Незалежна Україна не вписується в російське мислення — царське, радянське, – колишній командир роти батальйону “Айдар”
— Після Майдану і перших військових перемог була ейфорія. Потім вона минула. Ми вийшли на тривалу дистанцію. Звикли, що війна — надовго, і це частина нашого життя. Показали витримку. Водночас усередині країни виявилися безсилими. Не вистачило сил на зачистку тилу й продовження Революції гідності, — каже колишній командир роти батальйону “Айдар” 44-річний Євген Дикий, пише gazeta.ua.
Які наші головні досягнення за 27 років незалежності?
— Виросло покоління людей, для яких незалежна Україна є доконаним фактом. Це перше покоління за останні 400 років, що сформувалося в державі Україна.
Можемо вільно голосувати — краще, гірше, по-дурному, по-розумному. Але нікому не спадає на думку, що вибір зроблять за нас. Обираємо владу — і далі розсьорбуємо наслідки цього вибору. Такого в нашій історії не траплялося з часів Запорозької Січі.
Пройшли випробування 2014-м — початком російської агресії. Виявилося, ми достатньо сильні, щоб такого потужного ворога принаймні зупинити.
Значить, ідея Української державності поширена на теренах країни. З’явилася критична маса людей, які готові за це воювати.
Що можна вважати найбільшою невдачею?
— Відстояли право самим обирати владу. Проте не навчилися цим правом як слід користуватися. Досі до кінця не вбили в собі живучого “совка”, який сприймає державу патерналістично (від латинського слова “батько”. — ГПУ). Мовляв, справа кожного — раз за п’ять років прийти і проголосувати. А далі ті, кому віддав голос, усе робитимуть за нього, забезпечать щасливе життя.
А поразкою влади?
— Вона жодного разу не була українською, — продовжує Євген Дикий. — На відміну від суспільства, яке таким стало. Сьогоднішня влада змушена хоча б “косити” під українську. Попередники навіть не намагалися.
Влада не відчуває, чого насправді хоче активна громадськість. Досі перебуває у світі, що дуже відрізняється від того, в якому живе більшість українців. Так і не набула довіри народу. А в ті короткі моменти, коли майже мала цю довіру, робила все, щоб втратити її.
Як оцінити попередній рік — від серпня 2017-го: за цей час ми більше здобули чи втратили?
— Більше втратили. Тому відчуваємо розпач або розгублено чекаємо 2019-го виборчого року.
Зрозуміли: влада не готова припинити красти. Масштаб корупції такий, що без системного вирішення проблеми країна може зникнути з карти світу.
З іншого боку, безвізовий режим з Євросоюзом працює. Хлопці успішно тримають фронт на Донбасі. Яка в цьому заслуга влади — це вже друге питання.
Що найбільше заважає Україні рухатися вперед?
— Принципове небажання очільників держави боротися з корупцією. Непереборне прагнення її очолювати.
А ззовні?
— Маємо споконвічного потужного ворога — Росію. Такий виклик змушує нас утримуватися від зайвих “косяків”. Адже північний сусід налаштований знищити нас. Незалежна Україна не вписується в російське мислення — царське, радянське чи ерефівське. Постійно перебуваємо під цим пресом.
Війна йде не тільки на східному фронті, але й на міжнародній арені. РФ кидає на це величезні ресурси.
Як маємо поводитися?
— Нарощувати м’язи і гострити зуби. Миром із Москвою не розійдемося. Розслабитися зможемо тільки тоді, коли Росія як імперія припинить своє існування. Як це сталося з Радянським Союзом. Маємо цього прагнути. Хижак хворий, гнилий усередині, але ще небезпечний. І коли він поруч, не сміємо бути навіть напівгнилими. Треба зупинити розкрадання нашого всього. І готуватися до більш жорсткої війни з ворогом.
Які завдання стоять перед країною на наступний рік?
— 2019-го будуть президентські й парламентські вибори. Коридор можливостей звужений. На перших маємо не втратити те, що кров’ю зупинили російську армію від подальшого просування. На парламентських планку треба ставити вище. Якщо суспільство зуміє сформувати сильну партію й вона візьме владу — почнеться новий відлік історії, постануть завдання іншого масштабу. Які теперішня влада вирішити не може.
Який президент потрібен Україні на цьому етапі розвитку?
— Цікава особистість, яка буде нетерпимою до Росії та корупції. Біологічно ненавидітиме Москву. Водночас ітиме на компроміси з суспільством у решті питань.
Серед тих, чиї прізвища бачимо в рейтингах, є такі?
— На превеликий жаль, ні.
Звідки взяти таку людину?
— Вона знайдеться серед нас, 40 мільйонів. Достойних — тисячі. Вони не мають доступу до засобів масової інформації, які контролює купка олігархів. Однак, крім телеящика, є соціальні мережі. Також можна ходити від дверей до дверей, спілкуватися один з одним. Суспільство має пробити цей інформаційний вакуум. Бо зараз українцям дають підготовлений набір кандидатів, які відбулися і стали відомими в межах олігархічної системи.
Країна готова до ривка в економіці?
— Так — якщо поламаємо олігархат і почнемо реально боротися з корупцією. Коли з’явиться нормальне судочинство. Тоді ривок піде. Маємо для цього всі можливості.
Коли повернемо окуповані райони Донбасу і Крим?
— Важко сказати. Одне зрозуміло: доведеться повертати так, як ці землі забирали в нас. Військовою силою. З усіх варіантів найреалістичніший “хорватський” — коли за чотири дні армія потужним танковим ударом зачистила територію від сербів. Це може статися наприкінці теперішнього терміну Путіна, на який він себе призначив. Сьогодні наша армія ще не готова до подібних операцій. По-друге, треба вичекати, коли в Росії почнеться чергова смута. А вона однозначно почнеться. Тоді маємо забирати своє.
В якому стані перебуває зараз суспільство?
— Стався дуже болісний компроміс. Заради того, щоб утримати фронт, були змушені надовго відкласти багато реформ. Відбувався частковий реванш, олігархічна змова. Це пригнічує суспільство. Мільйони українців поїхали за кордон. Але більшість лишилася. Стан важкий, однак не безнадійний. 2019 рік — це великі загрози й шанс одночасно. Маємо його використати.
