Від чого незалежні залежні закарпатці?
Як би не хотілося кожному з нас бути вільним, але всі ми залежні. Залежні від обставин, від погоди, від близьких, від друзів і колег по роботі, від випадковостей, не завжди приємних, від своїх та чужих звичок, від предків та їхньої духовної сили, від дітей з їхніми слабкостями, від речей та предметів, що нас оточують, від самоусвідомлення своєї гідності та від, як би то банально не звучало, від власного організму. Певно, від організму найбільше. Бо мусимо йому догоджати постійно, задовольняючи його фізіологічні та і духовні (інколи) потреби. Тільки нагодувавши тіло хлібом і видовищами, тільки наситивши його елементарними харчами, можна говорити про щось інше, більш високе. Про мораль, наприклад. Чи про етику. Чи про ту ж таки гідність, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Наші залежності можна структурувати. Часто буває таке, що одна залежність викликає іншу, тобто одна з них є первинною, основною. Крім того, з деякими залежностями ми миримося, інші викликають потребу боротися. Якщо не у нас, то у наших ближніх періодично виникає бажання вести здоровий спосіб життя, не пити, не палити… Тобто щоб не пили і не палили саме ми. Бо їм здається, що наша залежність від абсолютного алкоголю із лікувальної необхідності та данині традиціям переросла у площину шкідливого. Шкідливого для нас? Чи для них? Чи для суспільства загалом? Ця тема потребує окремого дослідження. Я ж хочу говорити тут про Незалежність. Саме сьогодні. Чи про залежності?
У кінці вісімдесятих ми всі (тепер цю фразу люблять повторювати навіть ті, що стояли по іншу сторону барикад) боролися за Незалежність України настільки активно і беззастережно, що декого із нас, і мене у тому числі, навіть судили. Мені пощастило, бо суд прийняв рішення закрити справу через відсутність складу злочину. Як не як, а це був уже переддень (з точки зору історії) проголошення Декларації про державний суверенітет України і судді відчували новітні віяння. 1990-й рік дав можливість багатьом націоналістам уникнути покарання за свої переконання. Тоді ми всі уявляли собі майбутнє зовсім не таким, яким воно є тепер. Але головне не це. Ми не могли у той час уявити, бо були надто молодими і нам бракувало мудрості, що країна – це той самий організм. Це організм, який залежить від багатьох речей і від ще більшої кількості обставин. А про те, що залежності бувають не тільки шкідливими – нам би і в голову таке не прийшло.
Як би ми не крутили, а сукупність усіх тіл, тобто людей, які проживають на окремій території, потребують того ж таки хліба і тих самих видовищ. Тобто – економіки і шоу-бізнесу. А це уже залежності. До окремих громадян ця істина уже дійшла, а от до більшості керівників держави доходить туго не тільки це.
Наша економіка за роки Незалежності розвалилася. Найбагатша країна Європи перетворилася на найбіднішу. Кілька спроб реанімувати економіку завершилися провалом. Тотальна корупція, безкарність, відсутність вільної преси довели до того, що найбільше і найбагатших олігархів серед країн світу – в Україні. За найкоротший термін вони побили усі рекорди по темпах росту багатств. Відповідно (але про це ніхто не говорить) і по темпах зубожіння побили усі рекорди ми. Ті, хто боровся – борються і нині, але тепер за виживання, за збереження людської подоби у закордонному та місцевому рабстві. Ті, хто захищав систему, залишилися у системі і тепер. Тільки нинішня система зробилася менш ідеологічною, більш прагматичною і до неможливості жорстокою. Стус і Медведчук – ось два символи епохи, що минає. Нам би хотілося, щоб вона уже минула.
Але повернемося до наших залежностей, які таки мусять бути. Економіка, яка мала би наситити фізіологічні потреби населення, у сучасному глобальному світі теж залежить від чогось, у тому числі і від тих самих фізіологічних проблем працюючого офіційно населення. Перекачування олігархами бюджетних коштів собі у кишені створюють систему такого собі бермудського трикутника: держава-олігархи-народ, коли будь-які інвестиції зникають невідомо куди, не залишивши за собою жодного сліду. Хіба лиш кола по воді…
Наведу приклад, щоб не бути голослівним. Візьмемо субсидії. На перший погляд це дуже хороша справа. Складається враження, що держава дбає про своїх громадян, про незахищену категорію, яка самостійно не може сплатити за енергоносії по штучно завищених тарифах. Якби люди просто не платили – виникла б революційна ситуація. А так власники енергоносіїв, по суті, є монополісти, які отримують гроші від держави у повному обсязі, які б тарифи на свій (наш) товар вони не встановили. Ті, хто отримує субсидії, теж залишаються задоволеними. Їм дозволили ще рік виживати і ставати ще біднішими. Революційної ситуації не склалося. Частина народу, ще одна частина народу подалася у рабство за кордон. Мінус десять мільйонів за роки Незалежності – це таки показник. І всі задоволені?
А тепер про хліб духовний. Тобто – про видовища. На наших площах уже давно нікого не спалюють. На жаль, виявляється. Бо процес спалення твого ворога або сусіда викликав жвавий інтерес. Кожен житель міста біг на це подивитися. Тепер на сценах майданів, де колись палали ті самі вогнища, виступають далеко не найкращі артисти, яким апріорі не дозволяють стати кращими. Бо все у природі взаємопов’язано. Якщо людині не заплатити за роботу, – вона або втратить інтерес до роботи, або не вкладе коштів у свій розвиток і залишиться на такому самому рівні. Тобто поступово буде деградувати. І чого тоді на такого дивитися? Це, як у поліції: на виклик не їдуть, бо нема трупа. От буде труп, тоді…
Система москальського шоу- бізнесу побудована таким чином, що їхні гастролери ще недавно забирали всі українські гроші, так само як і їхній патріархат. Кіркоровим і Корольовим виплачували мільйони, а наші кращі співаки заробляли гроші, співаючи перед діаспорою у Канаді. Рано чи пізно, але ситуація мусіла змінитися. І вона міняється – наша молодь уже співає у Ла Скала і танцює на кращих майданчиках світу, а наші люди тупіють перед своїми телевізорами. Бо відьом уже давно у нас не спалюють, колишніх регіоналів та есдеків також, а своїх місцевих талантів усі уже бачили тисячу разів.
Хочеться сказати ще щось і позитивного, бо ж свято. До речі, від свят ми також залежні. Хочемо постійно святкувати. І святкуємо. А тут і ще один привід готовий. Тож зі святом вас, друзі! Здорових вам залежностей, а державі нашій – справжньої Незалежності від ненажерливих агресорів та вічно голодних олігархів.
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
