з історії мистецтва та до сьогодення, мольберт, фарби, пензлики, живописні роботи… Кожен куточок майстерні насичений творчістю. Про науково-дослідницьку роботу у царині народного мистецтва, організацію виставок та майстер-класів, про реставрацію стародавніх писанок та подорожі по Закарпаттю – газеті «Неділя Закарпатські новини» із захопленням розповів талановитий ужгородський художник Роман Пилип.

– Пане Романе, Ви багато досліджуєте у галузі народного мистецтва Закарпаття. Чому саме цей напрям Вас зацікавив? 

– Традиційне народне мистецтво – це сфера моїх інтересів. І одне з перших моїх досліджень було присвячене традиційній закарпатській вишивці. Зараз я цікавлюся і писанками. Це близьке мені, оскільки я виріс у селі і пам’ятаю усі ці звичаї традиції, культуру.

– І що саме врізалося в пам’ять?

– Моя бабуся по маминій лінії із села Говерла Рахівського району ткала ліжники. Я дуже добре пам’ятаю цей процес. Ліжники виготовляють із овечої вовни та оздоблюють кольоровими смугами. Ними накривали ліжка та лавиці. Широко використовувалися і в обряді: на весілля молодятам замість рушника стелили ліжник. Це водночас було і приданим. Я пам’ятаю ці нитки, анілінові барвникові, це були перші мої враження від кольору, можливо, тому я і став художником.

– Дослідження народної вишивки закарпатців – масштабна робота , яка увінчалася виданням книги під назвою «Художня вишивка українців Закарпаття 19 – першої половини 20 ст.» Розкажіть, як збирали матеріал для книги?

– Своє дослідження я розпочав з 2004 року. Для того щоб зібрати повний матеріал про традиційну вишивку Закарпаття, мені потрібно було поспілкуватися із старожилами, які ще пам’ятають ці звичаї, власне, вони і самі творили ці вишиванки. Тому я багато їздив по Закарпаттю, спілкувався із вишивальницями, які розповідали мені безпосередньо про вишивальні традиції свого села. Звичайно, що всі ці відомості потрібно було підкріплювати і літературою. Зокрема , багато здійснювалось досліджень в чеський період, залишились статті, які писалися, коли ще функціонували усі ці звичаї та традиції на Закарпатті. В радянський період у краї також працювали експедиції з Києва і навіть із Санкт-Петербургу і на значно кращому науковому рівні досліджували це. Одним з кращих досліджень є праця Сергія Маковського 1924 року «Нородное искуство Подкарпатской Руси», яка була видана 4-ма мовами. Під час дослідження я знайшов ще статтю Амелії Кожмінової – вчительки з села Ужок Великоберезнянського району. Вчителька вела у школі гурток і вона відшивала з дівчатами на заняттях традиційні візерунки і видала книгу чеською мовою. І це якось спонукало мене вивчати мову, перекладати ці статті.

– Ви колекціонуєте унікальні зразки народної вишивки закарпатців. Мабуть, це все пов’язано з дослідницькою роботою?

– Перша моя дорога серцю колекція вишивки – це родинна. Від мого діда в мене залишився спадок вишита тайстра, раритетні книги, фрагменти вишивок, а від моєї бабці – вишивані сорочки. Ці речі є близькими мені, це родинні артефакти, які ми бережемо, бо це пам’ять про моїх предків.

Звичайно, що під час експедицій дуже багато речей вдавалося зібрати. Іноді люди просто так віддавали, щиро дарували. Я б не сказав, що я є справжнім колекціонером, в мене є по одному два екземпляру тих речей, що мене цікавлять. Мій інтерес переростає в дослідження, я не кладу собі за ціль зібрати усі зразки, бо на це потрібно виділити 2-3 кімнати і за цими речами треба доглядати. А це вже початок справжньої музейної справи. До речі, за останні роки я помітив, що на Закарпатті з’явилось дуже багато приватних музеїв. До прикладу, музей «Сріберна земля» художника Василя Текзи, нині експонатами опікується його дружина. З находиться музей у селі Грушево Рахівського району і займає три кімнати. Також у селі Нижня Апша Тячівського районує ціла літня хата наповнена старовинними речами, вишивкою, історичними документами, тощо.

– Знаю, що під час дослідницької роботи Вам і самому довелося вишивати. Як працює нитка та голка у чоловічих руках?

– Я не вишиваю… (усміхається) Це дуже кропітка робота. Яка під силу тільки жінкам. Я пробував колись відшити техніки, щоб зрозуміти особливості цих технік, намучився і усвідомив, що це дійсно жіноча справа. Хоча насправді на Закарпатті вишивали і чоловіки раніше. Їх називали «кушнірами» – професійні майстри, які оздоблювали плечове вбрання, так звані безрукавки, які були виготовлені зі шкіри. Та зазвичай вишивання – це традиція, яка передавалася від матері до доньки. На Закарпатті вишивальних технік налічується близько 100. Вишивка сторічної давнини дивує нас технічною досконалістю, адже це все ручна робота! Навіть в одній сорочці можна побачити кілька вишиваних технік!

– Наші предки володіли унікальними знаннями і створювали все не просто так. Кожен малюнок, кожен орнамент мав певну символіку та призначення?

– Традиція нормує побут селянина. Відповідно і народне мистецтво прагматичне, практичне, з часом воно відкидає все зайве, нефункціональне. Тому в народному розумінні краса – це практичність та зручність, відповідно в цьому є потреба. Це досконалість, гармонія. Про це пише дослідник Сергій Маковський. Наші предки все робили вручну. Якщо ми зараз живемо в епоху споживацтва, то наші пращури жили в епоху виробництва. Люди щось робили, створювали, думали, підбирали матеріали та кольори, що і як пасуватиме, таким чином проявляли свій творчий потенціал та креатив. Для кожної дівчини було необхідністю вишити собі сорочку. Можливо, колись люди жили гармонійніше з природою, спостерігали за життям. Ми зараз в цьому трохи бідніші.

Взагалі орнаментика у вишивці має ряд функцій. Для Закарпаття характерна стрічкова вишивка, яка несла в собі розпізнавальну функцію та ідентифікацію: за народними костюмами можна було розрізнити, з якого району вишивка. А стосовно символіки, то наші предки окрім орнаментів на рукавах вишивали і всі отвори на сорочці – манжети, горловину, подолок – не тільки для краси, а й для оберегу. Вони вірили, що через ці отвори до людини могли потрапити злі сили, а тканина вважалася певним захисним щитом від нечисті, оскільки на ній були зображені хрестики, ромбики тощо.

– Я знаю, що Ви займаєтеся і відновленням традиційних закарпатських писанок. Як відбувається цей процес і де вже вдалося презентувати відроджені писанки? 

– Найдавніші писанки Закарпаття були символами сонця та народження нового життя. Та з прийняттям християнства писанка стає символом воскресіння сина Божого. І з часом писанки удосконалюються і стають мистецьким артефактом. Яйця декоруються пишнішими орнаментами, причому в кожному районі формуються свої типи розпису. Гуцульська писанка має свої візерунки, вона характеризується тим, що має багато дрібних полів та антропоморфні мотиви: пташки, коники тощо. Я маю колекцію давніх традиційних писанок, я їх збираю та реставрую. Це досить важкий процес, адже яйце крихке і погано зберігається, тому в мене мало є писанок навіть початку 20 ст. Але є вже певні видання та листівки, де вони зображені. Таким чином, я відтворюю ці писанки і даю їм нове життя. Результатом моєї роботи є організація спільно із Закарпатським музеєм народної архітектури та побуту щорічної виставки-конкурсу писанок, де свої роботи демонструють професійні майстри з сіл Закарпаття. Відтак нам вдалося зробити і декілька відкриттів. Наприклад, ми знайшли жінку Марію Хававку 1930 року народження, яка створює традиційні писанки, притаманні для Перечинського району.

– Яку роль науковець-дослідник відіграє у збереженні народної пам’яті втіленої у мистецтві? 

– Наукові дослідження – це кропітка праця, яка вимагає скрупульозності та терпіння. Ти мусиш все зважити, зробити висновки, опрацювавши матеріал. А продукт цієї праці – це статті, доповіді на конференціях тощо. Та я можу назвати себе таким науковцем, якому цього замало. Тому я намагаюсь проводити ще і соціальну роботу, організувати виставку, до прикладу, на якій народні майстри демонструють народні традиції і таким чином мистецтво відроджується. Власне, мої теоретичні дослідження знаходять і практичне втілення.

До речі, зараз ми спостерігаємо пік зацікавлення сучасних людей народним мистецтвом. За останні роки український народ багато чого переосмислив. Це, на жаль, пов’язане із трагічними подіями неоголошеної війни, зокрема, ми глибше і глибше відчуваємо національне піднесення . Але так було завжди! Вишиванка відігравала велику роль у національному самоусвідомленні. На початку 20-го століття гімназисти вдягали вишиванки на знак прояву своєї національної ідентичності. А нині дуже багато людей хочуть віднайти візерунки свого села і відтворити собі сорочки, які були притаманними для їхнього регіону. До речі, в Ужгороді в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту журналістка та Майстриня Тетяна Когутич зорганізувала гурток вишивки, куди можуть прийти дівчата і навчитися цьому мистецтву.

– Попри наукову діяльність, Ви вдало поєднуєте і художню творчість. Окрім цього, викладаєте студентам у Закарпатській академії мистецтв. Розкажіть детальніше про творчий процес. 

– Я викладаю 11-ий рік у Закарпатській академії мистецтв як  теоретичні дисципліни – «Живопис. Рисунок», так і практичні – «Вишивка Закарпаття». Намагаюсь привити любов студентам до народного мистецтва, в якому є багато художніх аспектів. Часто проводжу і майстер-класи зі студентами по писанкарству. Взагалі студенти відкриті до нової інформації, тож я радий, що в нас в Ужгороді є багато мистецьких платформ, де кожен з них зможе знайти себе та проявити. Є група художників, які займаються тільки концептуальним мистецтвом, є пленеристи, які працюють в класичному, притаманному Закарпатті живопису тощо.

А щодо своєї художньої творчості, то хочу закцентувати увагу на серії натюрмортів, які відображають народний побут, старі речі, дуже часто зображую їх на тлі міста. Тобто зображаю сільську та міську культуру. Колись після закінчення Львівської академії мистецтв я думав, що буду розписувати церкви, бо мав досвід у цій справі. Але так сталося, що я став науковцем та викладачем. А у художній творчості я пройшов певний шлях. Я малюю натюрморти, пейзажі, портрети. Дуже люблю подорожувати Закарпаттям і малювати цікаві сюжети. А нещодавно відвідав Словаччину, де малював Татри. Я не женуся за комерцією, для мене головне, що мій живопис є справжнім, адже пропущений крізь мене. Хочу, аби мої роботи радували глядача і тішуся з того, що комусь це подобається.

Ольга ТИМКО, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено