Їсти руками, колупатися у носі, гризти нігті: чому погані манери – це добре?
Ми часто чуємо, як люди жаліються на поведінку інших, але хто визначає, що таке хороші манери?
Правила, що пояснюють нам, як варто поводитися на публіці, – в поїздах, театрах, ресторанах, – часто описують як “здоровий глузд”, пише ВВС. Україна.
При цьому межу між “прийнятною” та “неприйнятною” поведінкою часто окреслюють дуже по-різному.
Лише згадайте про суперечки, які постійно виникають через повсякденні питання: “Чи нормально робити макіяж прямо в потязі?” або “Чи прийнятно користуватися телефоном в ресторані?”.
Можливо, замість того, аби оцінювати манери інших, варто запитати себе: чи треба вимагати від людей виправдовувати ваші власні ідеали?
Неприйнятна поведінка
Якщо просто, манери – це перелік правил, що дозволяють нам продемонструвати повагу до інших і не ставити свої інтереси вище за інтереси оточуючих.
Помітити витоки такого трактування цього поняття можна ще в книзі Еразма Ротердамського “Про хороші манери для дітей”, яка була вперше видана в 1530 році. Автор, зокрема, закликав дітлахів не плюватися та не торкатися їжі руками.
З одного боку, контроль за поведінкою – це спосіб зміцнити соціальні норми, зробити публічний простір чистішим, безпечнішим і загалом кращим.
Але манери також часто ґрунтуються на позиції більшості і можуть бути використані для того, аби просто контролювати інших.
Наприклад, майже усі погодяться з тим, що підстригати нігті на публіці – не найкраща ідея. Проте зрозуміти аргументи людей, які стверджують, що на публіці не можна наносити макіяж, – трохи складніше.
Такі речі можуть свідчити про ширшу проблему – намагання контролювати те, як інші люди використовують публічний простір.
Виховання аудиторії
Театр – одне з тих місць, де манери опиняються в центрі уваги. Від глядачів очікують, що вони будуть сидіти в абсолютній тиші.
Проте так було не завжди. В 19 сторіччі аудиторію навмисно перевиховували, аби та відповідала новим правилам, які подобалися еліті.
Глядачам, які раніше могли кричати, голосно сміятися і поводитися як завгодно, раптом почали пояснювати, що таке “правильна” поведінка. Це робили за допомогою плакатів, листівок, іноді актори заявляли про це прямо зі сцени.
Сьогодні відбувається щось дуже схоже. Відвідувачів театрів люблять присоромити через принесену з собою їжу, розмови і навіть через використання смартфонів.
Однак в своєму дослідженні, присвяченому етикету в театрах, я дійшла висновку, що ставлення до таких правил дуже відрізняється.
Так, одні вважають, що телефони під час вистави потрібно повністю вимикати, тоді як інші – що достатньо перевести їх в беззвучний режим.
“Погана” поведінка в театрі найчастіше супроводжується звинуваченнями в егоїзмі і неповазі до оточуючих.
Очевидно: у різних людей – різні очікування.
Одна з найбільших суперечностей – як відрізнити прийнятний “рівень ентузіазму” від неприйнятного.
Глядачів можуть критикувати за те що, вони співають разом із музикантами, аплодують або сміються не тоді, коли це необхідно.
Минулого року відвідувачів вистави Motown the Musical в Лондоні попросили “вгамувати свій ентузіазм” і не співати вголос доти, доки їх про це не попросять організатори.
“Здоровий глузд”
При тому, що у всіх є власні уявлення про допустиму поведінку, люди схильні вірити, що саме їхні погляди – це і є той самий “здоровий глузд”.
Слово “очевидно” звучало кожен раз, коли я розпитувала людей про те, як вони відрізняють “правильне” від “неправильного”.
Говорячи про заборону на їжу в театрах, хтось скаже, що їсти під час вистави – це абсолютно неприйнятно, інші, навпаки, будуть впевнені, що дикість – це забороняти їсти.
Або інший приклад: ті, хто вважає, що відвідувачі театрів не повинні ходити в туалет під час вистави, чомусь забувають про людей з хворобою Крона, яким похід у вбиральню може бути просто необхідним.
Комік Джесс Том згадує про тих, хто страждає синдромом Туретта, – таким людям важко не порушувати тишу: їх хвороба характеризується вербальними і фізичними тиками, які вони не здатні контролювати.
Останнім часом намітився новий тренд: вистави, на які аудиторії дозволяють брати з собою їжу, напої і поводитися так, як вона вважає за потрібне.
Усі ці суперечки стосуються набагато більшої кількості ситуацій, ніж відвідини театру, і торкається всіх сфер публічного життя.
У США батьків випускників критикували за те, що під час церемонії вони підтримували своїх дітей занадто голосно, – це нібито руйнувало традиційну урочистість події.
Чверть молодих матерів з Шотландії зізналися, що не раз відчували дискомфорт під час годування грудьми на публіці.
Пріоритети
Цілком зрозуміло, що варто уважно ставитися до потреб інших людей і пристосовуватися до соціальних правил.
Проте часто вибір між “прийнятним” та “неприйнятним” – це лише встановлення пріоритетів стосовно того, чиє комфортне існування важливіше.
Кому має належати цей пріоритет? Тим, хто хоче насолодитися мандрівкою, вечерею або мистецтвом? Чи тим, в кого є малі крикливі діти, проблеми зі здоров’ям або просто інші цінності?
Для більшості з нас зіткнення з “неприйнятною” поведінкою – швидкоплинна проблема. І, можливо, найкраще, що ми можемо зробити – спробувати не бути занадто швидкими в тому, аби засуджувати інших.
