Чому на Закарпатті літо скінчилося швидше, ніж ми очікували

Чомусь час має здатність іти нерівномірно. Стрілки годинника крутяться ніби з однією швидкістю, а от відчуття, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Колись у школі, як ми були ще дітьми, особливо це стосувалося травня або вересня, коли, сидячи за партами, ми дивилися як лагідне сонячне проміння, що через величезні вікна вливалося у приміщення і по-особливому настійливо кликало на подвір’я… Колись тоді відчуття часу були зовсім іншими.

Урок тягнувся нескінченно довго, стрілки годинника застрявали на місці, хвилини топталися на одному клаптику розлінованої сторінки зошита, як стриножений буйногривий кінь топчеться посеред безмежного зеленого поля. Вчителька намагалася привернути увагу учнів до нової теми, яка, мабуть, була би цікавою не тут і не тепер. Бо крила душі вже були розправленими, а прудкі ноги чекали дзвінка, як спринтер чекає пострілу стартового пістолета.

Разом із промінням у клас вливався запах свободи, карколомних пригод та багатообіцяючих можливостей. Від мрій і запаху цього неймовірного коктейлю, змішаного із гіркуватим присмаком пересмаженої олії, на якій шкварчали пончики з повидлом і посилали нам свої сигнали із відчинених навстіж кватирок шкільної їдальні, паморочилося в голові. Ми тисячу разів за один урок могли перемогти фашистів, добігти до того місця, де починається небо і закінчується земля, провести сотні боїв без правил, посмикати за коси усіх дівчат світу, перепливти усі ріки, моря і океани, що були позначені на контурних картах-розмальовках, нарвати мамі оберемок квітів із шкільної клумби… Ми легко могли уявити себе імператорами Риму, Спартаком, олімпійським чемпіоном чи космонавтом, що було особливо модно у сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття. Ми могли, а час не міг. До кінця уроку ще залишалося цілих нескінченних п’ять хвилин.

Тепер я думаю, що вчителька на тих уроках нудилася і злостилася так само, як і дітлахи. Нудилася, бо повторювати десятки разів одне і те саме їй було нецікаво. Придумовувати щось нове, нетрадиційне, інтерактивне не було ні бажання, ні потреби. Цим дітям, цим шибеникам і пройдисвітам і так нічого не потрібно. Ось вони сидять за партами, а фактично майже всі відсутні у школі. Бо думають не про навчання, не про майбутнє, не про те, що доведеться через кілька років жити і виживати у непростих політичних і побутових процесах і ситуаціях, а про те, щоб скоріше закінчився цей урок, це катування сидінням на місці, ця розтягнена до жахливих сорока п’яти хвилин мука. А злостилася, певно, тому, що діти могли мріяти на цьому довбаному уроці про пригоди, перемоги, польоти у невідоме і цікаве життя, а вона змушена думати про те, що після роботи у школі її чекає ще більш відповідальна робота вдома. Бо треба попоратися по хаті, зустріти з пасовиська і подоїти корову, нагодувати свиней, курей, собаку, кота та чоловіка, перевірити учнівські зошити, скласти плани уроків на наступний день… А її діти вже виросли і покинули батьківську хату.

Колись час тягнувся, як гумка, витягнена із старих трусів і пристосована дівчатами для дивної гри із стрибанням та переплітанням ніг.

Тепер інше… Ще вчора ми мріяли про відпочинок на Чорному морі, про поїздку за кордон, про нові враження, нові відкриття, про гармонію спілкування десь далеко поза домом і про досягнення нірвани під час саме цьогорічної відпустки… А що отримали? Стоїмо нині на порозі раптової осені, як мокрі клени з важкими головами і готовим до зміни кольору листям. Стоїмо і повірити не можемо, що літо скінчилося швидше, ніж колись один урок у школі. Мить – і його нема.

Вчені кажуть, що пульсація землі за минулі сто років змінилася. Що саме тому наш організм, ще не пристосований до таких змін, бо має свою пульсацію і ритміку існування, реагує неадекватно на лет років. Спочатку я хотів написати: на лет хвилин. Потім подумав, і таки написав інше слово. Бо відчуття саме таке.

Чомусь здається, що планета крутиться не розмірено, спокійно і поважно, як оберталася довкола своєї осі колись, а як нестримна дзиґа. У нинішніх дітей є інша, більш сучасна іграшка – блей. Уже третє покоління купуємо дітям за завищеними, бо модно, цінами. Це та сама дзиґа, тільки маленька і принцип її запуску змінився. Але нове іноземне слово поповнило наш лексикон, витіснивши нашу дзиґу за межі історії. Та я тепер не про це. Як можна утриматися на поверхні, як можна не зірватися і не полетіти у безвість на такій шаленій швидкості?

Наші повідомлення миттєво облітають світ і повертаються до нас готовими відповідями. Наші питання стають задоволеними завдяки всезнаючому вуйкові Ґуґлові. Наші бажання і мрії здійснюються завдяки віртуальній реальності. Ми поступово перетворюємося на істот, схожих на кліщів – присмокталися до цього життя і боїмося, щоб нас щипчиками не відірвали. Чи не щипчиками?

Оце виходиш вранці босоніж на подвір’я, стаєш на росяну траву, вдихаєш прохолодне повітря і думаєш, думаєш… А думи швидкокрилі і гострожалі, як бджоли. Жужжать у голові, кружляють, шаленіють у хаотично-впорядкованому русі, як у вулику, аж вулик той закипіти готовий. А життя, як той свіжий мед – витікає із тієї діжки, що прострелена кулями років, пробита осколками війни, проколота мечами зміни епох і суспільних формацій, поранена часом…

А бузьки, що прилетіли, що примчали, що повернулися з теплих країв оце ось… Ті бузьки, яких ми підгодовували і зігрівали теплом своїх сердець, захищали від пізніх морозів ще вчора… Ті бузьки уже збираються відлітати у вирій… Курли-курли…

Пролетіло літо. Пролетіло…

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено